– Ленч через десять хвилин. Приходь.
– Знаєш, ти занадто молода для мене. Я дійшов висновку, що жінки до п’ятдесяти років… Відгадай, які вони?
– Які? Нудні – ось найкраще для цього слово!
– По-твоєму, найкраще саме це слово? Гаразд, про одну з них я подумаю і відповім тобі сьогодні ввечері. Мушу тебе про щось попередити й про щось запитати. Попередження: опівночі я мушу бути вдома. Я, бач, ночую тепер у кабінеті і… Я тобі все поясню, коли прийду.
– Господи боже, він що – пустив пожильців у твою кімнату?
– По суті, так. На одну ніч. Але годі про це. Почекай хвилинку. – Я переклав трубку в праву руку, а лівою дістав з кишені фотокартку. – Тут у мене один віршик. Послухай. – Я проникливо прочитав у трубку ті чотири рядки й спитав: – Ти знаєш цей вірш?
– Звичайно. І ти знаєш.
– Ні, я не знаю, хоч він і здається мені знайомим.
– Ще б пак! Звідки ти його читаєш?
– Розкажу іншим разом. То що це таке?
– Це перероблені чотири останні рядки другої строфи оди «До грецької урни» Дяюна Кітса. Взагалі непогано придумано, тільки кому це збрело в голову передражнювати Кітса?! Ескамільйо, ти досить непоганий детектив, танцюєш, як бог, у тебе чимало інших видатних чеснот, але інтелектуалом ти ніколи не будеш. Приходь, почитаєш мені вголос Кітса.
Я відповів, що вона таки зануда, почепив трубку, сховав до кишені фотокартку і, вийшовши з будки, вже вп’яте за останні п’ять годин сів у таксі. Дарма. Наша клієнтка но збідніє.
Була за п’ять хвилин друга, коли я скинув у передпокої пальто й капелюх, підійшов до дверей їдальні, сказав Вулфові, який сидів за столом, що, здається, піде сніг, і рушив на кухню. Спізнившись на обід чи вечерю, я ніколи не сідаю до столу разом з Вулфом. Ми вмовилися, що коли один уже смакує пирогом чи повидлом, то другому не варто поспішати з м’ясом або рибою – це буде погано для його травлення. Фріц поклав на столик, за яким я снідаю, ніж та виделку, приніс те, що лишилося від голубої риби, і я поцікавивсь, як у нього справи з меню на вечірку в четвер.
– Я про це не розмовляв, – відповів Фріц. – Тепер я взагалі ні про що не розмовляю, Арчі. Перед ленчем він просидів у моїй кімнаті понад годину, бесідуючи зі мною при гучно ввімкненому телевізорі. Якщо це так небезпечно, то я взагалі не розтулятиму рота.
Я сказав Фріцові, що скоро вже все уладнається, а він зняв догори руку й промовив по-французькому:
– О боже, боже!
Поївши, я пішов до кабінету. Вулф стояв біля глобуса й, насупивши брови, покручував його. Чоловік, котрий подарував Вулфові цей глобус – найбільший з тих, що мені взагалі випадало бачити, – навіть не здогадувався, яку послугу йому зробить. Щоразу, коли обставини дуже ускладнювались і Вулфові хотілося втекти світ за очі, він підходив до глобуса й вибирав,» куди б його дременути. Сміх, та й Годі!
Коли я ввійшов, Вулф запитав, чи є новини. Я кивнув головою, він сів за стіл, а я, ввімкнувши приймач, поставив жовтий стілець ближче до його крісла і про все доповів. Це зайняло небагато часу, бо ніяких розмов переказувати не треба було, я розповідав тільки про події. Про дзвінок до Лілі Роуен я не згадав – це була суто приватна справа.
Вулф двічі прочитав рядки на звороті фотокартки і повернув її мені, зауваживши, що в міс Дакос непогано чуття ритму.
– Я ж вам казав: вона не така дурна, – відповів я. – Досить вправно перелицювала останні чотири рядки другої строфи оди «До грецької урни» Джона Кітса.
Вулф прижмурив очі й глянув на мене:
– Звідки це ви, сто чортів, знаєте? Невже читали Кітса?
Я знизав плечима.
