— Тихо! — зажадала стара, видершись на лаву і обводячи поглядом застиглі в очікуванні обличчя. — Серед нас присутній хоробрий хлопець на ім’я Живчик. Він порятував нашого Хряща і повернув його до нас. Я хочу, щоб усі ви піднесли келихи і привітали його.
За всіма столами живолупи — старе й мале — звелися, торкнулися своїх чіл, піднесли келихи і гукнули:
— Вітаємо, Живчику!
Живчик сором’язливо спустив очі долу.
— Що ж тут такого? — пробурмотів він.
— А зараз, — провадила Ба-Татум, злазячи з лавки, — осмілюся припустити, що ти таки зголоднів. Налітай, любесенький, — припросила вона, насипаючи супу до хлопцевої миски. — І побачимо, чи не додасть це рум’янцю твоїм щічкам, — додала стара.
На смак суп із тілдеровою ковбасою виявився не гірший, ніж на запах. Ковбаса вариться на повільному вогні, аж поки розм’якне, потім бульйон приправляють шибайносом та помаранчбилем, і суп виходить пахучий, гострий. Та то ще був тільки початок. Після супу подали соковитий біфштекс із м’яса волорога, викачаний у борошні з вузлокореня та добре просмажений на тілдеровому жирі, а також земляблука та терпкуватий синій салат. На десерт був медовий бісквіт і бланманже з лісниць, а ще — вимочений у мелясі вафельний бісквіт. Живчик ніколи не їв так смачно і не пив так багато. Посередині кожного з чотирьох столів стояв повний глек сидру з лісових яблук, і господарі ревно пильнували, аби його кварта не була порожньою.
Що далі тривала трапеза, то більший галас зчинявся над столами. Живолупи вже забули про свого гостя, тож повітря, і так тепле від яскравого вогнища, ставало ще тепліше від сміху та жартів, застільних байок та співів, що подекуди зринали тут і там. І коли з’явився сам Хрящ, живий-здоровий після своєї приключки. Усі просто ошаліли!
Живолупи лементували, плескали у долоні, радісно галайкали та свистіли, їхні багряні обличчя палали в яскравому світлі вогню. Троє чоловіків зірвалися з місць, завдали Хряща собі на плечі й понесли його вздовж столів, а тим часом решта трапезувальників, грюкаючи келихами по столах, завела глибокими, сумними голосами просту пісню:
Знову і знову виводили вони цей куплет, але не всі відразу, а далі й далі по квадрату, кожен стіл по черзі. Повітря повнилося чарівними співзвуччями, чудовіших від яких Живчикові ще не випадало чути. Піддавшися спокусі, він і собі почав підспівувати. Його келих заторохтів по столу в такт з іншими, і вже скоро він наспівував слова пісні разом з усіма.
Оббігши навколо столів утретє, чоловіки рушили просто до Живчика. Зупинившись коло хлопця, живолупи опустили Хряща на землю. Живчик підвівся і поглянув на хлопця. Усі затихли. Потім, не кажучи ні слова, Хрящ торкнувся свого чола, статечно ступив крок уперед і торкнувся Живчикового чола. Його обличчя розпливлося в усмішці.
— Тепер ми брати, — промовив він. «Брати! — подумав Живчик. — Аби ж то так.»
— Дякую тобі, Хрящику, тільки… Ой-ой-ой! — закричав він, незчувшись, як і сам опинився на плечах у живолупів.
Безпечно погойдуючись на своєму сідалі, Живчик спочатку усміхався, потім його обличчя розпливлося в усмішці, а потім він уже реготав від захвату, коли його почали обносити навколо столів — раз, удруге, втретє, вчетверте — щоразу швидше і швидше. Йому аж паморочилося в голові, коли він споглядав згори розмиті червоні плями щасливих облич, які й собі радо дивилися на хлопця, і розумів, що ніколи ще не почувався таким бажаним, як нині в цьому осередку тепла та приязні, що ним був притулок живолупів Темнолісу. «Як було б добре, — думав Живчик, — коли б я міг тут залишитися».
У ту ж мить повітря розітнув удар гонга, вже другий. Трійця живолупів різко зупинилась, і Живчик знову відчув під ногами землю.
