— Домовились.
— Ну, тоді сідай.
Я умостився на санчатах, скомандував:
— Поганяй!
Володька смикнув мотузок, повернув за ріг, дико вигукнув:
— Розступи-ись!.. — і подався дорогою, яку чомусь назвали веселою.
Дорога ж була звичайнісінька, таких ще трохи лишилося в старих районах Києва. Вузька, крута, вимолена каменем. Весною, влітку і восени по ній зрідка їздять машини, мотоцикли, а зимою обминають, бо вона занесена снігом. Зате дітворі тут — розкіш! Катаються на лижах і санчатах з ранку до вечора.
Хлопці й дівчата, вчувши Володьчин крик, оглянулися й побачили мене на санчатах.
— Ура!.. Новачок! Новачок! — і одразу розступилися, пропускаючи нас.
Володька біг в'їждженою колією вниз. Санчата легко мчали згори. Він лише тримався за мотузок та стерігся, щоб не спіткнутися і не впасти.
Мені аж дух забивало від швидкої їзди. Розпашіле обличчя кололи іскорки-сніжинки, в грудях приємний холодок. Здавалося, їхав би і їхав отак безкінечно.
Та, на жаль, спуск скоро закінчився, дорога вирівнялася, добігши до іншої, широкої, асфальтованої.
— Ху! — видихнув Володька й повалився на кучугуру.
Я встав із санчат і присів біля нього.
— Здорово! Правда?
Він так задихався, що не міг відповісти, тільки головою кивнув. Коли ж віддихався, то повернув санчата в протилежний бік, сів на них.
— Ну, тепер вези ти.
Я взявся за мотузок, смикнув санчата, глянув наперед і зупинився.
— Куди везти, нагору? — спитав здивовано.
— Угу, — кивнув Володька.
— Ні, краще і я звезу тебе вниз! Як ти мене.
— Навіщо? — знизав плечима Володька: він мовби ще більше здивувався, ніж я.
— Таж нагору важко везти…
Дітлахи, що зібралися довкола нас, засміялися.
— Е ні, — заперечив Володька. — Вези, як домовились!
Лише тепер я зрозумів: Володька все-таки перехитрив мене.
— Тоді давай двічі звезу тебе згори, — запропонував йому.
Був певен: він погодиться.
Але Володька стояв на своєму, вимагав:
— Вези, нагору!
Мені дуже не хотілося бути в дурниках.
«Може, взагалі відмовитись? — міркував гарячково. — Це ж несправедливо!.. Ні, не можна, — обіцяв же. Всі і так уже регочуть, що пристав на таке, а якщо відмовлюся — то й зовсім засміють і нечесним обізвуть… А що, коли?..»
Я ступив до Володьки, шепнув йому на вухо.
— Пхи! — закопилив він губу і проказав навмисне голосно, щоб усі чули: — Не треба мені твого ліхтарика. Не викручуйся, вези!
Що було робити? Довелося скоритись. І я потягнув санчата нагору.
Слідом за нами рушив і веселий, гомінкий гурт.
«Ну, зажди, зажди, я тобі колись помщуся! — закипала в мене образа на Володьку. — Ох і помщуся…»
Спершу було неважко — дорога спочатку підіймалась полого. Потім усе стрімкішала й стрімкішала. А далі й зовсім стала крута. Я спинився перепочити, ну але Володька замахав руками:
— Хіба це їзда? Я не відпочивав, коли тебе віз, і ти не відпочивай! Тягни!
Всі знову засміялися. Я також усміхнувся, аби не подумали, що образився, і потягнув далі.
Коли ж ненароком спіткнувся і мало не впав, підпихати санчата взялися дівчата. Та Володька їх відігнав:
— Ану киш! Мені ніхто не помагав, і йому не помагайте! Нехай сам…
Тепер сміх уже не вгавав. Навіть малюки-дошкільнята, які не відразу збагнули, що й до чого, теж почали хихикати, підстрибувати довкола нас. Ну просто як у цирку.
І сталася дивина! Я і сам незчувся, як розвеселився.