В зубах він ніс на смерть переляканого Тигрика. Шерсть на обох була присмалена, вуса у Тигрика зовсім згоріли.
Бабуся й дідусь дуже зраділи. Можливо, тому і їхні велике горе здалося їм значно меншим.
Того ж року колгосп допоміг дідусеві й бабусі поставити нову хату. Оцю, що й зараз стоїть. А у дворі дідусь побудував Лискові й Тигрикові теплу, з віконечком, будку.
Вуса в Тигрика уже давно повідростали. Лиско трохи постарів, Тигрик виріс і став великим пухнастим котом.
А дружба їхня, якою була, такою й залишилася до сьогодні. А може, ще більше зміцніла.
У Калинівці багато наших родичів. Минулого року коли ми удвох з татом приїхали сюди так само під чаї літніх канікул і захотіли всіх провідати, то цілий місяць майже щодня ходили до когось у гості.
Цього разу без мами і тата ми з Оксаною ні до кого з родичів не ходили. Зате вони приходили до нас.
Найперші з'явилися два сини й дочка тітки Марини —
Кумедні, смішні вони, а найбільше п'ятирічна Оля!
Тітка Марина працює на консервному заводі біля залізничної станції. Приходить з роботи додому увечері і завжди приносить їм гостинці. Цукерки, пряники або якісь іграшки.
Ну, цукерки, пряники легко роздати — кожному порівну. А іграшки як? Мати купує різні, щоб у Василя, Петра й Олі було і те, і те, і те.
Звичайно, можна б гратися їм тими іграшками разом чи навперемінки. Але ж ні. Василь хоче, щоб у нього були свої власні, і Петро так само, і Оля теж.
Тоді мати розкладе подарунки на столі й каже:
— Вибирайте самі. Кому ось цю замороку — кубика-рубика?
То Василь і Петро не встигнуть навіть роти розкрити, як Оля уже:
— Мені!
— А калинову сопілку кому: тобі, Василю, чи Тобі, Петре?
— Ні, мені! — знову вимагає Оля.
Почнуть їй пояснювати, що негарно ж так: треба, щоб кожному якийсь подарунок дістався. Але вона, наче й не до неї, як заведе:
— Мені кубика! Мені сопілку! Мені півника! Мені! Мені! Мені!..
Одного дня Василь з Петром, вивчивши уроки, гралися в хаті у космонавтів. Оля також хотіла з ними побавитися, та вони її не прийняли, випровадили надвір.
Тоді Оля пішла в садок пасти свою «череду». Коровами в неї були в'ялі гарбузики-падалиці, яких назбирала на городі, вівцями — картоплини, свиньми — перезрілі огірки-репанки. «Череда» ніби справжня, тільки замість ніг, хвостів і рогів Оля повстромлювала палички і стеблинки, а замість очей попротикала дірочки.
Попасе вона «череду» на одній леваді, випасе там траву, пережене на іншу. Добре напаслася худібка.
Коли сонце стало хилитися до заходу, Оля почало заганяти корів у корівник, овець у кошару, свиней у свинарник. І раптом прислухалася — мати в хаті розмовляє. Та голосно, аж у садку чути.
— Ну, так чого ж ви мовчите? — питала мати. — Кому з вас?
Почувши те «кому», Оля кинула свою «череду» і мерщій побігла до хати.
— То кажіть же кому: тобі, Василю, чи тобі, Потре? — допитувалася мати.
— Мені! — крикнула з порога Оля і влетіла в кімнату.
Хотіла ще раз вигукнути своє звичне слівце, але затнулася… Василь і Петро, посхилявши голови, стояли біля столу й колупали його з обох боків нігтями, а мати сиділа на стільці й тримала в руках розбитий невеликий горщик.
Оля відразу догадалася, що то Василь і Петро розбили його. Вони ще тоді, як виганяли її з хати, навіщось витягли горщик з-під печі.
Мати поглянула на Олю, усміхнулася, потім стала сувора-пресувора й сказала:
— От і добре, що ти сама призналась. А то я даремно напалася на Василя і Петра. Думала: це котрийсь із них розбив горщик, та все допитуюсь, не знаю, кого покарати.
— Я не… — почала було Оля, але мати перебила її:
— Нічого, нічого. Вірю, що ти більше не битимеш горщиків. Але цього разу подарунка не одержиш…
Зрозуміла Оля, що її покарано ні за що, і гірко-гірко заплакала.
Тоді тітка Марина уже не втрималася, засміялась і почала заспокоювати дочку.
Василь із Петром також сміялися, хоч і не до сміху їм було. Знали: мати все одно їх покарає за шкоду. Та вони були раді, що, нарешті, вдалося-таки провчити маленьку жаднюгу…
Мабуть, цікавитесь: навіщо Василь і Петро витягли горщик з-під печі?
Таж у космонавтів гралися. Надівали його замість скафандра на голову. Але ж у Василя голова менша — надів і зняв. А Петрові не так. Надіти то він надів, а захотів зняти — не знімається. Довелося розбити горщик на голові качалкою…
Василь і Петро такі вигадники, такі фантазери! Коли ми з Оксаною розказали їм про нашого горобця-нахабу, так вони тут же придумали (а може, й не придумали) свою історію з іншим горобцем, що схожа і на казку, і на билицю. Ще й назвали її цікаво —
З самого ранку зграя горобців шукала їжу. І на току побувала, де влітку сушили колгоспне зерно, і на коноплищі, не минала і смітників, але чогось їстівного так і не знайшла.
Ожеледь страшна для пташок! Спробуй-но роздобути корм, коли геть усе покрилось крижаною кіркою, яку ні дзьобом не проб'єш, ні кігтиками не здряпаєш!
Голодні, втомлені поверталися горобці додому. Не пустували, як завжди, не цвірінькали. Мабуть, так і поснули б, нічим не підживившись, якби не помітили біля сарая, де вони ночували в стрісі, розсипане пшоно.
Покружляли — чи нема там когось, і сіли.