— А ви придивіться пильніше.
Спершись ліктями на підвіконня, ми почали спостерігати за горобцем.
Він, прилаштувавшись біля ластів'ячого гнізда, в якому були маленькі ластів'ята, сидів сумирно, навіть голосу не подавав. Та коли до гнізда підлітали дорослі ластівки з поживою, вихоплював її у них із дзьобиків. Вони ж немовби й не помічали, що то не їхнє дитя, а злодюжка-горобець. Знову летіли за поживою.
— І як йому не соромно! — обурювалася Оксана. — Що ж тепер робити?
— А те, що треба, мабуть, тобі знову його годувати, поки пташенята підростуть і вилетять із гнізда, — сказав тато.
— Не хочу, не хочу більше годувати! Він — лінько і нахаба.
— Це так. Але ж коли ми не віднадимо горобця од гнізда, ластів'ята загинуть. Чуєш, як жалібно вони пищать? Просять їсти, а через нього їм нічогісінько не попадає.
Довелося Оксані послухатися татової поради — іншого виходу не було.
І хоч як вона сердилася на горобця, однак годила йому, наче своєму улюбленцеві. Щоранку сипала на віконний козирок пшоно, гречану кашу, крихти хліба, аби лише горобець не кривдив маленьких пташенят. Та все нахвалялася:
— Ну, зачекай, зачекай! Нехай тільки ластів'ята підростуть і вилетять із гнізда. Тоді я тебе й близько підпущу до вікна. Знатимеш!..
Тільки ні Оксана, ні я так і не дочекалися, коли пташенята залишать гніздо. Незабаром тато відвій нас у село Калинівку до своїх батьків — до дідуся Антоні і бабусі Марії. А нахабу-горобця годувати довелося мамі…
де живуть дідусь Антон і бабуся Марія, знаходиться на Полтавщині, за двісті кілометрів од Києва. Їхати туди можна поїздом і автобусом. Найкраще, звичайно, автобусом. Що поїздом! Сидиш увесь час, ніби дома на канапі. Радіо говорить або грає, чай тобі подають. Навіть забуваєш, що кудись їдеш. Інша справа — автобусом. Мчить він трасою, як на крилах. То на підгірок раптом вилетить, — тоді так і притисне усіх до крісел, то в долину зненацька пірне, від чого аж у грудях похолоне. Через великі вікна видно все довкола, і здається, мовби не шофер веде машину, а ти сам нею кермуєш. Тільки шини шурхотять по асфальту та вітер висвистує.
У автобуса й зупинок більше, ніж у поїзда, і стоїть він на них довше. Можеш вийти, роздивитися довкола, купити щось. Хочеш черешень або вишень, недавно зірваних у саду й заплетених красиво на паличці, — купуй черешні або вишні. А закортить жовтої диньки чи кавунця, червоного як жар, — можеш купити диньку чи кавунець.
Цього разу ні динь, ні кавунів не було. Ще не поспіли. Черешень і вишень не хотілося, удома наїлися. Купив нам тато на автостанції Пирятин гарячих пиріжків і морозива — смачного, якого в Києві ми ніколи не їли.
Коли автобус зупиняється в Калинівці, то завжди дивуєшся: як швидко приїхав. А про поїзд такого не подумаєш, дарма що він швидше сюди приїздить.
Калинівка невелика, але дуже гарна. В селі є річка з островом, міст через річку, ліс, левади, лелечі гнізда, старезний, з обласними крилами, вітряк на пригірку. А ще — школа, клуб, магазин, еталон, сади, пасіка, різні ферми, комори і навіть коні.
Дідусева й бабусина тата стоїть неподалеку і ід річки і лісу.
Коли ми увійшли у двір, бабуся Марія саме годувала курей. Вгледіла нас, висипала їм одразу весь харч з підситка, кинулася до нас.
— Мої ж ви діточки, мої внучаточка! Діждалася, діждалася-таки!
Дідусь Артем почув бабусині радісні вигуки, вийшов із хати, усміхався привітно.
— У добрий час! — мовив і потиснув усім нам руки: спочатку татові, тоді мені й Оксані.
— Ви ж з дороги голодні! — забідкалася бабуся. — Ходімо, я вас погодую. Що вам, сметани, молочка чи медку?..
