— Лідо, Лідо, давай я його продам! Запевняю: добрі гроші матимемо…
Але мама лише посміхнулася і нічого їй не відповіла…
Тепер розповім про цукерки.
Минулого року в день Восьмого березня сталося так, що тато в цей час був у Москві на нараді передовиків. Він надіслав мамі і Оксані привітальну телеграму і передав знайомим залізничником подарунок — велику коробку цукерок «Пташине молоко».
Я теж не забув привітати маму і Оксану. Не пообідав двічі в шкільній їдальні і на заощаджені гроші купив їм по букетику пролісків.
Коли повечеряли, мама поставила на стіл дві пляшки лимонаду і коробку з цукерками.
— Покуштуйте, — сказала, — таких ви ще не куштували.
Ми, як покуштували, то відразу зрозуміли, що на світі нічого немає смачнішого за цукерки «Пташине молоко». Аж прицмокували від насолоди.
Мама була задоволена, що цукерки так сподобалися нам. Але сама чомусь їх не їла. Взяла одну — і все. Ми запитали — чому?
— Не люблю солодкого, — махнула рукою. — Самі їжте.
Ми здивувалися: як це так, що вона не любить солодкого? Досі за нею такого не помічали. Торт, морозиво, тістечка, усяке варення і повидло також солодкі, а мама їх любить. І від цукерок раніше ніколи не відмовлялася, а тепер, бач, не хоче…
Коли тато приїхав з Москви, мама саме була на роботі. Він побачив на столі порожню коробку від цукерок і запитав:
— Ну як, смачні?
— Дуже смачні, — похвалили ми.
— А мамі не сподобалися, — додала Оксана.
— Не сподобалися? — здивувався тато.
— Угу, — підтвердив я. — Бо не любить солодкого.
— Це вона сама сказала вам таке?
— Сама.
— І ви, звичайно, удвох поїли всі цукерки?
— Удвох.
— Тоді все ясно, — посміхнувся тато.
— Що «ясно»? — не зрозуміли ми.
— Ну те, чому вони їй не сподобалися.
— А чому, чому?
— Є така народна примовка: мати сама не з'їсть — дітям віддасть. Отож і ваша мати: побачила, що вам дуже подобаються цукерки, й не стала їсти. Ви ж, молодці, раді старатися… Насправді вона любить цукерки, і найбільше, я це знаю, оці, — постукав тато рукою по порожній коробці «Пташиного молока».
Лише тоді ми зрозуміли, чому мама не хотіла їсти цукерки.
Я дав собі слово і неодмінно дотримаю його: коли виросту, працюватиму, буду часто-часто купувати мамі всякі солодощі і найперше цукерки «Пташине молоко».
як ви уже знаєте, моя молодша сестра. Може, в когось із вас, хто має менших за себе сестер чи братів, і не так ведеться, а мені, признаюся, Оксана завдає чимало, ох, і чимало клопоту!
Кожного дня, крім суботи і неділі, вранці треба відводити її до дитячого садка, увечері забирати звідти. Потім, якщо ні мами, ні тата немає вдома, нагодувати, покласти спати. А це не просто зробити, бо вона така вереда, яких світ не знає. А ще Оксана вимагає, щоб я з нею весь час бавився, читав їй казки або розповідав цікаві історії. І нічого не вдієш — доводиться…
І хіба тільки це? Багато всяких від неї прикрощів.
Ось якось у неділю ми з хлопцями і дівчатами зібралися пограти у хованки, або як у нас, в Києві, кажуть, у «Панаса». Чули, мабуть, про таку гру, а може, й самі в неї гралися? Ну, це коли комусь одному зав'язують хусткою чи рушником очі, кілька разів обкручують, щоб той забувся і не вгадав, де яка стіна, де двері, де вікна, а потім питають:
«Як звати?»
«Панас».
«Що любиш?»
«Квас».
«Панас, Панас, лови нас!»
Усі розбігаються, хто куди, ховаються, нишкнуть, а «Панас» ходить по кімнаті з простягнутими руками, мацає все довкола себе, намагаючись зловити когось.
Підказувати «Панасові» можна лише в двох випадках. Це якщо він із зав'язаними очима може на щось наткнутися і зробити шкоду, ну, наприклад, перекинути вазон із квітами чи розбити якийсь посуд. Тоді його застерігають вигуком:
«Вогонь!»
І ще, коли «Панас» до когось наблизиться і може його зловити, то кричать:
«Масло!»
Дуже цікава й захоплююча гра — хованки!
Та я не про це хотів сказати. Хочу розповісти про Оксану, яка вона вередуха…