Малюнки ГЕОРГІЯ ФІЛАТОВА та РОСТИСЛАВА БЕЗП'ЯТОВА
Перекладено за виданням: «Искатель», № 3, 1976.
В основі цієї повісті — справжня доля пошуків і знахідок Михайла Івановича Бєлова — доктора історичних наук, автора багатьох праць з історії географічних подорожей, про землепрохідців минулого, складні проблеми, що поставали перед людьми, які освоювали нові краї.
Учасник Великої Вітчизняної війни, невтомний дослідник, організатор складних розкопок у далеких куточках Заполяр'я М. І. Бєлов чимало років працював над історією відкриття Антарктиди. У фундаментальній праці «Перша російська антарктична експедиція 1819–1821 рр. і її звітна навігаційна карта» він довів усьому світові, що першими відкрили шостий континент кораблі «Восток» та «Мирный», якими командували Ф. Ф. Беллінсгаузен і М. П. Лазарєв.
У повісті я вважав своїм обов'язком іти строго за фактами. Побоюючись що-небудь перекрутити, я дотримувався трактовок праці М. І. Бєова, а також справжньої історії дешифровок, експертиз, доказів, наведених ученим у цій праці. З цієї ж причини я дослівно навів листи членів експертної комісії, оскільки точність наукового документа в таких публікаціях вважаю не менш важливою, аніж захопливість сюжету, й правдивість вчинків героя.
Головін ліктями розгріб землю, вмостився якомога зручніше і підніс до очей бінокль. Наблизився глинястий пологий, глянсовий від дощу пагорб, оточений ріденьким частоколом дротяних загороджень. По іржавих консервних бляшанках, що їх викидали німці, можна було визначити ламані лінії окопів, кулеметні гнізда, дзоти, замасковані поспіхом і невміло. Гітлерівці ще не навчились ховатися в землю. Із-за пагорба стирчали голі, прихоплені кригою гілляки кленів і в'язів. Вони затуляли напіврозбиті коробки будинків із чорними провалами вікон.
Низько, немов підбитий літак на вимушену посадку, сунули сірі хмари. Вітер чіплявся за березові кілки, за колючий дріт, злісно посвистував, завивав, провіщаючи близькі холоди.
За будинками в парку стояв Великий Катерининський палац — прекрасні кімнати й зали, розкішна Камеронова галерея…
Головін був там до війни, коли було вповні сонячне спекотливе літо, запам'ятав ходи й виходи, але зараз усе стислося, потьмяніло, і це боляче кольнуло серце.
Він знав, що багато яких цінностей вивезти звідти не встигли і тепер усе може загинути: людство назавжди й безповоротно втратить частку своєї культури.
Знав він і те, що в колишніх господарських прибудовах палацу, в коморах і підвалах, була захована частина військового морського архіву XVIII й XIX століття.
Якби Головіна спитали про його останнє найбільше і єдине бажання, він би відповів — зазирнути в цей архів. Заради цього він віддав би свій хліб, мерзнув би, пішов би на вірну смерть. Архів був мрією його життя. Точніше, не весь архів, а ті документи, що залишилися від великої подорожі Беллінсгаузена і Лазарева в Антарктиду — материк тоді ще зовсім невідомий.
Дід Головіна замолоду служив на крейсері «Император Павел». Він помер перед самісінькою революцією і залишив величезну бібліотеку. Змалечку його онук приохотився до книжок. Від них віяло духом просмолених канатів, вилинялими на тропічному сонці вітрилами, тугим вітром ревучих широт. Це були рідкісні старовинні книги про кораблі та піратів, далекі землі і морські бої.
З пожовклих сторінок дивились на хлопчика гравюри некоронованих королів піратів: Генрі Моргана, Джона Ейвері, Джеймса Плантейна й Аруджа, Френсіса Дрейка і Джорджа Кліффорда. В уяві дитини вимальовувався романтичний образ флібустьєрської республіки Ліберталії, Країни Свободи. Молодого Головіна полонили відвага і мужність людей, які поривали з традиціями епохи.
Коли Лев Головін подорослішав, його захопила епоха великих географічних відкриттів, далекі походи вітрильних кораблів у чужі землі, океани й моря. В кабінеті, окрім книг, зберігались речі — хронометри, секстанти, китові вуса, величезні мушлі, моделі фрегатів і кліперів. Ці предмети зберігали дух морської романтики.
