Шлунок судомило від голоду, неприємний дріж проймав тіло. Ломило кістки — отже, піднімалася температура. Паморочилося в голові. Коли б швидше дістатися до своїх та з'їсти казанок супу, тоді б слабість зняло. «Невже захворів?» — тривожився він, байдуже дивлячись у широку спину німця.
Льоша не знав, що вів одного з тих, хто служив раніше у майора Будберга і займався реквізицією російського музейного майна, а потім його послали на передову, покаравши за пропажу архіву з Великого Катерининського палацу. А німець зараз лаяв себе, згадуючи всіх нечистих. Він теж хотів їсти і змерз. Та це б він витримав, якби не полон. Непростимо безглуздо здатись росіянинові! Навіть коли солдат боляче вдарив прикладом у поперек, він ще мав сили боротися. Тепер же, зв'язаний, він нічого вдіяти не міг. Перспектива лякала його. Чи то смерть одразу, чи табір у холодному Сибіру — все одно означали кінець. Звичайно, він не вірив у казки про жорстокість і кровожерливість росіян. Але, опинившись за колючим дротом, він навряд чи витримає злигодні. Після всього, що він витерпів на передовій, ослабла воля, розгубилась мужність, і важко було розраховувати на те, що колись він повернеться додому.
Ковзаючи по намерзлому льоду, спотикаючись, німець механічно пересував ноги і розмірковував, які б відомості могли зацікавити росіян, щоб вони лояльніше поставилися до нього. Дані про дислокацію військ уже, напевно, застаріли. За два дні російського наступу вся німецька оборона впала й розсипалася. Його роту майже повністю знищили радянські гармати. Сам він у розпалі бою загубив особисту зброю, намагався відбиватися з кулемета, але близький вибух завалив землянку й оглушив його. Саме цієї миті на нього впав російський солдат…
Тили наступаючих кудись перейшли. Спостережний пункт батальйону було згорнуто. Льоша повів полоненого далі. Уже в сутінках вони вийшли на безлюдний путівець. Куди йти тепер, Льоша не знав. І зліва, і справа не вщухав бій. Він посадив полоненого на землю і став чекати — колись-таки хто-не-будь повинен проїхати дорогою.
Якби Льоша був втаємничений у стратегічний задум наступу і дивився б на карту, то добре уявив би собі картину всього того, що відбувалося довкола у цей момент, коли він, стукаючи замерзлими валянцями, тупцяв на розбитому траками й колесами путівці.
Наставав перелом. У бій вводився другий ешелон — 123-й корпус генерала Анісімова для штурму Красного Села і Дудергофа. Із Стрєльні, селищ Володарського й Горєлова, вискакуючи із зашморгу, який ще не затягся, поспіхом у Красне Село відходили гітлерівці. Два полки 63-ї дивізії полковника Щеглова обійшли знамениту Воронячу гору і. ввірвалися на неї з тилу, в запеклій нічній сутичці знищуючи гарнізон цього могутнього вузла.
Вранці німці висадять у повітря греблю річки Дудергофки, спробують водою зупинити наступ. Але в Красне Село, росіяни все-таки ввірвуться і в ближньому бою серед палаючих будинків, у холод, розгромлять фашистів. А пізніше, уже під кінець, 19 січня, передові частини 2-ї ударної і 42-ї армії зустрінуться з розвідниками 168-ї дивізії, замкнувши кільце оточення.
Та нічого цього поки що не знав Льоша. Швидко сутеніло. На обрії дедалі яскравіше палала заграва. «Доведеться ночувати, напевно», — сумно подумав Кондрашов.
Раптом удалині замаячів синій вогник підфарників. Льоша зняв автомат і відбіг на узбіччя. На великій швидкості мчала «емка». Ззаду йшов мотоцикл з коляскою і ручним кулеметом. Льоша вискочив на дорогу й замахав руками. «Емка» зупинилась.
— Хто такий? — сердито закричав хтось у кабіні.
— Свій я, рядовий Кондрашов, — озвався Льоша. — Будь ласка…
В обличчя вдарило світло ліхтарика.
— Що сталося?
— Підвезіть до наших. Полоненого я захопив, зовсім змучився…
— Поранило, чи що?
— Захворів.
— А полонений де?
