Отож, як ми гралися в хованки, Оксана спочатку сиділа на дивані й лише спостерігала за грою. Коли «Панас» хапав когось і вигукував: «Цур за мене!», вона аж заходилася від реготу, дригала ногами, плескала в долоні. Так їй було весело й цікаво.
Але потім і Оксані закортіло погратися з нами.
— Ти ще мала для такої гри, — сказав я.
— А от і не мала, — заперечила вона. — Я вже в підготовчій групі!
— Ну й що, як у підготовчій? Все одно мала, бо дошкільня! Сиди й дивись!
— Не хочу дивитись, хочу гратися!
— То грайся з ляльками, а нам не заважай.
Оксана образилась. Закопилила губу, насупилась, заблимала очима — ось-ось заплаче.
— Ромо, нехай… Нехай з нами грається, — заступилися за неї дівчата.
І я дозволив:
— Ну, гаразд, іди вже, йди, комиза…
Оксана витерла кулаком вологі очі, сповзла з дивана, — рада-рада, що її прийняли в гру.
Тоді саме мені випало бути «Панасом». Я добре знаю, як треба гратися в хованки. Коли вигукнуть: «Панас, Панас, лови нас!», не поспішав одразу кидатися ловити. Спершу трохи постою, послухаю, вчую десь шепіт, сміх або шурхіт, виставлю руки і йду туди. І неодмінно когось піймаю. Якщо ж ховаюся, то заздалегідь примічу собі надійне місце. Тільки крикнуть: «Лови!», я — шмиг! — сховаюся там і навіть дихати перестаю.
Оксана ж, дарма що спритна й метка, ховатися ще не вміла. Вибрала собі таке місце, яке уже всі знали, в кутку за шафою.
Що, дивуєтесь, як я довідався про це? Хе-хе!.. Дуже просто… За правилами гри «Панасові» очі треба зав'язувати так, щоб він зовсім нічого не бачив. Але я завжди хитрую: то не складу хустку в кілька разів, і вона просвічується, то ледь-ледь зсуну її і підглядаю. То ще якось умудряюся піддивитися… Тепер зрозуміло?
Правда, я вирішив не ловити Оксану й умисне обминав те місце, де вона ховалася.
Проте ненароком Оксана попалася-таки до рук. Зопалу не розпізнав її, вигукнув:
— Цур за мене! — і зняв хустку.
Вглядів, кого зловив, хотів назад натягнути пов'язку, та Оксана як заверещить:
— Я «Панас»! Я «Панас»!
Нічого не вдієш, довелося погодитись.
Пов'язав я їй очі хусткою так, щоб видно було крізь неї. Швидше, думаю, когось зловить, тоді буде в нас ІНШИЙ «Панас», і знову почнеться справжня гра.
Аж ні!
— Я все бачу! — сказала Оксана.
— Мовчи! — шепнув їй на вухо. — Тобі ж краще!
— Не хочу краще! — вперлася вона. — Як собі, так і мені зав'язуй!
«Хе, дурне козеня, — „як собі“! — подумав я. — Знала б, як собі пов'язую, не казала б такого…»
— Не вередуй! — злегка штовхнув під бік Оксану. — Давай буду крутити.
— Не треба мене крутити! — зірвала вона з очей хустку. — Це нечесно! Перев'яжи!
— Нечесно?.. — ледве видушив я, бо мене ніби в жар кинуло, так стало раптом соромно.
Глянув на хлопців, на дівчат — вони стоять, слухають і, мабуть, нічогісінько не розуміють, що між нами скоїлось.
— І нецікаво, — докинула Оксана.
— Авжеж, авжеж, нецікаво, — одразу погодився, щоб припинити суперечку.
Вихопив у сестри хустку, склав учетверо й міцно пов'язав очі.
— Ну, а тепер видно?
— Ні, не видно. Нічого не видно. Крути!
Я обкрутив її кілька разів, і ми розбіглися по кімнаті.
Цього разу я не шукав безпечного місця і незабаром навмисне дав себе зловити Оксані. Вона, звичайно, про те не здогадалася, стрибала з радощів, плескала в долоні, вигукувала:
— А що, піймався?! Піймався!..
Коли пов'язували очі мені, Оксана пильно стежила, щоб хустку склали вчетверо й міцно затягнули. Та я вже й не опинався, бо так гратися — по-справжньому, без обману — звичайно, цікавіше…
Тільки не подумайте, що лише мені одному багато клопоту з Оксаною. Мамі й татові теж перепадає.
Ось, наприклад, недавно, як Оксана змокла на дощі й застудилася, мама купила їй в універмазі
Оксані він дуже сподобався. Червоний, з відлогою, зручними кишеньками й легкий-легкий. Навіть знімати його не хотіла після примірки.
Але мама сказала: