Підпилий франт підхопив цей куплет. У франта померла тітка, яка мала багато грошей, ще більше ластовиння і жодного родича. Франт одержав у спадщину всі тітчині гроші. Тому він був, звичайно, незадоволений тим, що народ повстає проти влади багатіїв.
У звіринці йшла велика вистава. На дерев'яному помості три товсті волохаті мавпи удавали Трьох Товстунів. Фокстер'єр грав на мандоліні. Клоун у малиновому вбранні з золотим сонцем на спині і золотою зіркою на животі в такт музиці декламував вірші:
— Діждались ви останніх днів! — закричали з усіх боків бородаті папуги.
Гамір знявся неймовірний. Звірі в різних клітках почали гавкати, вити, гарчати, клацати, свистіти.
Мавпи заметушилися на сцені. Не можна було зрозуміти, де в них руки, де ноги. Вони стрибнули в публіку і кинулися тікати. В публіці теж стався скандал. Особливо галасували товсті. Товстуни з розчервонілими обличчями, трясучись од злості, жбурляли в клоуна капелюхи й біноклі. Товстенна дама замахнулася парасолькою і, зачепивши товсту сусідку., зірвала з неї капелюшок.
— Ах, ах, ах! — закудкудакала сусідка і закрила голову руками, бо разом із капелюшком злетіла й перука.
Мавпа, тікаючи, ляснула по лисій голові дами долонею. Сусідка знепритомніла.
— Ха-ха-ха!
— Ха-ха-ха! — реготала друга частина публіки, тонша на вигляд і гірше зодягнена. — Браво! Браво! Тю-тю їх! Геть Трьох Товстунів! Хай живе Просперо! Хай живе Тібул! Хай живе народ!
У цей час хтось дуже голосно вигукнув:
— Пожежа! Місто горить!
Люди, перекидаючи лави, у страшній паніці кинулися до дверей. Сторожі ловили втікачок-мавп. Візник, який віз доктора, обернувся і сказав, вказуючи поперед себе батогом:
— Гвардійці спалюють робітничі квартали. Вони хочуть знайти гімнаста Тібула…
Над містом, над чорною кучугурою будинків тремтіла рожева заграва.
Коли екіпаж доктора опинився біля головної площі міста, яка звалася Площею Зорі, то виявилося, що далі проїхати неможливо. При в’їзді збилося безліч екіпажів, карет, вершників, пішоходів.
— Що таке? — спитав доктор.
Ніхто нічого не відповів, бо увага всіх була прикута до подій, що відбувалися на площі. Візник підвівся на весь зріст на козлах і теж дивився туди.
Називали цю площу Площею Зорі з такої причини. Вона була оточена величезними, однакової висоти і оформи будинками і вкрита скляним куполом, що робило її схожою на колосальний цирк. Посередині купола на страшній висоті горів найбільший у світі ліхтар. Це була дивовижної величини куля. Оперезана впоперек залізним кільцем, підтримувана міцними тросами, вона нагадувала планету Сатурн. Світло її було таке прекрасне і таке не схоже на будь-яке земне світло, що люди дали цьому ліхтареві чудесну назву — Зоря. Так почали називати і саму площу.
Ні на площі, ні в будинках, ні на сусідніх вулицях не потрібно було більше ніякого світла. Зоря освітлювала всі закутки, всі куточки й комірчини в усіх будинках, що оточували площу кам'яним кільцем. Тут люди обходилися без ламп і свічок.
Візник дивився поверх карет, екіпажів і кучерських циліндрів, схожих на головки аптекарських пляшечок.
— Що ви бачите?.. Що там відбувається? — хвилювався доктор, визираючи з-за спини візника. Маленький доктор нічого не міг побачити, бо до того був ще й короткозорий.
Візник переказував усе, що бачив. І ось що він бачив.
На площі було велике хвилювання. По велетенському круглому простору бігали люди. Здавалося, що площа крутиться, наче карусель. Люди перекочувалися з одного місця на інше, аби краще бачити те, що робилось угорі.
Дивовижний ліхтар, що палав у високості, засліплював очі, як сонце. Люди задирали голови і прикривали очі долонями.
— Ось він! Ось він! — лунали вигуки.
— Он, дивіться, там!
— Де? Де?
— Вище!
— Тібул! Тібул!
Сотні вказівних пальців потяглися вліво. Там стояв звичайнісінький будинок. Але в шести поверхах були розчинені всі вікна. Із кожного вікна стирчали голови. Вони були різні на вигляд: деякі в нічних ковпаках з китичками; другі в рожевих очіпках, з буклями жовтуватого кольору; треті в косинках; зверху, де проживала бідна молодь — поети, художники, актриси, — виглядали веселі безвусі обличчя у хмарах тютюнового диму і голівки жінок, оповиті таким сяйвом золотого волосся, що здавалося, неначе на плечах у них крила. Цей будинок з розчиненими ґратчастими віконцями, з яких по-пташиному висовувались різнобарвні голови, був схожий на велику клітку, повну щиглів. Власники голів намагалися побачити щось дуже важливе, що відбувалося на даху. Але це було так само неможливо, як побачити власні вуха без дзеркала. Таким дзеркалом для цих людей, що хотіли побачити власний дах із власного будинку, був натовп, що шаленів на площі. Він бачив усе, кричав, розмахував руками: одні були захоплені, інші — обурені.
Там по даху рухалася маленька постать. Вона повільно обережно і впевнено спускалася по схилу трикутної верхівки будинку. Залізо гриміло під її ногами.
Вона розмахувала плащем, утримуючи рівновагу за допомогою жовтої китайської парасольки. Це був гімнаст Тібул. Народ вигукував:
— Браво, Тібул! Браво, Тібул!
— Тримайся! Пригадай, як ти ходив по канату на ярмарку…
— Він не впаде! Він кращий гімнаст країни…
— Йому не первина! Ми бачили, як він вправно ходить по канату…
— Браво, Тібул!
— Тікай! Рятуйся! Визволи Просперо!
Інші обурювалися. Вони розмахували кулаками.
— Нікуди не втечеш, жалюгідний фігляре!
— Дурисвіт!
— Заколотник! Тебе підстрелять, як зайця…
— Стережися! Ми звідти стягнемо тебе на плаху. Завтра вже стоятиме десять плах!
Тібул ішов далі своїм страшним шляхом.