Був у тій зграї і маленький горобчик Жив. Усі горобці його дуже любили за доброту і веселість.
Коли все пшоно уже поклювали, Жив раптом побачив збоку під осокором невелику хатинку, складену з цеглин. А в тій хатинці багато-багато пшона. Він зрадів і пурхнув туди.
Сполошились старі горобці, зацвірінькали:
— Жив, Жив, тікай мерщій! То пастка…
Злякався Жив, кинувся тікати. Але, втікаючи, стрибнув на якусь жердинку, пастка й закрилась.
Зграю наче вітром здуло, а до пастки прибігли два хлопчики, більший і менший. Це вони поставили її, щоб спіймати горобця.
— Накривай пальтом, — сказав більший хлопчик меншому, — а я його ловитиму!
Як у пастці стало зовсім темно, до неї просунулась рука і схопила Жива.
— Пусти, пусти! — закричав горобчик, але хлопчик тільки засміявся.
— Бач, який горлатий попався! — сказав більший хлопчик, затиснувши в кулаці Жива.
Потім менший хлопчик попросив дати йому потримати горобчика, і вони пішли до хати. Частували Жива крихтами, зерном, та йому перехотілося їсти. Він тремтів од страху.
Але хлопчики на те не зважали, почали дмухати на горобчика. Їм подобалось, що він, коли на нього дмухаєш, заплющує очі і витягує голівку. Зате Живові було дуже неприємно. І він навіть наважився дзьобнути більшого хлопчика в губу. Менший хотів, щоб і його дзьобнув, та Жив більше не дзьобав.
Тоді хлопчики прив'язали йому до лапки довгу нитку, пустили літати по кімнаті. Скоро й ця забавка їм набридла, і вони побігли гуляти на вулицю.
В хаті залишився Жив та великий рудий кіт. Коли діти гралися, кіт дрімав на дивані, його мовби й не цікавив горобець. Та тільки за хлопчиками зачинилися двері, він враз підхопився й стрибнув на Жива.
Горобчик навіть крил не встиг розправити, як потрапив у зуби рудому.
Але Живу пощастило. Перестрибуючи через стіл, кіт зачепив тарілку, вона впала на підлогу й розбилась. Він злякався, випустив горобчика і шмигонув лід лаву.
З сусідньої кімнати виглянула мама хлопчиків. Вона вигнала з хати кота, ще й віником почастувала його на додачу. Коли ж повернулися додому діти, суворо наказала їм:
— Сьогодні вже темно надворі, а завтра вранці щоб випустили горобця. Це дуже негарно — ловити й мучити пташок!
Цілу ніч Жив навіть не здрімнув. Все здавалося бідоласі, що до нього крадеться хижий рудий кіт.
Настав ранок. Хлопчики повставали, впіймали Жива, їм жаль було випускати горобчика, та треба, бо мама сердитиметься.
— Давай його пофарбуємо, — сказав менший. — Летітиме колись — ми і впізнаємо.
Взяли фарби, пензлики й почали фарбувати Жива у червоний колір.
Потім посадили його па підвіконня сушитися на сонечку. А коли він висох — пустили на волю.
Зрадів Жив. Ніби навіжений понісся над хатами, над деревами. То пурхав угору, то грудкою падав униз, і весь час цвірінькав, цвірінькав. Лише стомившись, полетів розшукувати свою зграю.
За ніч надворі потеплішало, ожеледі вже не було. Над колгоспним подвір'ям галасливими табунами кружляли горобці, гайворони, сороки. Там же бенкетувала і Живова зграя.
Безмірно щасливий, горобчик підлетів до неї і щосили загорлав:
Горобці настовбурчилися, закричали сердито:
— Цить, цить, негіднику! Не смій сміятися з бідного Жива! Жив уже неживий.
— Та це ж я і є Жив! Хіба ви мене не впізнаєте? — здивувався горобчик.
— А-а, так ти, розмальований папуго, ще й глумитися з нас будеш?! — гнівно зацвіріньчав найстарший горобець — ватажок зграї. — Нумо, братці, провчімо цього нахабу!
Та як накинуться на Жива. Той за чуба скубе, той кігтями дряпається, той крилом по спині лупцює, аж пір'я летить.
Насилу втік від них бідолашний Жив. Потім цілий день боявся він до зграї наблизитися, все стрибав од неї віддалік.
Увечері горобці зібралися додому. Слідом за ними полетів і Жив. Поховалася зграя під стріху. Жив хотів і собі туди залізти, але його не пустили, ще й настрахали дуже:
— Не відчепишся од нас, заклюємо!
Сів Жив неподалеку на гілочку й зажурився. Що тепер робити, куди дітися? Ось дощик уже починається, вітер крижаний дме. Намокне, замерзне…
Тремтить від холоду горобчик, котяться з його очей сльози і одна за одною падають вниз разом з краплинами дощу.
Хлопчики стояли на ганку, бачили, що зграя не впізнає Жива, і дуже-дуже шкодували за свої пустощі. Їм хотілося якось допомогти горобчикові, та не знали як.
Раптом війнув сильний вітер, загойдались дерева, вперіщив дощ. Жив трохи не впав з гілочки від несподіванки. Глянув униз: під ним сніг увесь червоний, а з хвоста і крилець криваві струмки біжать.
Зацвірінькав з переляку горобчик, пурхнув з гілочки й кинувся рятуватися під стріху. Хіба міг він догадатися, що то не кров з нього текла, а фарбу дощ змивав?
— Жив, Жив повернувся! — закричали радісно горобці, побачивши його.
Злетілися докупи, почали розпитувати.
А Жив не знає, що їм і казати. Адже стільки йому довелося пережити за ці два дні.
Хлопчики також пораділи, що зграя прийняла горобчика, і вирішили ніколи більше не ловити пташок.
найменший серед дітей іншої татової сестри, тітки Лариси, прийшов до нас одразу ж після Василя, Петра і Олі.