– Ще в дитинстві, коли жив в Огайо. Ви ж бо знаєте: у мене чіпка пам’ять. Я нею не хвалюся, але ось цим можу похвалитися. – І я поплескав долонею по фотокартці. – Тепер нам зрозуміло, чого вона брехала. Вона вплутана в це діло. Можливо, не дуже серйозно. Може, вона просто не хотіла признатися, що була з ним у близьких стосунках. Таких близьких, що він навіть розповів їй про ФБР. А може, вона замішана, й дуже серйозно. «Як палко юнку цілуєш ти…» Або: «Тобі повік її любить…» Але він заявив, що збирається одружитись на іншій, і вона застрелила його – може, навіть з його ж таки револьвера. Це друга версія, яка поки що влаштовує нас більше. Але вивести міс Дакос на чисту воду буде нелегко, особливо коли їй пощастить донести, що вона була на тій лекції. А з’ясувати, коли вона звідти пішла, – дуже важко. Може, вона взагалі там і не була, а провела вечір на Арбор-стріт, шістдесят три, зі своїм «коханцем сміливим» і застрелила його перед тим, як з’явилися фебеерівці. Вас така версія приваблює?
– Як припущення – так.
– Тоді мені треба взятися за ту лекцію. Міс Дакос може мати безперечне алібі. Як твердить Кремер, фебеерівці пішли десь об одинадцятій і, певна річ, обшукали квартиру – байдуже, вбили Елтхауза вони чи не вони. Матеріали, які він зібрав, фебеерівці прихопили з собою. Отже, вони з’явилися туди не пізніше десятої тридцяти чи навіть десятої сорока. Якщо Елтхауза застрелила Сара Дакос, то вона встигла вийти з квартири до їхнього приїзду. Нова школи на Дванадцятій вулиці. Якщо хто-небудь бачив там Сару десь о десятій двадцять чи навіть тридцять п’ять, під неї не підкопаєшся. Я почну розпитувати.
– Ні.
– Ні?
– Ні. Якщо ФБР про це дізнається – чи то вистежать вас, чи то ви самі десь схибите, – воно одразу збагне, що ми серйозно допускаємо причетність до вбивства Сари Дакос, і це матиме для нас катастрофічні наслідки. Нам слід підтримувати в них думку, нібито ми певні, що Морріса Елтхауза застрелив один із співробітників Федерального бюро розслідувань і тепер лише збираємо докази. В противному разі всі наші приготування до четверга нічого не дадуть. Щоб забезпечити свої фланги, нам треба було переконатися, що міс Дакос збрехала, і ви це довели. Так, вона збрехала. Чудово. І збрехала вона для того, щоб приховати свої інтимні взаємини з Елтхаузом і не компрометувати себе. Це нас влаштовує. А в чому полягає її причетність до справи – тільки в інтимних взаєминах, яких дівчині не хочеться відкривати, чи в безпосередньому вбивстві Елтхауза, – це для нас великого значення не має.
– Кремер буде радий довідатися про це. Адже це він навів нас на слід. Я побачуся з Кремером і втішу його.
– Пхе! Коли завершимо справу, на яку нас найняли, втішимо самих себе – ось тоді й згадаємо про свої зобов’язання перед Кремером. І якщо ми вирішимо, що це не коштуватиме нам особливих зусиль, ми назвемо йому вбивцю. Коли ним виявиться не агент ФБР, як гадає й сподівається Кремер, він нам не подякує, але й ми не муситимемо перед ним вибачатися.
– Виходить, до четверга про вбивство забудемо?
– Так.
– Чудово. Сьогодні й завтра агентства не працюють, отже, до понеділка Х’юїтт не почне добирати людей. Сьогодні ввечері я буду у «Фламінго» – це про всяк випадок, наприклад, якщо подзвонить Х’юїтт і скаже, нібито побачив, що справа виявилась занадто марудною і нам слід пошукати когось іншого. А назавтра міс Роуен запросила гостей на суботній ленч із танцями, і після всього я ще залишуся помогти їй витрусити попільнички. Ви маєте які-небудь доручення для мене на сьогодні?
– Вимкніть радіо, – буркнув Вулф.
Я не знав спокою цілих чотири дні – від суботи, коли пополудні Вулф сказав, що ми повинні забути про вбивство, і до ранку в середу, коли я вирішив зробити дещо на власний розсуд.
Мене тривожили дві проблеми. Перша: якщо здогад про Сару Дакос чи її причетність підтвердиться, то я, виходить, забрав з місця злочину і переховую у себе важливий речовий доказ. Поліцейські, звичайно, теж намагалися знайти якісь сліди, бачили, певна річ, ту фотокартку, але не звернули уваги. Щоправда, ключі від квартири я одержав від місіс Елтхауз, однак це була моя єдина законна дія.