Особливо хвилювали дідові щоденники. Наприкінці свого життя старий Головін зацікавився відкриттям Антарктиди. Він збирав усі більш чи менш важливі відомості, що стосувалися походів у південні моря. Матеріали дід систематизував, розносив по картках, робив нотатки. Він намагався викладати новини по-діловому сухо і грунтовно, як бойові рапорти, та інколи збивався з безпристрасного тону, і тут відкривалось його справжнє обличчя — бунтівника і бродяги, невгамовного сперечальника і тонкого мислителя. Він ніколи не думав щось публікувати, а писав для себе, для вдосконалення, як він висловлювався, власної душі.
«XV і XVI століття… — читав Головін-онук. — Європа звільнялася від важких пут інквізиції й середньовіччя. Географи знову звернули погляд до пізнання свого дому. На перших картах світу в районі Південного полюса була вказана велика міфічна земля — Терра інкогніта Аустраліс. Палкі картографи Відродження вважали, що вона лежить у помірному поясі, і малювали незліченні багатства. Чимало морських експедицій загинуло на шляху до неї. За два-три сторіччя знання про Південну Землю не просунулись далеко вперед. Ще у XVIII столітті про неї міркували не більш обгрунтовано, аніж у період Відродження, хоч на той час була відкрита Австралія. Саме після відкриття Австралії зросла наполегливість у досягненні Південної Землі. Завершивши географічні відкриття в інших частинах світу, моряки дедалі частіше й частіше почали звертати погляд до південних широт.
XVIII століття реєструє три більш-менш великі спроби просунутися в Антарктиду. Це передусім французькі експедиції Буве (1739р.) і Кергелена (1771–1774 рр.). Вони не мали якихось важливих результатів. Перша дійшла до 54 градусів 10 мінут південної широти, друга відкрила острів, який Кергелен назвав Землею Спустошення. Тільки третя експедиція Джеймса Кука, що шукала Південну Землю з помірним кліматом, проникла далеко на південь, за сімдесяту паралель. Двічі Кук підходив до південного крижаного континенту, від материка його відокремлювали лише 108 миль. Урешті-решт він дійшов сумного висновку, що біля Південного полюса, можливо, й лежить крижаний континент, але відкриття його не дасть людству якої-небудь користі».
«Спускайте вітрила…» — із сарказмом зауважував дід.
«Та Куку не вдалося поховати питання про Південну Землю, — писав він далі. — На початку наступного століття англійські й американські промисловці хмарою сунули в південні моря. Час від часу вони повідомляли про відкриття ними нових островів, багатих на морського звіра. Вже самого цього було досить, щоб знову постало питання про Південний полюс, про більш ретельне дослідження південних морів і з'ясування — що ж, нарешті, знаходиться південніше широти, якої досягнув Кук, — море чи континент?
Це було основне завдання російської антарктичної експедиції Беллінсгаузена — Лазарева. За два роки плавання у водах Антарктики був зібраний величезний матеріал спостережень. Найбільше морське починання дало не тільки важливі наукові результати, а й увінчалось видатним географічним подвигом. Росіяни відкрили Антарктиду!»
«Проте Морське міністерство, як це часто трапляється у нас, росіян, не оцінило належним чином наукових результатів експедиції і на багато років затримало видання дуже важливих матеріалів її, — сердито писав дід. — Клопотання відпустити кошти на видання праці Микола І залишив без уваги. Через три роки Беллінсгаузен знову звернувся до Головного морського штабу. Він просив випустити у світ хоч би 600 примірників, щоб «труди були відомі». Голова вченої ради Логін Іванович Голенищев-Кутузов зробив приписку цареві, що «може статися і мало вже не сталося, що вчинені капітаном Беллінсгаузеном знайдення, через те, що вони невідомі, зроблять честь іноземним, а не нашим мореплавцям».
Після багатьох зволікань цар зволив видати працю в 600 примірниках. Але поки рукопис був у роботі, його так зредагували горе-редактори, що, за словами Михайла Лазарева, «нарешті вийшла в світ найбезглуздіша розповідь про досить цікаву із багатьма небезпеками пов'язану подорож». І це через 11 років після великого відкриття!..
«На наше горе, оригіналу рукопису Беллінсгаузена й Лазарева, а також навігаційних карт і шканцевих /вахтових/ журналів шлюпів «Восток» та «Мирный» розшукати не вдалося. Слід гадати, що вони втрачені назавжди…»
Останні слова, сказані дідом, добре запам'ятались молодому Головіну.
Можливо, ця обставина й визначила його долю. Він не дуже засмутився, коли через зір не потрапив до військово-морського училища. Він вступив до університету. У перших же вступних лекціях російської морської історії професор Шведе говорив приблизно те саме, про що писав і дід:
«Обставина, що до цього часу не знайдено вахтових журналів і справжньої навігаційної карти, використовується за кордоном. Не дуже охайні в науковій суперечці люди намагаються принизити заслуги російських моряків, ставлять під сумнів сам факт відкриття ними шостої частини світу. Можливо, серед вас знайдуться ті, хто зуміє покласти край усім недомовкам та фальсифікаціям, струсне порох століття і відшукає речові докази російського подвигу…»
У вісімнадцять років Головін сформулював програму свого майбутнього, поставив собі за мету розшукати все, що стосувалося першої антарктичної експедиції. Це було непросто, але труднощі мало хвилювали молодого Головіна. Він не збирався дивувати світ, а хотів, як казав Ібсен, жити в ньому. Основне було — почати…
У нього виробився «рефлекс мети», відчутний так само владно, як потреба птаха літати або намагання риби пливти проти бурхливої течії. Він навіть виписав у щоденник слова великого Павлова: «Рефлекс мети — основна форма життєвої енергії кожного з нас. Життя тільки того прекрасне і сильне, хто все життя прагне до мети, яка постійно досягається, але ніколи не досяжна… Все життя, всі його поліпшення, вся його культура стають рефлексом мети, робляться людьми, що прагнуть до тієї чи іншої поставленої ними в житті мети».
Усі вільні дні перших трьох років навчання в університеті Лев Головін витратив на пошуки документів в історичних архівах, аж до справ III відділення кабінету його імператорської величності, на дослідження більш чи менш відомих опублікованих праць про експедицію Беллінсгаузена. І коли він почав підбиратися у військово-морському архіві до періоду першої чверті минулого століття, почалася війна. Пішов у діючу армію батько — інженер Кіровського заводу. А незабаром призвали і Льва. Його направили на короткі курси військового училища. Через три місяці в петлицях гімнастерки зачервоніли кубики молодшого лейтенанта.
Перед відправленням на фронт Лев заїхав до морського архіву. Гітлерівці вже підходили до Ленінграда. 424-й піхотний полк 126-ї німецької дивізії з району Шліссельбурга прорвався до Дудергофських висот біля ленінградських передмість. Пізніше з показань полонених Головін дізнався, що командир 6-ї танкової роти обер-лейтенант Даріус у цей момент радирував у штаб: «Я бачу Петербург і море». Начальник оперативного відділу 1-ї танкової дивізії підполковник Венк зрозумів: його Даріус досяг позначки 167 на карті, вершини Голої гори. Ленінград лежить у нього біля ніг, варто тільки простягти до нього руку.
Фашисти з важких гармат уже почали обстрілювати місто. В небі висіли «месершміти» і «юнкерси». Бійці комендантського взводу витягали з напівзруйнованих сховищ архіву ящики з документами, вантажили їх на полуторки. На подвір'ї метушився заступник начальника архіву майор Попов. Військовий історик Попов свого часу віддав багато сил організації морського архіву. Завдяки старанням цього трохи сум'ятливого, дивакуватого, розумного чоловіка були збережені величезні цінності під час лихоліття громадянської війни, в голодні й холодні зими Петрограда. Він любив опікати захоплених людей і, звичайно, одразу пізнав Головіна.
— Бачите, що тут коїться?! — крикнув Попов Головіну, не відповідаючи на його привітання.
— Боюсь, що архіву евакуюватися не вдасться…
— Певна річ. — Попов підбіг до Головіна, витер носовиком піт, розмазав по обличчю сажу. — А ви на фронт?
Головін кивнув.
— За годину там будете… На трамваї, прости господи.
— Я поки що маю час. Може, вам допомогти?
— Та ви впали, як манна небесна! — зрадів майор. — Своїх людей мало. Третю добу не спимо. Треба закінчити опис. Архів розвозимо куди як. Самі розумієте, не кожному таке можна довірити.
— Ну, ви ж мене знаєте, Анатолію Васильовичу.
— Не знав би, не просив. Ось вам зошит, пишіть…
Цілий день Головін допомагав складати опис архівного майна. Умовними позначками він помічав, куди який розділ направляється. За каталогом Головін знав шифр розділу, що відносився до 1812–1822 років, і аж здригнувся, коли боєць вигукнув напис на ящиках:
— Вісімнадцять тисяч двісті тридцять два дріб дев'ятнадцять. Індекс «сім»!