– О, їхні взаємини зайшли досить далеко і стали інтимними. Те, що вона сказала, – найпростіша для всіх жінок брехня, вони повторюють її ось уже десять тисяч років. Адже це вельми зручно: обоє жили в одному будинку, він жінок не цурався, а вона ж не якась там стара відьма. Морріс сам їй про все розповів. Сказав навіть, що фебеерівці можуть непрохано прийти до нього, коли його не буде вдома. Того ж вона й…
– Піднялась нагору подивитися, чи він удома?
– Авжеж. По тому, як переконалася, що ті троє пішли. Але квартира була замкнена, ключа вона не мала, а на стук чи дзвінки ніхто не озивався. В кожнім разі, я тільки відповідаю на ваше запитання, чи міс Дакос бреше. Так, вона бреше.
– Тоді ми повинні знати правду. Добудьте її!
Цього й слід було сподіватися. Вулф, звичайно, не думає, що я піду з дівчиною до «Фламінго», кілька годин з нею потанцюю і до кінця вечора знатиму про всі її найглибші таємниці. Одначе він вдає, нібито на це сподівається, і гадає, що цим заохочує мене докладати ще більших старань.
– Треба поміркувати, – відповів я. – Поміркую про це пізніше – на кушетці. Ви не проти змінити тему розмови? Вчора ввечері ви запитали, чи не можу я придумати якогось ходу, що примусив би Peггa повірити, нібито Елтхауза вбив хтось із його людей. Я відповів, що не можу. Але я таки придумав. Вони відкрито стежать за Сарою Дакос, отож тепер знають, що вона приходила сюди, і майже певні, що тут були й ви. Відомо їм і те, що живе дівчина на Арбор-стріт, шістдесят три, але вони не здогадуються, що вона чула чи бачила тієї ночі. Тому їм і невтямки, що Capa нам розповіла, але вони припустять, що мова йшла про ту ніч. Це має нам допомогти.
– Може, й так. Отже, все гаразд.
– Отож-бо. Якщо ми візьмемо таксі, поїдемо додому до Кремера й посидимо годинку в нього, вони впевняться, що ми довідалися від Сари Дакос щось гаряченьке про те нерозкрите вбивство. Це напевно нам допоможе.
Вулф похитав головою:
– Ви дали містерові Кремеру наше слово честі.
– Воно поширюється тільки на нашу з ним минулу зустріч і розмову. Ми їдемо до нього ось чого: намагаючись щось з’ясувати про ФБР, ми зацікавилися самим Моррісом Елтхаузом, який працював на них і був убитий, а Сара Дакос дещо розповіла нам про вбивство, і, як нам здається, про це варто знати й Кремерові. Отож наше слово честі залишається твердим, як криця.
– Котра година?
Я подивився на годинник:
– За три хвилини десята.
– Містер Кремер уже, мабуть, ліг спати, а в нас немає для нього нічого путнього.
– Чого ж, у біса, немає?! У нас є одна людина, яка має підстави вважати, що то були агенти ФБР, але свої відомості та людина приховує. Це буде легка здобич для Кремера.
– Ні. Це наша здобич. Міс Дакос ми віддамо містерові Кремеру тільки після того, як вона не буде нам потрібна. – Вулф посунув назад крісло. – Добудьте правду від неї. Завтра ж. Я стомився. Ми їдемо додому, і – спати!
В суботу о десятій тридцять п’ять ранку я відімкнув ключем вхідні двері будинку номер шістдесят три на Арбор-стріт, піднявся дерев’яними сходами на третій поверх, потім скористався другим ключем і ввійшов до квартири, яка належала Моррісові Елтхаузу.
Я вирішив добути правду від Сари Дакос власним шляхом. Щиро кажучи, цей шлях був кружний, а надто як узяти до уваги те, що часу залишалося обмаль. Але так було простіше домогтися наслідків, ніж запрошуючи дівчину на цілий вечір танцювати до «Фламінго». Те, що часу в нас було обмаль, підтверджувало і повідомлення на двадцять восьмій сторінці вранішньої газети, яку я проглядав за сніданком на кухні. Під заголовком «Триматимуть на щастя кулаки?» писалося таке:
«Члени «Десяти аристологів», одного нью-йоркського клубу гурманів з обмеженим доступом, як видно, не вірять тому, що історії повторюються. Льюїс Х’юїтт, капіталіст, людина вищого світу, знавець орхідей і гурман, у четвер, 14 січня, влаштовує у себе вдома в Норт-Коуві, Лонг-Айленд, прийом для членів клубу. Меню складає Hipo Вулф, знаменитий приватний детектив. Страви готуватиме кухар містера Вулфа Фріц Бреннер. Містер Вулф і Арчі
Гудвін, його довірений помічник, запрошені на вечерю як гості.
