Коли повертався під вечір додому, наткнувся на Сергія Потапенка, який поливав з відра кленочок. Мабуть, все-таки зрозумів, чого ми з дядьком Павлом сміялися, як він хвалився деревцем. Тепер Сергій сам доглядає його. І перестав гніватися на нас з дядьком Павлом.
— Ти в кіно був? — запитав Сергій, побачивши в мене портфель.
— Ні, ходив понад Дніпром. Чогось голова розболілась на уроках.
— Хочеш, таблетку винесу?
— Не треба. Сама перестане.
Сергій вилив під кленочок усю воду, поставив на землю відро.
— Що, в тебе іменини?
— Звідки знаєш?
— Ігор і Володька казали, що ти їх запросив до себе на завтра.
— Та запросив… — скривився я. — Хочеш, приходь і ти. Тільки пирога не буде. Мама у відрядженні.
Мені хотілося розповісти Сергієві про Ігоря і Володьку, але я стримався. Ще подумає — розкис, нюні розпустив… Поговорили про те про се, і я пішов додому.
У нашому дворі на асфальті було намальовані пройдою великі криві класи. Перед ними, як журавель одній нозі стояла Оксана з биткою в руці. Побачила мене, вигукнула:
— Ага, а я щось знаю!
— Ну, і знай собі на здоров'я, — відмахнувся я.
Але Оксана не вгамувалася і далі, неначе папуга вигукувала: «Ага!.. Ага!.. Ага!..» Одначе, що вона знала не казала. І тільки тоді, коли я вже заходив в під'їзд, крикнула:
— Он Ігор з Володькою казали… — і затнулась.
Мене її слова ніби лозиною шмагонули.
Повернувся, підійшов до неї і загрозливо спитав:
— Що вони казали?
Та Оксана, зморщивши свого гострого носа, відказала єхидно, щоб подратувати мене:
— А нічого!
Я спересердя штовхнув її. Вона стала на обидві ноги, показала мені язик, кинула битку в найдальшу клітинку-клас і застрибала, приспівуючи:
— Ромко-дурко! Ромко-дурко!..
— Ось я тобі дам «дурка»! — кинувши портфель, погнався я за нею.
Мабуть, добряче відлупцював би, та раптом у двір на повній швидкості заїхав Ігор на роликовій дошці. Він, хвацько розвернувшись, зіскочив з дошки й підштовхнув її до мене.
— Ну, як? Скажи, гарна, хоч і саморобка?
Очі його світилися захоплено.
Я пригадав Сергія Потапенка, коли той хвастався кленочком, і зневажливо відповів:
— Так собі… Бувають і кращі…
Навмисне не похвалив, щоб не задавався. А насправді вона була просто чудова: всі чотири коліщата в підшипниках, обтягнуті пругкими гумовими обідками, зручна, лише не пофарбована дощечка для ніг.
— Та ти придивись, придивись! — не відставав Ігор. — Такої ні в кого нема!
— І навіщо вона тобі? У тебе ж є уже одна. — Нічого, — усміхнувся Ігор, — і ця теж знадобиться.
— А де ти її взяв?
— Зробив.
— Сам зробив? — не повірив я.
— Ні, не сам. Дехто помагав… — мовив загадково. — Залишилося тільки дощечку пофарбувати. Тобі який колір більше подобається — червоний чи зелений? Володька каже, що зелений буде гарніший.
«Ясно, ясно, хто йому помагав…» — здогадався я.
І таке зло мене взяло…
— То й цілуйся зі своїм Володькою! — процідив і крізь зуби, підхопив портфель і подався до під'їзду.
— От дивак! — прокричала мені вслід Оксана. — Ромко-дурко!
Тата дома не було. На столі лежала записка — пішов у гастроном за покупками.
На плиті у каструлі стояв ще теплий борщ, на сковорідці — котлети. Це тато сам приготував. Він у нас чудовий кулінар, уміє не гірше мами готувати різні страви. Однак їсти мені не хотілося, хоч від ранку не їв. Сів за уроки. Але в голову нічого не йшло, і я відклав книжки.
Згадав про Оксану. Треба піти до неї і випитати, що їй наговорили про мене Ігор з Володькою.
Та Оксани у дворі вже не було. Подружки сказали: пішла з Ігорем до Володьки.