Влітаючи в кондитерську, продавець відчув одночасно жах і захоплення. Так, мабуть, жахається і захоплюється оса, що летить на торт, виставлений на вікно безтурботною господинею.
Він летів одну хвилину, він нічого не встиг розгледіти як слід. Спочатку йому здалося, що він потрапив у якусь дивовижну птахарню, де співали, насвистували, шипіли і тріщали різнобарвні дорогоцінні птахи південних країн. А наступної миті він подумав, що це не птахарня, а фруктова крамниця, набита тропічними плодами, розчавленими, залитими власним соком. Солодкі запаморочливі пахощі вдарили йому в ніс; спека й духота стисли йому горло.
Тут уже все змішалось: і дивовижна птахарня, і фруктова крамниця.
Продавець з усього розгону сів у щось м'яке і тепле. Кулі він не випускав — він міцно тримав шворку. Кулі нерухомо висіли в нього над головою.
Він заплющив очі і вирішив їх не розплющувати — нізащо в світі.
«Тепер я розумію все, — подумав він, — це не птахарня і не фруктова крамниця. Це кондитерська. А я сиджу в торті!»
Так воно й було.
Він сидів у царстві шоколаду, апельсинів, гранатів, крему, цукатів, цукрової пудри і варення, і сидів на троні, як володар пахучого різноколірного царства. Троном був торт.
Він не розплющував очей. Він чекав страшного скандалу, бучі — і був готовий до всього. Але трапилося те, чого він ніяк не чекав.
— Торт загинув, — сказав молодий кондитер суворо і печально.
Потім настала тиша. Тільки лопалися бульбашки на киплячому шоколаді.
— Що буде? — прошепотів продавець куль, задихаючись од страху і до болю заплющуючи повіки.
Серце його стрибало, як гріш у копилці.
— Дурниці! — сказав старший кондитер так само суворо. — У залі з'їли другу страву. За двадцять хвилин треба подавати торт. Різнобарвні кулі і дурнувата пика літаючого негідника будуть чудовою окрасою для парадного торта. — І, сказавши так, кондитер закричав: — Давай крем!!
І справді подали крем. Що це було!
Три кондитери і двадцять кухарчуків накинулися на продавця із старанністю, гідною похвали найтовстішого з Трьох Товстунів. В одну мить його обліпили з усіх боків. Він сидів з заплющеними очима, він нічого не бачив, але видовисько було страхітливе. Його заліпили зовсім. Голова, кругла пика, схожа на чайник, розмальований-маргаритками, стирчала зверху. Решту було вкрито білим кремом з чудовим рожевим відтінком. Продавець міг здатися чим завгодно, але схожість з самим собою він втратив, як втратив свого солом'яного постола,
Поетові він міг здатися тепер білосніжним лебедем, садівникові — мармуровою статуєю, прачці — горою мильної піни, а пустунові — сніговою бабою.
Вгорі висіли кулі. Прикраса була чудернацька, а проте все разом створювало Досить цікаву картину.
— Так, — сказав головний кондитер тоном художника, що замилувався власною картиною. А потім голос його, як і раніше, зробився сердитим, і кондитер загорлав: — Цукати!
З'явилися цукати. Усіх сортів, усіх видів, усіх форм: гіркуваті, ванільні, кисленькі, трикутні, зірочки, серпики, трояндочки.
Кухарчуки старались як могли. Не встиг головний кондитер ляснути тричі в долоні, як вся купа крему, весь торт був обтиканий цукатами.
— Досить! — сказав головний кондитер. — Тепер, мабуть, треба всунути його в піч, щоб злегка підрум'янити.
«У піч! — жахнувся продавець. — Що? В яку піч? Мене в піч!» Тут до кондитерської вбіг один із слуг.
— Торт! Торт! — закричав він. — Негайно торт! У залі чекають солодкого.
— Готово! — відповів головний кондитер.
«Ну, слава богу!» — подумав продавець.
Тепер він трішечки розплющив очі.
Шестеро слуг в блакитних лівреях підняли велетенське блюдо, на якому він сидів. Його понесли. Уже здалека він почув, як регочуть з нього кухарчуки.
Широкими сходами його понесли нагору, в зал. Продавець знову на мить заплющив очі. У залі було гамірно й весело. Звучали веселі голоси, гримів регіт, оплески. За всіма ознаками, парадний сніданок вдався на славу.
Продавця, або, вірніше, торт, принесли й поставили на стіл.
Тоді продавець розплющив очі.
Тієї ж миті він побачив Трьох Товстунів.
Вони були такі гладкі, що в продавця роззявився рот.
«Треба негайно його закрити, — зразу схаменувся він. — У моєму становищі краще не подавати ознак життя».
Проте рот не закривався. Так тривало дві хвилини. Потім подив продавця трохи зменшився. Зробивши зусилля, він закрив рота. Але тоді негайно витріщились очі. З великим зусиллям закриваючи по черзі то рота, то очі, він остаточно здолав свій подив.
Товстуни сиділи на головних, найвищих місцях і їли більше за всіх. Один навіть почав їсти серветку.
— Ви їсте серветку…
— Невже? Це я захопився…
Він облишив серветку і зразу ж почав жувати вухо Третього Товстуна. Між іншим, воно скидалося на вареника.
Усі аж лягли од реготу.
— Облишимо жарти, — сказав Другий Товстун, піднімаючи виделку. — Нас чекає серйозна справа. Принесли торт.
— Ура!
«Що буде? — мучився продавець. — Що буде? Вони мене з'їдять!»
Почалося загальне пожвавлення.