18232/19 включав саме ті документи, які потрібні були Головіну і до яких він не встиг добратися.
Папери цього розділу, вагою не менше п'яти тонн, направлялися в загадковий пункт «сім».
Попов простежив за поглядом Головіна, здогадався:
— А-а, перша антарктична… Цілком можливо, що саме тут зберігається те, що ви шукаєте.
Головін знизав плечима й відвернувся:
— Тепер це мало кому треба. Та й невідомо, чи доживемо…
— Повинні дожити, — Попов вихопив із широких флотських штанів портсигар, постукав цигаркою об срібну кришку. — Який там індекс?
— Сім.
— По секрету. Це Великий Катерининський палац у Пушкіні.
— Спасибі, Анатолію Васильовичу!
— Не падайте духом, юначе, — Попов прикурив, ковтнув диму. — Мету ви поставили потрібну. Хочу, щоб після війни повернулись до неї.
…І от тепер, ледве піднявшись над брусвером, молодший лейтенант Головін стежив у бінокль за німецькими траншеями, що оточували колишній царський палац. Чи добралися фашисти до архівів? Тільки зараз Головін усвідомив, який дорогий час, що швидко спливав. Його неможливо ні повернути назад, ні берегти, здаючи надлишки в архів, і брати, як буде необхідність. На думку спали слова Сенеки. Стародавній мудрець казав, що «все не наше, а чуже. Тільки час — наша власність. Природа надала нам можливість володіти тільки цією вічно плинною і непостійною річчю. Її може відібрати у нас кожний, хто цього захоче… Люди анітрохи не цінують чужого часу, хоч він єдина річ, яку неможливо повернути назад при всьому бажанні. Я поводжуся, як люди марнотратні, але акуратні, — веду рахунок своїм витратам. Не можу сказати, щоб я нічого не втрачав, але завжди усвідомлюю, скільки я втратив, і яким чином, і чому…»
А втратити все було так просто. Можливо, від Беллінсгаузена не лишилось ніяких документів. Тоді даремними виявляться всі хвилювання, мета стане хибною, а риск невиправданим. Навіть страшніше, ніж риск. Риск завжди обмежений часом, відрізком його. А тут марно піде все життя, все найкраще, що є, — майбутнє, талант і надії.
Все може загинути й зараз. Ударить снаряд, і згорять у вогні всі папери, до яких так і не добрався колишній студент, а нині командир взводу, який наполовину складається з ополченців, озброєних лише трьохлінійками.
Над палацом здійнялися клапті паперу. Головін притиснувся до окулярів, намагаючись збагнути, що там сталося. Папери покружляли в повітрі й опустились. Ними бавився вітер.
Нащадок прибалтійських баронів Отто Ойген Будберг опинився під Ленінградом волею милостивої і легковажної долі. У 1921 році він разом із батьком репатріювався з Латвії в Німеччину, через чотири роки вступив до рейхсверу, потім у званні майора в складі 22-ї танкової дивізії вермахту підкоряв Бельгію, Францію, Грецію, Югославію. В першому ешелоні наступаючих військ його дивізія йшла на Ленінград, увірвалася в Пушкін.
Будберг був голомозий, із жовтуватим сухим обличчям, погордливо стиснутими губами. Непропорційно довгий тулуб і короткі ноги робили його постать потворною, але товариші по службі не сміли кепкувати — Отто Будберг терпіти не міг глузувань. Кривди, як усі неповноцінні люди, нікому не прощав. Ще в рейхсвері він примкнув до колишнього єфрейтора і майбутнього вождя рейху, швидко засвоїв прийоми фашистів. Його старання помітили. В дивізії Будберг став чимось на зразок політичного емісара нацистської партії. Командування ставилось до нього з деяким побоюванням і робленою шанобливістю, як до всіх функціонерів партійних загонів СС.
Коли було захоплено місто Пушкін, Будберг влаштував з цієї нагоди мітинг. Зал Катерининського палацу був переповнений. Погасло світло, і на екрані з'явився орел із свастикою в кігтях. Побігли кадри боїв, знятих у Прибалтиці, — авіаційна «карусель», затоплення російського транспорту німецькою субмариною, полонені червоноармійці, руїни Нарви…
Потім у залі спалахнули прожектори й освітили трибуну, накриту бордовим оксамитом. З'явився Будберг у парадному мундирі із залізним хрестом.
— Солдати й офіцери рейху! — добре поставленим голосом почав Будберг, витримав паузу і взяв трохи вище. — У ці дні, коли німецькі війська, що не знали поразок, підійшли до обох російських столиць, почали збуватися мрії фюрера, який дав клятву раз і назавжди покінчити з більшовизмом. Петербург ви бачите у свої біноклі. Це місто колись було моїм рідним містом. Я тут народився, виховувався. За бездоганну службу російським царям більшовизм позбавив нашу сім'ю всього, що вона мала. Замолоду нелегким було моє життя. Поневіряючись, бідуючи, я відкрив урешті-решт просту й сумну істину: на цьому світі важко бути німцем.