— Обід закінчився, — пояснила Жилявка, коли живолупи зіскакували з лав і, не перестаючи сміятися та співати, поверталися до роботи.
— Показати тобі, як ми живемо? — запитала дівчина Живчика. Живчик ледве стримався, щоб не позіхнути, і сонно усміхнувся.
— Я не звик бути на ногах о такій порі, — зізнався він.
— Таж зараз тільки звернуло за північ! — здивувався Хрящ. — Хіба можна вже хотіти спати?
— Я не спав цілий день, — знов усміхнувся Живчик. Жилявка повернулася до брата:
— Ну, якщо Живчик хоче лягти спати...
— Ні, ні, — рішуче заперечив хлопець, — я хочу побачити, як ви живете.
Спершу його повели до загону з волорогами. Живчик став на нижню жердину і задивився на тварин із закрученими рогами та сумовитими очима. Вони мляво ремигали. Живчик перегнувся через загорожу і потріпав одного з них по чубку. Волоріг, роздратовано скинувши головою, буцнув хлопця по руці рогами. Живчик перелякано забрав руку.
— На вигляд волороги покірливі, — пояснила Жилявка, — та норов у них такий, що ніколи не знаєш, чого від них сподіватися. Коли ти поруч із ними, будь завжди насторожі. Ці роги можуть завдати чималого клопоту.
— А ще вони неповороткі, — додав Хрящ, — ось чому ми носимо такі товсті чоботи.
— У нас є приказка, — похвалилася Жилявка, — «Усмішка волорога — як вітер — спробуй угадати, коли вона зміниться».
— Зате на смак вони — пальчики оближеш! — запевнив Хрящ. Біля коптильні Живчик побачив шереги тілдерячих туш, підвішених на гаках. Із великої печі, де палили остружками рудодуба, валив темно-червоний дим: він надавав тілдеровій шинці неповторного запаху. І саме від диму, а не від крові шкіра живолупів була червоного кольору.
Кожна частина тілдера йшла у хід. Кістки сушили і пускали на дрова. На жиру готували їжу, ним заправляли лампи і змащували колеса підіймального пристрою навісу, з нього робили свічки; з грубої вовни плели мотуззя, а з рогів виготовляли всяку всячину — від столового начиння до ручок для кухонних шаф. Та найбільше в цих тваринах цінувалася шкура.
— Отут у нас вичиняють шкури, — пояснював Хрящ.
Живчик побачив червонолицих чоловіків та жінок, які гамселили по шкірах великими кругляками.
— Я чув цей звук раніше, — похвалився він. — Коли вітер дув із північного заходу.
— Так шкура стає м’якшою, — пояснила Жилявка, — і піддатливою.
— А це, — провадив Хрящ, ідучи далі, — дубильні шаплики. Ми беремо тільки найкращу кору олив’яного дерева, — додав він гордовито. Живчик потяг носом коло повитого парою шаплика. То був запах, який він зачув, пролітаючи над селищем.
— Ось чому так славляться наші шкури, — сказала Жилявка.
— Найкращі у Темнолісі, — підтвердив Хрящ. — Навіть повітряні пірати ними не гребують.
Живчик рвучко обернувся.
— Ви накладаєте з піратами? — здивувався він.
— Це наші найкращі покупці, — сказав Хрящ. — Нечасті гості, та коли вже навідуються, то вигрібають у нас геть усе.
Живчик кивав головою, та думки його блукали вже далеко. Він знову бачив себе на носі піратського корабля — місяць освітлює його постать, а вітер куйовдить волосся, тим часом як судно плавко лине небом.
— І скоро вони будуть у вас знову? — врешті запитав він.
— Повітряні пірати? — перепитав Хрящ і похитав головою. — Востаннє вони були тут не так уже й давно. Тож якийсь час іще можна не чекати.
Живчик зітхнув. На нього раптом налягла страшенна втома. Жилявка побачила, як злипаються хлопцеві повіки. Дівчина взяла його за руку.
— Гайда, — сказала вона, — тобі треба відпочити. Ма-Татум покаже, де лягти.
Цього разу Живчик не опирався. Зібравши останні сили, поплентався він за Жилявкою та Хрящем до їхньої хижі. Усередині якась жінка вимішувала в мисці щось червоне на колір. Коли вони зайшли, вона підвела голову.