— А в Романа чотири з математики! — не встиг він ще і в кімнату зайти, сповістила йому Оксана.
— Що, що? — нахилив тато до неї голову, ніби недочув.
— В Романа, кажу, з математики чотири, — повторила Оксана.
— Невже? — надто голосно вигукнув тато, і я зрозумів: це для нього не новина. Або він був упевнений, що я одержу саме таку оцінку, або уже встиг звідкись довідатись про неї.
— Покажи, Ромо, табель, покажи! — не вгавала Оксана.
Я мовби нехотя взяв зі столу табель, показав.
— Ти диви, і справді чотири! — підняв брови тато.
Потім ураз посерйознішав, простягнув мені руку.
Я стояв непорушно, бо ще ніколи він не поводився зі мною так по-дорослому.
— Ну, давай, давай, руку! — усміхнувся тато.
Я нерішуче подав.
Він міцно-міцно потиснув її й сказав, як і мама:
— Молодець, синку! Молодець! Тепер я вірю: з тебе вийде токар, неодмінно вийде.
Від себе тато мені нічого не подарував. І нехай. Те, що він потиснув мені, як дорослому, руку й сказав, що вірить у мене, було дорожче за всякий подарунок.
про те знає весь наш будинок, усі наші друзі й приятелі. Почалося це ще взимку.
— Дзінь-дзінь-дзінь… — почули ми з Оксаною якось рано-вранці крізь сон стукіт у шибку і прокинулись.
Поглянули у вікно й побачили за склом горобця.
Горобець, видно, теж помітив нас. Повертів головою, знову застукотів дзьобом.
— Мамо! — погукала Оксана.
— Чого, доню? — обізвалася з кухні мама.
— До нас горобчик проситься!
Мама зайшла в кімнату. А горобець ще настирливіше торохтить у шибку.
— Упусти його, мамо. Змерз бідненький…
— Та ні, — сказала мама, — то він їсти хоче. Хуртовина позамітала снігом пташиний харч. Встань, сипни йому пшона.
Оксана принесла з кухні в жмені пшона, залізла на підвіконня. Тільки висунула з кватирки руку, горобець — пурх! — і полетів. Але недалеко. Сів на карниз сусіднього будинку. А коли Оксана висипала пшоно на жестяний віконний козирок і відійшла од вікна, повернувся й заходився дзьобати.
З того дня горобець щоранку стукав у шибку, вимагав, щоб його нагодували. І Оксана залюбки годувала, хоча й сердилася, що він жаднюга і розбишака: поки сам не насититься, жодної пташки не підпустить. Ні своїх родичів — горобців, ні синичок, ні чечіток, ні чижів, які також не відлетіли на зиму в теплі краї і тепер не могли роздобути собі харч. Раз бачила — навіть великого сизого голуба прогнав, коли той хотів поласувати смачною гречаною кашею.
Настала весна. Розтанув сніг. Дерева одяглися в зелене вбрання. А незабаром поспіли ранні полуниці і черешні.
І одного ранку, коли Оксана, як завжди, вранці хотіла почастувати горобця крихтами з булки — він їх найбільше любив, — тато сказав:
— Годі розбещувати його. Уже давно минули холоди. Тепер нехай сам добуває собі їжу.
— Добре, я більше не буду, — пообіцяла Оксана.
Та горобець, мабуть, уже встиг розледачіти. Не полетів шукати харч, як інші птахи, а до самого вечора просидів на дереві біля вікна, все ждав — коли ж погодують. І, звичайно, надаремно: Оксана не дала йому їсти.
Наступного ранку, ще навіть як слід не розвиднілося, горобець нетерпляче застукотів у вікно.
Оксана прокинулася, відігнала його, лягла досипати. І тільки-но здрімнула, горобець знову розбудив її. Вона ще раз відігнала. Все одно не послухався — уперто видзвонював у вікно. Зголоднів, певно, дуже. Проте Оксана не дала йому їсти і цього разу.
Третього ранку горобець уже не стукав.
— Нарешті зрозумів, що треба самому трудитися. Тепер десь літає, шукає харч, — сказала мама.
І все-таки ми не зовсім вірили, що він більше до нас не постукає, весь час поглядали на вікно: чи не з'явився?
Ні, не з'являвся.
Але надвечір тато раптом покликав нас до відчиненого вікна:
— А йдіть-но сюди! Погляньте, де ваш розбишака прилаштувався.
— Де, де? — підбігли ми до вікна.
— Он, біля гнізда сидить, — показав тато на ластів'яче гніздо під карнизом сусіднього будинку.
— Ага, бачимо. А чого він там сидить?
— Ясно чого! Щоб ластівки його годували.
— Як це? — не зрозуміли ми.