— Запитайте прізвище.
Певно, черговий передав трубку, і Головін почув знайомий голос:
— Товаришу лейтенанте! Це я — Льоша.
— Кондрашов?
— Атож.
— Як же ти мене знайшов?
— Дуже навіть просто. Лікувався в Ленінграді, зараз дали відпустку. Вирішив знайти вас. Подумав: якщо живі, то повинні ж у своїй головній справі до архіву звернутися. Зателефонував сюди, і мені відповіли, що ви працюєте тут.
— Зачекай. Я зараз.
Головін скинув халат, одягнув кітель і побіг у вартівню. Обнялись як давні друзі. Льоша був у білому кожушку, валянцях, хоч на вулиці вже припікало по-весняному. Ніби ненароком Кондрашов розхристав груди, блиснув новенькою медаллю «За відвагу».
— Поздоровляю, — показав очима на медаль Головін.
— До речі, вийшло як у казці, — Льоша трішечки похизувався. — Я спіймав офіцера. Ним виявився, подумати тільки, той, у кого з-під носа ми архів витягали.
— Прізвище пам'ятаєш?
— Нащо воно мені, прізвище? Покаравши за пропажу архіву, його послали на передову. Ну, а тут наші почали наступати, я на нього й наткнувся.
— Надовго у відпустку?
— Дали десять днів. Батьки у мене загинули, можу у вас погостювати.
— Тільки радий буду. Правда, вдома майже не живу. Все тут.
— Знайшли карти?
— Ще ні.
— Може, все-таки загинули.
— Повинні зберегтися.
Головін вирішив зробити для себе вихідний і, попередивши Попова, разом із Льошею поїхав у Ленінград.
— Знову поранило? — запитав він дорогою.
— Ні. Схопив запалення легенів.
— Як на фронті?
— Наступаємо.
«А що, як перетягти Льошу до себе?»— подумав Головін, розглядаючи його бліде, схудле обличчя.
— Ти до нас підеш працювати? — запитав він уголос.
— До вас? — здивувався Льоша.
— Я попрошу начальника. Можуть відкомандирувати. Вчитимешся. Колись же війна скінчиться.
На Льошине чоло набігла зморшка. Подумавши, він похитав головою:
— Довоювати хочеться. Якщо виживу, то одразу до вас приїду.
— Ну, як собі хочеш…
Вдома Головіна чекав ще один сюрприз. У поштовій скриньці лежала бандероль від майора Зубкова. Хвилюючись, Лев розірвав трофейний блакитний папір і розгорнув карту. Ватман був дуже пошкоджений часом, один край обгорів, але дещо залишилось. На світлі чітко видно було водяні знаки — J. Whatman 1816,1818. Tyrkey Mills.
На аркушиках, вирваних із записника, Зубков писав:
«Привіт, Головін! Узнав у штабі твою стару адресу. Раз до нас не повернувся, значить, комісували, і раптом виявиться, що ти в Ленінграді. Тиждень тому брали Кінгісепп, і тут нас залишили в другому ешелоні. Як бачиш, пішли й ми на захист. Отож мої хлопці в одній садибі знайшли цікаву карту. Мені здалося, що вона якось причетна до питання, яким ти колись цікавився, тобто до карт Беллінсгаузена. Тому я вирішив переслати її тобі. Раптом згодиться для спільної справи. Ще подумав: а що, як це частина карт? Сходив у садибу сам, але нічого, більше не знайшов. Певно, хтось беріг тільки цю карту, і вона була дорога для нього».
… Ця новина схвилювала Головіна.
Ще від шкільних років у нього залишився копіювальний ящик, на якому він знімав із креслень чи якихось старих документів копії. Він дістав ящик з полиці, протер із матового скла пил, розклав карту, вставив штепсель у розетку. Лампочки освітили папір знизу і виявили деякі контури, прокладені чиєюсь старанною, тонкою рукою. У верхньому правому кутку стояв підпис. Розгадуючи і терпляче складаючи літеру за літерою, Голо-він нарешті прочитав: «За розпорядженням Г. Д. від 10 лютого 1831 № 45». Великі літери «Г. Д.» розшифровувалися легко — Гідрографічне Депо. Напис указав на час надходження карти до архіву. Та що ж означала сама карта?
Знаючи, що тепер не заспокоїться, Головін сказав Льоші:
— Послухай, друже. Мені треба з'їздити в архів. Можеш похазяйнувати сам?
— Звичайно, можу. Але чому раптом так спішно?
— Карта надто вже цікава. Треба за каталогом подивитися.
— Розумію. Не терпиться, — усміхнувся Льоша. — Тоді я тим часом поприбираю, обід зварю. Гаразд?
— Роби, Льошо, що хочеш! — Головін схопив шинелю й вибіг на сходи. «І чому мені щастить на добрих людей?» — подумав він, збігаючи вниз.