— Ми зараз не хочемо їсти, мамо, — сказав за всіх тато. — Підкріпилися в дорозі.
Бабуся завжди так, я вже знаю її. Тільки хто завітає до них, — рідний, знайомий чи й зовсім незнайомий, — зразу хоче погодувати.
— Надовго, сину? — запитав дідусь, ведучи нас до хати.
— Вони на ціле літо, — кивнув на нас тато. — А я сьогодні ж і поїду.
— Отакої! — сплеснула руками бабуся. — І не думай, Дмитрусю. — Це вона так називає тата — наче маленького хлопчика. — Нікуди тебе не пущу!
— Треба, мамо, треба. Завтра на роботу. Приїдемо з Лідою до вас відпочивати аж через місяць, у відпустку.
Я вже кілька разів гостював у Калинівці під час літніх канікул. Оксана — вперше. Їй тут одразу дуже сподобалося, бо все було незвичне й незвичайне.
Двір покритий не асфальтом, як у Києві, а м'якенькою кучерявою травою. У кінці подвір'я біля розлогої гіллястої шовковиці стояла під шиферним дашком чудернацька, схожа на верблюда споруда з високою закіптюженою трубою-димарем, що стирчав просто в небо. Такі споруди-пічки в селі називають кабицями. На них улітку варять і смажать, печуть млинці й прісні коржі. За хатою до самої річки простягався город, на якому росли картопля, кукурудза, соняшники, буряки, морква, редиска, огірки, гарбузи, квасоля, горох, мак, кріп, петрушка і ще багато-багато всякої зелені. Мали дідусь та бабуся і свій невеликий яблуневий садочок та пасіку з п'яти вуликів. А як відчиниш хвіртку і вийдеш з двору, попадеш на зелену леваду, де пасуться припнуті телята й кози. Далі, за левадою, розпростерся великий ліс.
Оксана стояла, роздивлялася довкола й не знала, з чого їй починати: стільки було всіляких принад. Можна піти під шовковицю й назбирати у траві солодких фіолетових ягід, що нападали з дерева, або нащипати з кущів під парканом червоних і жовтих порічок, чи нарвати в городі зелених стручків гороху. Можна також покопатися в купі піску біля недавно почищеного колодязя, а ще погратися з смугастим котом Тигриком, який дрімав на собачій будці…
Та ось вона побачила за двором прип'яте до кілка руде теля. Це дідусів і бабусин бичок. Відчинила хвіртку, побігла до теляти. Їй захотілося погладити його лискучу шию. Але як тільки Оксана простягла руку, бичок брикнув задніми ногами й відскочив убік. Від несподіванки Оксана злякалася і мало не впала. Потім обоє стояли непорушно й боязко дивилися одне на одного.
Бабуся, пораючись біля кабиці, бачила те і голосно розсміялася. Тоді Оксана вдала, що нічого з нею не трапилося, прибігла до бабусі й сказала, що хоче допомагати їй готувати обід.
— Ах ти ж моя помічниця! — притиснула бабуся до себе Оксану й поцілувала в щоку. — Добре, внучечко, підкладай у кабичку хмиз.
Оксана ламала сухі тоненькі гілочки й кидала у пічку. Вони, потріскуючи й розкидаючи жаринки, весело і яскраво горіли.
Коли пообідали й провели тата на автобус, дідусь ліг у садку біля вуликів відпочивати, а бабуся повела нас з Оксаною до лісу.
У лісі приємно пахло сосновою живицею, різними квітами і травами. На деревах співали пташки, звідусюди сонно тюрлюкали цвіркуни.
Нараз перед нами пролетів метелик, такий барвистий, що Оксана аж скрикнула від захоплення й побігла за ним. Але метелик летів усе далі й далі, і його ніяк не можна було наздогнати.
Бабуся покликала Оксану й сказала:
— Ніколи не біжи за метеликом у лісі, а то заблудишся.
— Добре, не буду, — пообіцяла вона й показала на великого крислатого дуба посеред галявини. — О, погляньте, яке красиве дерево!
— То дуб, — пояснив я. — Дідусь каже, що йому вже більше як триста років.
— Так це ти його жолуді привозив мені торік?
— Його. Він називається партизанський, бо в його дуплі партизани у війну ховали зброю і харчі.