Коли вмилася, вона призналася мені, як все сталося.
Попросила тільки, щоб я не розповідав про те ні мамі, ні татові. Боялася, що мама буде її лаяти, а тато кепкуватиме.
Я пообіцяв мовчати, але з умовою: нехай вона поклянеться, що такого більше з нею не трапиться. Оксана поклялася.
Історію з варенням я, звичайно, утаїв од мами. Бо, коли бути справедливим, то теж винен: не послухався її і залишив Оксану вдома саму. Хоч розповісти, може, й треба було.
Нехай мама знала б, яка в неї улюблениця-доня, і більше не дорікала мені, як ото дорікнула колись: Оксана, мовляв, і слухняніша, і ввічливіша, і працьовитіша за мене.
Мама давно сказала це, мені ж і досі кривдно. А винуваті в тому
Якось ми з Оксаною сиділи на лаві у сквері. Повз нас стежкою пройшла бабуся. В одній руці вона несла кошик з грушами, другою спиралася на сукувату палицю.
Спіткнулася бабуся об камінець, що лежав на стежці, і мало не впала. А кошик не втримала, випустила з рук, і груші розсипалися.
— От лихо! — скрушно зітхнувши, мовила бабуся.
Відкинула палицею камінець і заходилася збирати груші.
Тільки їй, старенькій, важко було нахилятися. Та ще й недобачала: мацає, мацає рукою навколо себе, поки знайде якусь грушу.
Я підійшов до бабусі і почав показувати, де вони лежать.
— Ось… ось… — тикав пальцем. А коли бабуся мацала не там, куди показував, то аж сердився — Та не там! Ось тут!
До нас підбігла Оксана. Але вона не стала підказувати. Присіла навпочіпки, швиденько визбирала груші у фартушок і висипала в кошик.
— Всі? — спитала бабуся.
— Всі! — дружно відповіли ми.
— Спасибі, дітки, що помогли, — подякувала і простягнула нам груші.
— Це тобі, дівчинко, — бабуся дала Оксані дві здоровенні з рум'яними боками груші. — А це тобі, хлопчику… — В руці у мене опинилася одна груша, також велика й рум'яна.
Бабуся ще раз подякувала, попрощалася й пішла далі.
Ми раді були. Одразу ж побігли додому розповісти мамі, як допомогли старенькій і які гарні груші вона дала нам.
Мама теж раділа, що в неї такі виховані та чемні діти.
— Молодці, молодці! — хвалила.
А потім помітила, що в Оксани дві груші, а в мене одна.
— Ти уже встиг з'їсти другу? — спитала мама.
— Ні, не їв, — відповів я. — Бабуся дала Оксані дві, а мені тільки одну.
— Чого ж це? — не зрозуміла мама.
— Не знаю… Може, тому, що Оксана дівчина або тому, що мала?
— Та ні, тут щось не те, — не погодилась мама. — Ану розкажіть докладніше, як ви допомагали бабусі.
І ми розповіли.
— Отепер мені зрозуміло, чому вона тобі, Ромо, тільки одну грушу дала, — сказала мама. — А могла б і зовсім не давати.
— Чому? — зніяковів я.
— А ти сам добре поміркуй, — відповіла мама і почала розхвалювати Оксану.
Вона і вихована, і ввічлива, І трудолюбива. Оксана така, Оксана сяка…
Ну, та досить все про Оксану та про Оксану. Треба ж іще й про інших розповісти. І найперше, мабуть, про свого найближчого шкільного друга. Щоб ви знали, який він
Товаришів у мене багато — у школі, в нашому й сусідніх дворах. Але найбільше я дружу з Ігорем.
Ми живемо в одному будинку, в одному під'їзді, на одному поверсі, навчаємось в одному класі і сидимо за одною партою.
Всі кажуть, ніби ми й схожі між собою — як брати. І справді: обидва біляві, кирпаті, сіроокі, б обох веснянки.
Та в чомусь і не схожі.
Ігор, наприклад, носить черевики тридцять шостого розміру, я — тридцять четвертого, він має зріст метр тридцять дев'ять сантиметрів, я — на три сантиметри нижчий. Зате я вмію, як захочу, ворушити вухами, а в нього ніяк не виходить.
Яка в нас дружба — судіть з такої пригоди.
Коли похолодало і випав сніг, Ігореві купили зелені вовняні рукавички. М'якенькі і теплі-теплі.
Я теж захотів такі самі. Мама купила й мені.
Одного разу на великій перерві ми кидалися сніжками.
Як подзвонили на урок, припинили гру, вбігли в клас, глянули: у мене немає лівої рукавички, в нього — правої.