Три товстуни - Юрий Олеша 6 стр.


— Ми не хочемо будувати плахи для ремісників і рудокопів! — обурювалися теслярі.

— Це наші брати!

— Вони йшли на смерть, щоб визволити всіх, хто працює!

— Мовчати! — кричав начальник конвою таким страшним голосом, що від крику падали дошки, привезені на площу. — Мовчати, або я накажу шмагати вас канчуками^

Зранку юрби людей з усіх кінців місті посунули до Площі Суду. Дув сильний вітер, летіла пилюка, вивіски гойдались і рипіли, капелюхи злітали з голів і котилися під колеса швидких екіпажів.

В одному місці через вітер сталася зовсім неймовірна пригода: продавця дитячих повітряних куль підняли кулі в повітря.

— Ура! Ура! — кричали діти, спостерігаючи фантастичний політ.

Вони плескали в долоні: по-перше, видовисько було цікаве само по собі, а по-друге, деяка приємність для дітей полягала в неприємності становища літаючого продавця куль. Діти завжди заздрили цьому продавцеві. Заздрощі — погане почуття. Але що зробиш! Повітряні кулі, червоні, сині, жовті, здавалися прекрасними. Кожному хотілося мати таку кулю. Продавець мав їх цілу купу. Але чудес не буває! Жодному, навіть найслухнянішому, хлопчикові, жодній дівчинці, навіть найуважнішій, продавець жодного разу в житті не подарував жодної кульки. Ні червоної, ні синьої, ні жовтої.

Тепер доля покарала його за черствість. Він летів над містом, повиснувши на шворці, до якої були прив'язані кулі. Високо в прозорому синьому небі вони нагадували чарівне літаюче гроно різнобарвного винограду.

— Рятуйте! — кричав продавець, ні на що не сподіваючись і дриґаючи ногами.

На ногах у нього були солом'яні, надто великі для нього постоли. Поки він ходив по землі, все було гаразд. Для того, щоб постоли не спадали, він човгав ногами по тротуару, як ледащо. А тепер, опинившись У повітрі, він не міг уже вдатися до цих хитрощів.

— Чорт забери!

Купа куль, звиваючись і поскрипуючи, гойдалася по вітру.

Один постіл таки злетів.

— Глянь! Китайський горіх! Китайський горіх! — кричали діти, що бігли внизу.

Справді, цей постіл чимось нагадував китайський горіх.

Вулицею в цей час проходив учитель танців. Він здавався дуже елегантним. Він був довгий, з маленькою круглою головою, з тонкими ніжками — схожий чи то на скрипку, чи то на цвіркуна. Його делікатний слух, що звик до журливого голосу флейти і ніжних слів танцюристів, не міг стерпіти веселого галасу дітвори.

— Не галасуйте! — розсердився він. — Хіба можна кричати! Висловлювати радість треба красивими, мелодійними фразами… Ну, наприклад…

Він став у позу, але не встиг навести прикладу. Як і кожний учитель танців, він мав звичку дивитися, головним чином, униз, під ноги. Ба! Він не побачив того, що робилося вгорі.

Постіл продавця упав йому на голову. Голівка в нього була маленька, і великий солом'яний постіл прийшовся на неї, як бриль.

Тут уже й елегантний учитель танців заволав, як погонич ледачих волів. Постіл закрив половину обличчя.

Діти схопилися за животи:

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

Так співали хлопчики, сидячи на паркані, готові кожної хвилини стрибнути на той бік і дременути.

_ Ох! — стогнав учитель танців. — Ох, як я страждаю! І якби хоч бальний черевичок, а то якийсь гидкий, грубий постіл!

Скінчилося тим, що вчителя танців заарештували.

— Любий, — сказали йому, — ваш вигляд викликає жах. Ви порушуєте громадський спокій. Цього робити взагалі не слід, а особливо в такий тривожний час.

Учитель танців заламував руки.

— Яка неправда! — ридав він. — Який наклеп! Я, людина, що живе серед вальсів і посмішок, я, сама статура якого нагадує скрипичний ключ, — хіба я можу порушити громадський спокій? О!.. О!..

Що було далі з учителем танців — невідомо. Та, зрештою, не дуже й цікаво. Значно цікавіше дізнатися, що було далі з літаючим продавцем повітряних куль.

Він летів, як справжня кульбаба.

— Це обурливо! — волав продавець. — Я не хочу літати! Я просто не вмію літати…

Але все було марно. Вітер посилювався. Кулі піднімалися дедалі вище. Вітер гнав їх за місто, в бік Палацу Трьох Товстунів.

Іноді продавцеві вдавалося глянути вниз. Тоді він бачив дахи, черепицю, схожу на брудні нігті, квартали, блакитну вузьку воду, людей-коротульок і зелену кашу садів. Місто оберталося під ним, наче приколоте шпилькою.

Справа була погана.

«Ще трошки, і я впаду у парк Трьох Товстунів!» — жахнувся продавець.

А наступної хвилини він повільно, поважно і красиво плив над парком, спускаючись дедалі нижче й нижче. Вітер вщухав.

«Мабуть, я зараз сяду на землю. Мене схоплять, спочатку добре поб'ють, а потім кинуть у тюрму або, щоб не було клопоту, одразу відрубають голову».

Його ніхто не побачив. Тільки з одного дерева шугнули навсібіч переполохані птахи. Від купи різнобарвних куль падала на землю легка, прозора тінь, схожа на тінь хмарини. Просвічуючи веселими барвами райдуги, вона ковзнула по доріжці, всипаній гравієм, по клумбі, по статуї хлопчика, що сидів верхи на гусці, і по гвардійцеві, який заснув на варті. І через це з обличчям гвардійця сталися чудесні зміни. Зразу його ніс став синім, як у мерця, потім зеленим, як у фокусника, і нарешті червоним, як у п'яниці.

Так, змінюючи забарвлення, пересипаються скельця у калейдоскопі.

Наближалася вирішальна хвилина: продавця несло до розчинених вікон палацу. Він не мав сумніву, що зараз влетить в одне з них, наче пушинка.

Так і сталося. Продавець влетів у вікно. І вікно виявилося вікном палацової кухні. Це був кондитерський відділ.

Сьогодні в Палаці Трьох Товстунів мав відбутися парадний сніданок з нагоди успішного розгрому вчорашнього заколоту. Після сніданку Три Товстуни, вся Державна рада, почет і шановні гості збирались їхати на Площу Суду.

Друзі мої, потрапити в кондитерську Палацу — діло дуже привабливе. Товстуни добре зналися на стравах. До того ж і нагода була важлива. Парадний сніданок! Можете собі уявити, яку цікаву роботу виконували сьогодні палацові кухарі й кондитери.

Назад Дальше