Друга проблема тривожила мене ще дужче. Кремер зберіг – принаймні поки що – нам із Вулфом ліцензії, запросив мене, Арчі Гудвіна, на розмову, приніс пакет молока й кінець кінцем розв’язав язика, забалакавши про вбивство. Я не проти пограти з поліцією в хованки – часом нам цього навіть хочеться й ми так і робимо, – але тепер усе склалося інакше. Я особисто був перед Кремером у боргу.
Ось чому я не знав спокою. Та була ще одна обставина, і вона тривожила мене найдужче, – той спектакль, який готував Вулф. Це було иайкарколомніше з усього, що він узагалі коли-небудь вигадував. Надто багато чого – якщо не все! – в його задумі не підлягало нашому контролю. Коли я, приміром, у понеділок увечері подзвонив по телефону-автомату Х’юїттові і спитав, як посуваються справи, той відповів, нібито все йде чудово, він уже знайшов у якомусь агентстві одного актора, а в іншому – другого, і обидва вони приїдуть до нього у вівторок увечері. Тоді я поцікавився, чи Х’юїтт певен, що той, котрий гратиме мене, вміє водити машину і чи має посвідчення. Х’юїтт сказав, що забув про це запитати, але ж нині, мовляв, водити машину вміють усі. А це ж було надзвичайно важливо, і Х’юїтт про те знав. Він пообіцяв перепитати про це негайно – номер домашнього телефону актора Х’юїтт мав. Щодо інших деталей у нього було все гаразд.
І справді, у вівторок опівдні, як ми й домовлялися, Х’юїтт подзвонив до нас додому і заявив Вулфові, що вельми шкодує і перепрошує, але замість двадцяти орхідей Phalaenopsis Aphrodite зможе прислати тільки дванадцять, а от Oncidium flexuosum він не має жодної. Однак, додав Х’юїтт, він, мовляв, докладе всіх зусиль, щоб дістати їх до обіду в середу, отож орхідеї привезуть до нас годині о другій. Добре зіграв свою роль він і у вівторок увечері, коли зателефонував і доповів, які продукти вже закуплено і що ще зроблено для званої вечері «Десяти аристологів». Зрештою, для Х’юїтта це звичайні клопоти, і тут усе було гаразд.
За Фреда Деркіна та Оррі Катера я не хвилювався. Їх доручили Саулові, і коли б сталась якась несподіванка, той би нас повідомив. А в який спосіб – то вже його клопіт.
Цілісінький день і весь вечір у понеділок і навіть у вівторок зранку ми з Вулфом палко обговорювали одне питання. Ні, ми не сперечалися – ми справді лише обговорювали. Ми ніяк не могли вирішити: чи варто мені подзвонити Реггові, начальнику ФБР у Нью-Йорку, і домовитися з ним про зустріч, сказавши, нібито Вулф має досить відомостей про вбивство Елтхауза, щоб викрити злочинця, а я хочу вийти з гри і ладен запропонувати йому всі матеріали в цій справі за десять, або двадцять, або п’ятдесят тисяч доларів? Але ми того чоловіка, по суті, не знали, і в цьому й була вся біда. Можна було майже напевно припустити, що він клюне на цю принаду, а могло статися й навпаки: Регг запідозрить щось недобре. Кінець кінцем у вівторок, перед самим обідом, ми поставили на цьому задумі хрест. Надто вже ризикований він був, а часу залишалося обмаль.
О десятій ранку в середу, почувши, як Вулф підіймається ліфтом до оранжереї, я взяв з собою вже другу за цим сніданком чашку кави й пішов до Кабінету спокійно посидіти й помізкувати над однією ідеєю, що не давала мені спокою ще з понеділка зранку. До другої години, коли мала прибути вантажна машина з орхідеями, робити мені було нічого. Все можливе було вже зроблено, я знав.
Коли я допив каву, годинник показував тільки двадцять хвилин на десяту, а робочий день Сари Дакос у фірмі місіс Бранер навряд чи починався раніш як о пів на десяту чи навіть о десятій. Я підійшов до шафки, відімкнув шухляду, де ми зберігали колекцію всіляких ключів, і дібрав кілька з них. Зробити це було не важко – адже я знав, що замок там системи «Берматт». З другої шухляди я дістав пару гумових рукавичок.