Будберг помовчав, очікуючи, коли вщухне гомін у залі, викликаний його останніми словами.
— Важко тому, що німців усі утискають, переслідують, ненавидять. А чому, за що? Тому, що від природи німці трудолюбиві, здібні, заповзятливі, розумні, дисципліновані. Німецьку музику виконують у всіх концертних залах світу. Німецьких учених шанують у всіх країнах. Хіба самому тільки Рентгену не зобов'язані своїм здоров'ям мільйони людей? На тронах майже всіх держав-монархій, серед них і російської, сиділи нащадки німецьких династій і князівських родів. Немає надійніших і вірніших чиновників та робітників, аніж німці. Нас не люблять за те, що ми добрі. Нам заздрять тому, що ми розумніші, здібніші, енергійніші за інших. І, заздрячи, відмовляють нам у всьому, що складає наші життєві інтереси. Німецькому народові тісно в його європейському життєвому просторі, і його основне завдання — розширитися, придбати нові території, де б надлишок населення Німеччини міг оселитися і знайти застосування прекрасним властивостям національного характеру.
Отто Будберг пройшовся по сцені й вигукнув:
— Уже чимало років ми живемо в тісноті й тисняві! Надто багато народу в надто маленькій країні. Через нестачу простору неімущі люди почали переважати в Німеччині. Маси вбогих, озлоблених селянських онуків під керівництвом роздратованих і по-марксистському мислячих ремісників вдалися в інтернаціональну маячню замість того, щоб у новій боротьбі завоювати свої національні права.
Він викинув суху довгу руку і мало не закричав:
— Огляньтесь довкола себе, подумайте про онуків! У такій тісноті німці не можуть рости й розвиватися! Вам, молодому поколінню, фюрер вклав у руки меч. Так добудьте ж цим мечем для німців територію й покінчіть із червоними!..
Останні слова Будберга заглушив грім оплесків. Усім здавалося, що Ленінград от-от здасться, що фельдмаршал фон Бок візьме Москву, що війна закінчиться такою самою перемогою, як у Польщі, Франції, Данії, Бельгії, на Балканах, і солдати стануть на зимові квартири в північній російській столиці.
Після мітингу Будберг наказав викликати свого помічника лейтенанта Лаубаха. Коли той зайшов і виструнчився біля дверей, Будберг якийсь час ще стояв під вікном, не повертаючи голови. Лаубах обережно кашлянув, затуливши рота рукою. Будберг не звернув уваги, вдавши, що цікавиться стінами Федоровського музею із зірваною банею й зруйнованою Білою вежею.
— Починаючи війну з Росією, — нарешті, розтягуючи слова, промовив Будберг, — фюрер ставив собі за мету не тільки підкорити росіян, а й знищити їх як націю. Ви добре знаєте це.
— Так точно, — труснув білявим чубчиком Лаубах, вирячивши на шефа сині коров'ячі очі.
— Але знаєте абстрактно, так би мовити, теоретично… А конкретно вам би слід було поміркувати.
— Я готовий, — не дуже впевнено сказав Лаубах.
— Це значить знищити, стерти з лиця землі все, що становить національну гордість росіян. Треба витруїти в них пам'ять! Народ без історії, без минулого — вже не народ, а стадо, яким легко керувати з допомогою батога. Все, що вони робили досі, повинне стати нашим надбанням. — Будберг рукою обвів мармурові колони й білосніжні погруддя царів і полководців. — Відтепер усе це повинне стати надбанням Німеччини. А те, чого ми не зможемо вивезти, просто-напросто зруйнуємо. Фюрер має намір із Ленінграда зробити пустелю…
Будберг пройшовся по кабінету, мерзлякувато повів плечима:
— Однак стає холоднувато. Накажіть денщику затопити камін.
За хвилину Лаубах повернувся з денщиком. Солдат приніс дрова й велику пачку паперів, щоб розпалювати.
— Що це? — Будберг носком чобота розворушив папір і підняв аркуш із царським орлом. — Так це ж папери адмірала де Траверсе! Ви, звичайно, не чули про такого, пане лейтенанте?
— Це ім'я мені не знайоме, — підтвердив Лаубах.
Будберг дозволив собі всміхнутися краєчком губ.
— Росіяни називали його Іваном Івановичем. Колись він був прихильником короля, після французької революції втік у Росію. Тут почав із головного командира чорноморських портів. Спочатку привів до занепаду Чорноморський флот, а потім і весь флот узагалі. Це коли був морським міністром.
— Росіянам рідко щастило на розумних начальників, — зауважив Лаубах.
Будберг повернувся до денщика:
— Максе, звідки ви принесли ці папери?
— З підвалу, пане майоре. Хлопці розворушили там цілий склад таких паперів.