— Та ось він. Гей, komm zu mir![6]
Німець підійшов до машини. Льоша, боячись, що йому відмовлять, квапливо заговорив, ковтаючи слова:
— Я через нього своїх загубив, мабуть, шукають… Підвезіть, ради бога…
— Та де ти його взяв?
— Як де? У бою! Хотів, гад, мене…
— Гаразд, потім розкажеш, — перебив його той самий сердитий голос і про щось запитав полоненого по-німецькому.
Німець відповів, і тут йому сяйнула думка розповісти про справи майора Будберга. Він почав говорити й не помилився — росіян це зацікавило.
У машині потіснилися. Льоша і полонений опустились на теплі сидіння. «Емка» помчала далі.
Виявилося, що Кондрашов зустрів члена Військової ради Ленінградського фронту Соловйова. Вранці генерал відправив його в госпіталь і наказав представити до нагороди. Привезли Льошу в Ленінград, але він уже не пам'ятав цього — був непритомний. Лікарі поставили діагноз — пневмонія, крупозне запалення легенів.
Робочий день Головін починав з того, що вмикав радіо й слухав ранкові зведення Інформбюро. Кожен день приносив радісні звістки. 24 січня наші частини увійшли в Слуцьк і Пушкін. Через два дні важких боїв завершився штурм Гатчини. 27 січня диктор зачитав наказ Військової ради, звернений до військ Ленінградського фронту, моряків Червонопрапорного Балтійського флоту, ленінградців.
«У результаті боїв, — говорив диктор, — розв'язане завдання історичної ваги: місто Леніна повністю звільнене лід ворожої блокади і від варварських, артилерійських обстрілів ворога.
… Громадяни Ленінграда! Мужні і стійкі ленінградці! Разом із військами Ленінградського фронту ви захистили наше рідне місто. Своєю героїчною працею і сталевою витримкою, долаючи всі труднощі і муки блокади, ви кували зброю перемоги, віддаючи для справи перемоги всі свої сили».
Того ж дня ввечері в Ленінграді загримів перший салют. Як і всі ленінградці, Головін вибіг на вулицю, когось обіймав, цілував і не приховував сліз. Спалахи кольорових зірок вихоплювали з темряви баню Ісаакія, адміралтейську голку, накриту маскувальним чохлом, контури Петропавловки і стальні їжаки вуличних загороджень — усе це було знайоме, але зараз бачилося в якомусь нереальному, фантастичному світлі. Люди, які так багато вистраждали, тепер переконувалися, що до них ішла перемога, верталося життя.
Рідко, на жаль, але буває, коли раптом настає смуга везіння. Виникає відчуття, що в ланцюгу пошуків, розчарувань, здогадів, деяких непрямих знахідок ти знайшов правильну ланку. Так сталося з Головіним невдовзі після перемоги під Ленінградом. Розбираючи стоси паперів, від яких уже почало рябіти в очах, він знайшов рапорт офіцера шлюпа «Восток» Лєскова начальнику Морського штабу Моллеру від 21 березня 1823 року. Округлим, розгонистим почерком, із твердим натиском на тверді знаки, Лєсков писав: «Російські мореплавці неодноразово огинали земну кулю, збагатили географію новими відкриттями в обох половинах земної кулі і перші розв'язали важливе питання, відкривши землю під 70 градусом південної широти, про існування якої після подорожі Кука перестали вже й думати».
Отже ні Беллінсгаузен, ні його офіцери не мали сумніву у відкритті материка Антарктиди! Але чому ж вони скупо, ніби між іншим, говорили про це в малочисленних виданнях тих років? «Дворазові пошуки», заредаговані й заправлені, ніби підстрижені під стиль офіційних рапортів і звітів… Кілька праць астронома Симонова, надрукованих у рідкісних наукових журналах, переважно в «Казанском веснике», який читала, можливо, сотня чи дві людей… І про що?! Про різницю температур в південній і північній півкулях, про астрономічні й фізичні спостереження, явища земного магнетизму і короткий історичний погляд на подорожі знаменитих мореплавців до початку XIX століття…
Тільки в 1855 році вийшла в Петербурзі ще одна книжка. Її написав учасник експедиції мічман Павло Новосельський. Але й вона незабаром зникла з книгарень, оскільки була видана лише в п'ятистах примірниках. І це на всю Росію про великий географічний подвиг росіян!
