— Чесне піонерське.
— Ура! — кричу радісно і кидаюся до дверей.
— Куди ти, куди? І я з тобою! — вчепилася в мене Оксана.
— Тобі не можна. Це не для дівчат…
— Що не для дівчат?
— Ну, операція, на яку ми йдемо.
— Опера-ація? — злякалася вона.
— Та не бійся. Не та операція, про яку ти думаєш, — заспокоїв я її. — У нас важлива справа. Зрозуміло?
— Зрозуміло…
— Отож грайся зі своїми іграшками, поки я вернусь.
— Мама казала тобі не кидати мене саму, — зауважила Оксана: бач, не забула, пам'ятала!
— Я ненадовго. Хочеш, увімкну телевізор — дивись передачі.
— А варення можна взяти? — хотіла вихитрувати ще якусь вигоду для себе.
— Ні, не можна! Мама прийде, в неї попросиш, — рішуче заборонив я і зачинив за собою двері.
Наша «операція» полягала ось у чому. Ідучи зі школи глухим, старим провулком, на якому жив наш однокласник Володька Струк, ми вгледіли у дворі однієї садиби величезну купу всякого залізяччя.
— От би нам його! Зразу виконали б план! — заздрісно мовив я, бо мені ж доручили організовувати збір металолому.
— Не віддадуть! — сказав Володька. — То ж двір нашого п'ятикласника Сергія Потапенка. А він жаднюга — страх! Колись яблуко з їхнього дерева упало на вулицю і я його підібрав. Так Сергій заледве собаку на мене не нацькував.
— А ти поговори з ним, попроси. Може, й віддасть. Навіщо їм той брухт? Тільки заважає. Давно вже треба було його здати.
— Добре, сьогодні поговорю з Сергієм, — пообіцяв Володька.
Сергій спершу відмовив, тоді передумав і дозволив, але з умовою, що ми за те залізяччя обкопаємо йому в саду фруктові дерева. Хлопці погодилися.
Поки ми обкопували дерева, Оксана, як я пізніше від неї довідався, спочатку подивилась телевізор, трохи погралася з ляльками. Потім обійшла всі наші три кімнати й завернула на кухню. Сіла там на стільчик і поглянула на буфет, де стояли на полицях банки з варенням.
У нас у родині всі люблять варення. Тому мама щороку варить його дуже багато. З вишень, абрикосів, слив, полуниць, смородини, малини, з усього, з чого тільки можна зварити. Але якщо я, тато і мама беремо варення лише до чаю, то Оксана може їсти його і з какао, і з молоком, і з кашею, і навіть з борщем та оселедцем. Якби їй дозволили, мабуть, з'їла б за один раз цілу банку! Отака вона ласунка!
Оксана довго сиділа й дивилася на буфет. Їй дуже хотілося поїсти варення, але знала: без дозволу не можна брати. Тоді подумала: а що, як узяти трішечки-трішечки? Ну зовсім мало, хоч півложки. Ніхто й не помітить…
Ні, цього робити не слід — одразу відкинула знадливу думку. Мама забороняє.
«І чого вона забороняє? — дивувалася. — Невже їй жалко? Оно скільки наварила усякого-усякого — надовго вистачить!..»
Цікаво, скільки всього банок на полицях? Мабуть, з десять… Ні, більше. Самих великих буде з десять.
Може, порахувати?
Авжеж, треба порахувати. Вона ще ні разу їх не рахувала. Згадала про мене й подумала, що, мабуть, я також не знаю, скільки в нас варення. Коли повернуся, то вона і мені скаже.
Взяла стілець, приставила до буфета, почала лічити.
Хоч до школи Оксана й не ходила, але лічити вміла добре. Навіть додавати й віднімати трохи навчилася.
— Одна, дві, три… — перебирала вона руками банки.
Нарахувала чотирнадцять. Перевірила — знову вийшло чотирнадцять. Великих — вісім, менших — шість.
Далі заходилася знімати з банок пластмасові кришечки. Звичайно, не для того, щоб поїсти варення. Ні-і! Просто їй треба довідатися, скільки якого мама наварила.
У крайній банці, ясно, було вишневе, сьогодні вранці мама брала з неї до чаю. А в цій яке? Диви, важко й відгадати: може, так само вишневе, а може, й сливове. І те, і те однакового кольору. Треба перевірити…
Вона зіскочила з стільця, взяла ложку, вийняла з банки велику чорну сливу. Ох і смачна, видно!.. Але Оксана все одно їсти не буде — не можна, мама сердитиметься. Хіба що лизне язиком — та й годі…
І в наступній банці, яку вона відкрила, було сливове. Далі були банки з абрикосовим, полуничним, смородинним. Щоб часом не помилитися, Оксана з кожної набирала по ложці — перевіряла…
Як перевірила всі банки, знову позакривала їх кришками, облизала ложку, стілець поставила на місце. А тут саме і я повернувся додому. Зайшов на кухню її одразу почав пильно придивлятися до Оксани. Вона аж знітилася.
— Може, думаєш, я варення брала, еге? — спитала, примруживши очі. — Так от, не брала. Я тільки рахувала банки і перевіряла, яке в них варення. Знаєш, скільки з нас?..
— Зажди, зажди! — перебив я її. — А що це в тебе на носі, на лобі?
— Де, де?
Оксана тернула рукою себе по обличчю, а воно й справді було у варенні.
Оксана сама здивувалася, звідки в неї взялося на носі й на лобі варення. Хіба, може, залишилося з самого ранку, як пила чай? Але ж вона умивалася аж двічі після того…
— Добре, не виправдовуйся, — сказав я. — Іди ще раз умийся!
Оксана нічого не відповіла. З похиленою головою покірно пішла у ванну.