Ця звістка викликає згадку про випадок за вечерею в домі корабельного магната Бенджамена Шрайвера. Це сталося 1 квітня 1958 року. Страви готував також містер Бреннер, а містер Вулф і містер Гудвін теж були гістьми. Один із десяти гурманів – Вінсент Пайл, глава маклерської фірми з Уолл-стріту, помер від отруєння миш’яком, знайденим у першій страві, яку йому подав Керол Енпіс, визнаний згодом винним у вбивстві.
Вчора репортер «Тайму», пригадавши цей випадок, зателефонував містерові Х’юїтту і поцікавився, чи ніхто з «Десяти аристологів» (слово «аристологія» означає «наука про їжу») не відмовився приїхати на прийом. Містер Х’юїтт відповів, що ні. А коли репортер спитав, чи не сидітиме містер Х’юїтт, тримаючи на щастя кулаки, містер Х’юїтт заявив: «Як же я триматиму кулаки на щастя? Адже тоді я не зможу орудувати ножем та виделкою!» Це буде, звичайно, чудова вечеря!»
Щодо цього дня – четверга, чотирнадцятого січня – у нас із Вулфом дійшло до вельми бурхливої суперечки. Це було в четвер увечері. Я стояв на тому, щоб у газеті певної дати не вказувати, а тільки повідомити десь так: «У цьому місяці, одного з вечорів…» Але Вулф заявив, що Х’юїтт, обдзвонюючи своїх колег – членів клубу, однаково муситиме назвати їм день зустрічі. Я заперечив – мовляв, ну то й що, Х’юїтт може їм сказати, що точної дати ще не визначено, все залежить від того, коли Фріцові пришлють із Франції літаком якісь делікатеси. Адже гурмани люблять всілякі витребеньки, доставлені літаком із самої Франції! Однак Вулф затявся, а тепер у нас зв’язані руки й ноги. Залишилось усього п’ять днів.
Хоч кружний шлях до Сари Дакос мені, власне, не подобався, але це був, мабуть, єдиний надійний шлях. Одразу після сніданку я подзвонив місіс Елтхауз і спитав, чи вона не приділить мені хвилин десять. Жінка згодилась, і я – певна річ, не байдужий до того, чи за мною стежать, – пішов. Чим більше вони переконуватимуться, що мене цікавить тільки вбивство Елтхауза, тим краще. Місіс Елтхауз я сказав, що у справі є певні зрушення, мовляв, розповімо про них, коли все стане ясніше, і було б дуже добре, якби вона дозволила мені оглянути синову квартиру й те, що в ній лишилося. Місіс Елтхауз відповіла, що там усе лишилося так, як було. Контракт на оренду закінчується майже через рік, а піднаймати квартиру вони, мовляв, не пробували. Меблів теж не переставлялось, і поліція, наскільки їй відомо, нічого там не чіпала – принаймні дозволу на це не питала. Я пообіцяв, що коли дістану від місіс Елтхауз дозвіл оглянути квартиру, то сам нічого звідти не візьму, і вона тут-таки вийшла й принесла ключі, навіть не зателефонувавши адвокатові чи своєму чоловікові. Мабуть, я викликав симпатію у літніх жінок більше, ніж у молодих, тільки не надумайте сказати про це Вулфові!
Отож у суботу вранці, о десятій тридцять п’ять, я ввійшов до квартири покійного Морріса Елтхауза, замкнув за собою двері й роззирнувся. Квартира мала зовсім непоганий вигляд, якщо не брати до уваги картин. Розісланий на всю підлогу килим був, як і сказала Сара Дакос, грубий. Перед широкою кушеткою стояв столик для кави, біля торшера – добротне крісло, далі чотири стільці, невеличкий журналу ний столик з чудернацьким залізним витвором, що його склепав, певно, який-небудь хлопчина зі знайденого в гаражі брухту, і великий письмовий стіл – на ньому не було нічого, крім телефону й друкарської машинки на підставці. Одна стіна майже до стелі була заставлена полицями, повними книжок. А про картини на стінах чим менше розповідати, тим краще. Вони вельми придалися б для вікторини – її учасники намагалися б угадати, що там намальовано, і так розважалися б. Тільки навряд, чи хоч одна людина дала б правильну відповідь.