Наприкінці дев'ятнадцятого століття про Беллінсгаузена і кругосвітні подорожі згадувалось тільки в «Русской старине»…
Головін написав у Казанський університет і попросив прислати список праць професора Симонова, які у них зберігаються. І як хоч здивувався, коли дізнався, що в бібліотеці університету знайшовсь грубезний рукопис під назвою «Шлюпи «Восток» і «Мирный», або Плавання росіян у Південному Льодовитому океані й навколо світу».
Потім Головін знайшов доповідну голови Вченого морського Комітету Голеніщева-Кутузова начальнику Морського штабу Моллеруму. В ній говорилося, що Беллінсгаузен, закінчивши опис про дворазове плавання своє, «представив його Департаменту /на загальних зборах 17 жовтня минулого 1824 року/, в 59 зшитках, 19 картах і 51 малюнку». Доповідна була датована 17 березня 1825 року. Таким чином, основна робота по складанню карт велася у 1822 році, і в липні 1823 року вона щасливо завершилась. Головін заходився розбирати папери цього періоду. Як і передбачав він, усі документи виявились переплутаними. Це були саме ті папери, що їх вивозили в підвали Катерининського палацу.
Траплялося багато карт, але всі стосувались північної півкулі й були виконані під час звичайних плавань по Балтиці, Середземномор'ю, Атлантиці, Гренландському і Норвезькому морях.
Не чекаючи відшукати в них карт про плавання в Антарктиду, Головін механічно переглядав аркуші й ледве не відкинув схожий на інші сіруватий ватман із потьмянілими контурами якихось земель. Він ковзнув поглядом по карті, взявся за край, щоб перегорнути, але раптом око зачепилося за напис у лівому кутку — «Вогняна Земля». Струм ударив у голову. Так це ж південний край Америки! Так і є — мис Горн. Точковим пунктиром і лінією позначені два плавання Кука, рисочками — шлях капітанів Фюрно в 1774 році і Головіна в 1808 році, червоною тушшю показані відкриття шлюпів «Восток» і «Мирный». Підпис під рамкою повідомляв: «копіював Штурманський помічник І. Іванов 16-го дня червня 1821 року». Цю карту разом з іншими було послано з порту Джексон із рапортом і листом Беллінсгаузена морському міністру.
У каталозі Гідрографічного департаменту вказувалося, що ця карта, а також рукописна карта із знову відкритими островами, складена в полярній проекції, оскільки зображення південної півкулі і всієї Антарктиди не могло бути виконане в меркаторській проекції, стали основою для «Генеральної карти».
Вивчаючи листування Беллінсгаузена з Траверсе, Головін зустрів згадку про виготовлені під час плавання карти. Так, Беллінсгаузен із рапортом від 21 жовтня 1820 року послав міністру «Карту плавання з Ріо-де-Жанейро в порт Джексон», а іншим разом, 5 березня 1821, в листі з Ріо-де-Жанейро він згадав: «Карти плавання не посилаю, боюся, щоб не потрапила до рук інсургентських корсарів, які, не розбираючи, грабують усі дрібні судна». Очевидно, тут ішлося про «Карту плавання шлюпів «Восток» і «Мирный» навколо Південного полюса під керівництвом Беллінсгаузена», що була на 15 аркушах.
Певна річ, у дорозі складалися й інші карти, та їх не передавали в Адміралтейський департамент. Серед них, здогадувався Головін, були й навігаційні карти, по яких прокладались курси кораблів. Оскільки карт такого характеру в звітних матеріалах експедицій XVIII і першої половини XIX століття він узагалі не зустрічав, то дійшов висновку, що їх не передавали на зберігання, а залишали на кораблях і з часом списували як непотрібні.
Проте десь-таки ж повинні бути головні карти антарктичних плавань! Адже Беллінсгаузен, якого ще старий Крузенштерн відзначав як дуже талановитого навігатора, довіряв більше картам, а не словам і листам.
Головін цілісінькі дні проводив у сховищі й піднімався нагору аж наприкінці дня. Ніхто про нього не питав, ніхто ним не цікавився, і він був навіть радий цьому. Та раптом одного разу, коли він щойно почав роботу, в підвалі пролунав телефонний дзвінок. Здивований Лев підняв трубку.
— Тут про вас якийсь солдат питає, — сказав черговий.