Знову Володька… Відчув, що можу зненавидіти його. Всі прикрощі почалися через нього, тільки через його.
Темніло. Оксані пора бути вдома, а її все нема й нема. І чого ото попленталася до Володьки?
Я неквапливо йшов вулицею, сподіваючись зустріти Оксану, коли вона повертатиметься додому. Раз пройшовся, вдруге, втретє — а сестри все немає!
Уже зовсім стемніло. Що робити? Тепер мені від тата перепаде. Може, зайти до Володьки? Але дуже не хотілося його бачити.
Володька жив на першому поверсі. Вікно його кімнати світилося, через відчинену кватирку долинали голоси.
Цікаво, про що вони розмовляють?
Я підійшов до вікна, вхопився за карниз, підтягнувся й зазирнув у кімнату.
«О-о, і Сергій там! І його, бач, заманили…»
Оксана стояла біля хлопців, тримала в руці якийсь паперовий згорток. Вона щось сказала, і всі засміялися. Я не почув її слів, але чомусь був певен, що вони кепкують з мене. Від пекучої образи хотілося крикнути їм щось зле, дошкульне…
Грюкнули вхідні двері. Я відскочив од вікна, перебіг на протилежний бік вулиці й сховався в тінь під деревами. Не піду до Володьки! Чекатиму, поки Оксана сама вийде.
Незабаром на вулиці появилися всі четверо. Вони зупинилися біля під'їзду, про щось пошепотілися, ніби змовники, і розійшлися: Володька вернувся додому. Сергій пішов тротуаром праворуч, а Ігор з Оксаною — ліворуч, до нашої вулиці.
Почекавши трохи, пішов додому і я.
На кухні тато викладав із сумки пакунки, пакети, кульки.
— Пізненько гуляєте, — дорікнув мені.
Оксана крутилася біля тата. Обмацувала кульки, розгортала кожен пакунок. Робила вона це з таким виглядом, ніби все куплено не для моїх, а для її іменин і за її замовленням.
— Годі, годі вже тобі, сороко, зазирати! — сказав тато. — Давайте швиденько повечеряємо і — в ліжко, завтра встанемо раніше.
Вночі я довго не міг заснути, перевертався з боку на бік, зітхав і думав про Ігоря та Володьку.
Ні, не чесно, не по-товариському вони поступають. І чого? Що я їм заподіяв?.. Жаль, звичайно, але тепер, мабуть, доведеться шукати собі інших друзів — добріших, надійніших…
Заснув, як на вулиці вже перестали ходити трамваї й тролейбуси.
Вранці мене розбудив знайомий смачний запах. Підвів голову з подушки, глянув крізь відчинені двері в сусідню кімнату — і очам своїм не повірив: там на столі стояло блюдо з великим пирогом, що пахнув на всю квартиру, а поруч з ним — кришталева ваза з червоними і білими тюльпанами.
«Мама приїхала!..» — подумав я і з радості вмить підхопився з постелі, кинувся на кухню, звідки чулося дзенькання посуду.
Мами на кухні не було. Оксана мила тарілки, стоячи біля мийки на табуреточці.
— А де мама? — запитав.
— Як де? Хіба не знаєш? — Оксана зовсім по-дорослому, ніби мама, звела догори брови — У відрядженні.
— Не обманюй! Вона приїхала.
— Тобі, мабуть, приснилося.
— А ось і не приснилося! Пиріг, пиріг хто спік?
— Тато. Це тобі від нього подарунок.
— І квіти, скажеш, тато поставив на стіл? — все щі не хотілося вірити, що мами немає вдома.
— Ні, квіти я принесла. Випросила вчора для тебе у Сергія. У нього в саду багато-багато тюльпанів.
Приємно було, що тепер буде на моїх іменинах пиріг, що Оксана подарувала квіти. Та водночас і прикро, що мама все-таки не повернулася додому.
Присів на табуретку біля вікна, за яким світилі уже височенько в небі сонце. Оксана зиркнула на ме не, певно, сподівалася, що буду її розпитувати. Але і мовчав. Знаю свою сестричку, добре знаю — мені краще помовчати, тоді вона не витерпить і сама все розкаже. Так і вийшло.
— Ромцю, ти більше нічого не побачив? — запитала вона невдовзі.
— Ні. А що?
— Піди подивись у нашій кімнаті.
Я зайшов у кімнату і побачив біля свого ліжка роликову дошку — ту саму, яку мені вчора показував Ігор, тільки тепер вона була пофарбована в зелений колір.
На дошці лежав голубий конверт. Я відкрив його, там була записка:
Вітаємо з днем народження!
Ми вирішили самі змайструвати й подарувати тобі роликову дошку, яку ти так хотів.
Катайся на здоров'я і не сердься, що таїлись від тебе! У коробці, яку сховали в парту, були коліщата для дошки.
До тебе прийдемо в призначений час.
Сергій теж прийде і принесе обіцяну стрілячку.
Так що чекай.
Я стояв з запискою в руці, милувався роликовою дошкою і мало не плакав.