Я кинув пальто й капелюх на кушетку й обійшов квартиру. Дві стінні шафи у вітальні. Ванна, невеличка кухня, спальня з єдиним ліжком, комод, тумбочка, два стільці й набита одягом стінна шафа. На тумбочці фотокартка батька й матері в рамці – отже, від сім’ї Морріс не відцурався, а тільки від «Пеггі Пілігрім». Я вернувся до вітальні й заходився оглядати все до ладу. В кімнаті було темно – на вікнах висіли рудувато-коричневі штори, – і я ввімкнув світло. На всьому лежав грубий шар пилу, однак я прийшов сюди з дозволу й відома господарів і не завдавав собі клопоту надягти рукавички.
Я, звичайно, не сподівався знайти тут щось таке, що безпосередньо вказувало б на когось чи на щось, а особливо після того, як у квартирі вже побувала поліція. Проте поліцейські не мали на оці нікого й нічого певного, а я мав – Сару Дакос. Звичайно, вам би хотілося мати докладний перелік усього, що я бачив у квартирі, а надто того, що було в шухлядах та шафах. Та це зайняло б забагато місця. Згадаю тільки про одну річ – триста вісімдесят чотири сторінки рукопису незакінченого роману. Я прочитав півтори сторінки. Та щоб переглянути весь рукопис і дізнатися, чи не йдеться в ньому про дівчину, схожу на Сару Дакос, треба було згаяти цілий день.
Те єдине, про що слід іще сказати, лежало на дні шухляди комода в спальні. Серед усякої всячини там було з десяток чи близько десятка фотографій. Сари Дакос я не побачив на жодній, зате знайшов один знімок, де був сам Морріс Елтхауз. Він лежав на боці на кушетці у вітальні зовсім роздягнений. Досі мені не доводилось бачити Морріса голим, бо на знімках у «Газетт» він завжди був пристойно вдягнений. Елтхауз мав чудовий вигляд – добре розвинені м’язи, ані натяку на черево. Однак те, що я угледів на звороті фотокартки, було куди цікавіше. Чиясь рука написала там вірш чи уривок з вірша. Оскільки оглянути квартиру мені все одно дозволили, то я маю право процитувати ці рядки:
З усією світовою поезією я, звісно, не знайомий, проте вдома у Лілі Роуен ціла полиця збірок, і часом, за певних обставин, вона просить мене прочитати вголос той чи той вірш. Отож я був глибоко певний, що вже десь читав ці рядки, тільки тут у них було щось не так. Я спробував розібратися, в чім річ, але в мене нічого не вийшло. Так чи інак, а слід було з’ясувати, хто зробив той напис на звороті фотокартки. Не Елтхауз, ні. Я бачив його почерк на всіляких паперах. Може, Сара Дакос? Коли так, то це вже неабищо. Це вже дуже багато. Я поклав фотокартку на комод і ще цілу годину провадив пошуки, хоч і марні.
Я обіцяв місіс Елтхауз нічого не брати без її дозволу, але спокуса була надто велика. Звичайно, я міг би взяти цю фотокартку – не винести з будинку, певна річ, а тільки зійти поверхом нижче до Сари Дакос і, якщо вона вдома – а де ж би їй бути в суботу! – показати знімок і запитати: «Це ви написали?» Такий шлях був справді спокусливий, бо здавався простим і легким. Однак надто вже простим, хай йому чорт! А я ж мушу додержуватись кружного шляху.
Я замкнув квартиру, вийшов з будинку і з телефонної будки подзвонив місіс Бранер. Я сказав, що маю до неї запитання і хочу приїхати. Місіс Бранер пообіцяла ждати мене вдома до першої години. Було ще тільки двадцять хвилин на першу. Я вийшов з будинку й зупинив таксі.
