— Еге ж, залізна, покручена, — повеселішав дядько Павло. — Ти звідки знаєш? Бачив десь?
— Угу, — кивнув, — у кабіні бачив. Вона під ногами в мене лежала, як ми сюди їхали.
— А-а, — знову спохмурнів дядько Павло. — Я гадав, може, ти в когось із хлопців бачив. Так наче тут не було нікого. І де вона запропастилася?..
Він ще трохи пошукав, але ручки так і не знайшов. Поїхав без неї.
«А справді, куди вона могла подітися? — дивувався я. — Не інакше, як у снігу десь лежить. Дядько Павло поклав її, хуртовина й замела».
Попросив у двірника лопату, почав розгрібати сніг у тому місці, де стояла машина.
Ось лопата наткнулась на щось тверде. Відкопав. Цеглина. Потім вийняв із замету поламаний спортивний обруч. Раптом — дзень! — вона, ручка, та самісінька, яку бачив у кабіні.
Хотів однести її Ігореві, щоб він передав батькові, але передумав і забрав до себе додому. Захотілося самому віддати.
Коли посутеніло, дядько Павло приїхав з роботи. Я загледів із вікна машину, схопив ручку й вибіг надвір.
— Ось вона, я знайшов, — простягнув дядькові Павлові.
Він дуже зрадів, похвалив мене:
— От молодець, от молодець!.. Узимку без неї ніяк не можна. Мотор холоне, доводиться прокручувати ручкою. А ще акумулятор слабенький.
Радів і я, що поміг дядькові Павлові.
Він помітив це, усміхнувся, як тоді в машині, й запитав:
— Ну, так ти, думаю, тепер уже зрозумів, чого я тебе додому підвіз?
— Ні, — похитав головою, — не зрозумів.
— Гм… Ну, добре, тоді скажи, навіщо ти шукав оцю ручку?
— Вона ж вам потрібна…
— Звичайно, потрібна. Та я не про це. Як би простіше пояснити?.. Скажи: тобі приємно було, коли я тебе віз?
— Приємно.
— А зараз, коли ти ручку мою знайшов?
— І зараз приємно.
— От бачиш. І мені так само приємно і тепер, коли ти мені поміг, і тоді, коли я тобі поміг.
Дивись, таж правду дядько Павло сказав. Як же я сам не здогадався?..
ми так ми називаємо бруківку в старому провулку, в якому живуть Володька Струк і його сусід — жаднюга й не хвалько Сергій Потапенко з п'ятого класу.
Чому «весела»?
А ось послухайте.
Коли нам з Оксаною дідусь і бабуся подарували санчата і я вийшов з ними на вулицю, одразу звідкись появився Володька. Підбіг, кивнув на санчата:
— Твої?
— Мої.
— Давай разом кататися. Ти мене повозиш, я — тебе.
— Давай. Але спочатку ти мене везтимеш.
Я побоювався, щоб Володька не обдурив. Он Сергій Потапенко попросив у мене електричного ліхтарика, світив цілий вечір. Обіцяв за те зробити стрілячку і не зробив. Сказав, що не знайшов такої, як треба, трубочки.
Та Володька, як видно, не збирався обманювати.
— Нехай буде по-твоєму, — погодився він.
— Де ж ми кататимемось? — спитав я.
— Хочеш на веселу дорогу?
— Куди, куди?
— У мій провулок. Туди всі наші пішли.
— А чого там весела дорога?
— Поїхали — взнаєш.
Ми вдвох ухопили санчата за мотузок І помчали вперед.
Біля повороту в провулок Володька спинився, знову перепитав:
— Значить, домовились, я тебе везу до того кінця провулка, а ти мене назад, сюди?