Чекаючи на мене, місіс Бранер сиділа за письмовим столом у себе в кабінеті й переглядала папери. Спершу вона поцікавилась, чи приходила до нас учора, як ми й умовлялися, міс Дакос, зауваживши, що, всупереч її сподіванням, увечері Сара їй не подзвонила. Я відповів, що дівчина приходила і вельми нам допомогла. Я зумисне наголосив на слові «вельми», – адже в кабінеті місіс Бранер, можливо, стояли потайні мікрофони. Потім я сів ближче, нахилився до неї і зашепотів:
– Ви не проти, якщо ми поговоримо пошепки? Місіс Бранер невдоволено глянула на мене:
– Це просто смішно!
– Атож, смішно, – знову прошепотів я. – Зате так надійніше. Багато вам розмовляти не доведеться. Мені треба тільки одержати від вас зразок почерку міс Дакос. Що завгодно – будь-які її нотатки чи записка до вас. Я розумію, вам це здається неабияк смішним, але повірте, нічого смішного тут немає. Не вимагайте від мене пояснень, бо дати їх я не маю права. Я виконую інструкції. Або ви довіряєте містерові Вулфу вести вашу справу, або не довіряєте.
– Але, на бога, чому?.. – почала вона, проте я завбачливо підніс руку.
– Якщо ви не бажаєте розмовляти пошепки, – промовив я, – дайте мені те, що я прошу, і я піду.
Коли через п’ять хвилин я виходив з будинку з двома зразками почерку Сари Дакос у кишені – нотатки з дев’яти слів на аркушику з настільного календаря і записка на шість рядків до місіс Бранер, – я був певний, що літні жінки – головна опора країни. Місіс Бранер так і не сказала пошепки жодного слова. Вона мовчки покопалася в шухляді, знайшла записку, потім вирвала з календаря аркушик, передала і те, й те мені і, трохи гучніше, ніж звичайно, промовивши: «Повідомте, Коли з’ясується щось таке, що я маю знати», – взялася вивчати один із своїх паперів. От уже клієнт!
Повертаючись у таксі на Арбор-стріт, я почав розглядати зразки почерку Сари Дакос і, коли виходив на третій поверх будинку шістдесят три, майже не мав сумніву. В квартирі я взяв з комода у спальні фотокартку, зручно вмостився в глибокому кріслі під торшером у вітальні й узявся порівнювати почерки. Я не експерт-графолог, але не треба було бути великим фахівцем, щоб переконатися: записку до місіс Бранер, кілька слів у календарі, а також чотири рядки на звороті фотокартки написала одна рука. Може, та сама людина зробила й знімок, однак це вже не мало значення. Висновок я зробив. Так, я зробив висновок: пам’ять зрадила Сарі Дакос, коли вона запевняла, що її взаємини з Моррісом Елтхаузом не стали інтимними.
Переді мною стояла проблема: подзвонити місіс Елтхауз і спитати дозволу взяти цю фотокартку з собою чи залишити її тут. І я вирішив, що кидати її в квартирі – надто великий ризик. Capa може якимсь чином сюди проникнути, розшукати фотокартку й забрати її. Я взяв зі столу аркуш чистого паперу й загорнув у нього фотокартку. Вона. була досить широка як на мою нагрудну кишеню, однак я все ж таки обережно її всунув. Потім ще раз роззирнувся довкола – просто так, за звичкою, аби тільки переконатися, чи все залишилося на своїх місцях, – і вийшов зі здобиччю з квартири. Проходячи повз двері Сари Дакос, я послав їй рукою поцілунок. Але тут мені спало на думку, що ці двері заслуговують на щось більше, ніж поцілунок, і я вернувся оглянути замок. Він виявився тієї самої і досить простої системи «Берматт», що й у дверях Елтхауза.
З тієї самої телефонної будки, з якої я дзвонив місіс Бранер, я зателефонував тепер місіс Елтхауз, сказав, що залишив у квартирі все так, як було, і спитав, чи треба повертати їй ключі негайно. Місіс Елтхауз відповіла, що їй однаково, нехай буде так, як мені зручніше.
– До речі, – мовив я, – коли ви не проти, я візьму одну річ – фотографію чоловіка. Я знайшов її в шухляді і хочу, щоб того чоловіка хто-небудь упізнав. Гаразд?
Місіс Елтхауз відповіла, що я – дуже «загадкова людина», однак заперечувати не стала. А мені закортіло їй сказати, що я думаю про літніх жінок, але потім передумав – для цього ми з нею ще мало знайомі. Я набрав інший помер, попросив жіпку, яка взяла трубку – її звали Мімі, – покликати міс Роуен і за хвилю почув знайомий голос: