— Живчику! — вигукнула вона і витерла руки об фартух. — Я так хотіла тебе побачити! — вона жваво підійшла до Живчика, обійняла його куцими пухкими руками. Її чоло вперлося у підборіддя Живчика.
— Дякую тобі, Блідолицику, — схлипнула вона. — Красно тобі дякую.
Потім вона відвернулась і краєчком фартуха почала терти очі.
— Не звертай уваги. Я просто дурна стара баба…
— Ма-Татум, — звернулася до неї Жилявка, — Живчикові треба поспати.
— Я бачу, — озвалась та. — Я вже постелила ще одну постіль у гамаку. Та спочатку… є кілька важливих речей, які я… — вона заходилася моторно порпатися в комоді, і незабаром приміщення наповнилось усім тим, чого вона не шукала.
— Ага, ось! — нарешті вигукнула Ма-Татум і вручила Живчикові теплу хутряну накидку. — Приміряй-но, — припросила вона.
Живчик накинув дарунок поверх своєї шкуратянки. Як на нього шита!
— Тепло! — здивувався Живчик.
— Шкіра волорога, — сказала вона Живчикові, стягуючи накидку спереду поворозками. — Наша робота, — додала вона, — не на продаж.
— Живчику, — звернулася вона до хлопця охриплим голосом, — мені б хотілося, щоб ти прийняв цю річ на знак моєї вдячності за те, що ти повернув Хряща додому живим і неушкодженим.
Живчик був схвильований до глибини душі.
— Дякую, — промовив він, — я...
— Спробуй її на дотик, — попросив Хрящ.
— Що? — не зрозумів Живчик.
— Проведи по ній рукою, — повторив той і весело захихотів. Живчик провів долонею по густому хутру. Воно було м’яке та гладеньке.
— Розкіш! — похвалив він.
— А тепер в інший бік, — не вгавав Хрящ.
Живчик зробив, як той казав. Цього разу вовна була настовбурчена, цупка.
— О! — вигукнув він, а Хрящ та Жилявка вибухнули реготом. Навіть Ма-Татум і та всміхнулася.
— Як голки, — зазначив Живчик, дмухаючи на вколоту руку.
— Чи мертвий волоріг, чи він живий, ніколи не гладь його проти шерсті, — хихикнула Ма-Татум. — Я рада, що тобі сподобався мій дарунок, — додала вона. — Нехай він служить тобі вірою і правдою.
— Дуже мило з вашого боку... — почав був Живчик, та Ма-Татум ще не закінчила.
— А оце хоронитиме тебе від незримих бід, — і вона почепила на шию Живчикові шкіряний амулет із тисненням.
Живчик потай усміхнувся. Здається, всі матері вірять у забобони, хоч де б вони жили.
— Не бачу нічого смішного, — гостро промовила Ма-Татум. — По очах бачу, що на тебе чекає далека дорога. А тут багато такого, що могло б завдати тобі шкоди. І хоча на кожну трутизну є своє чар-зілля, — додала вона, усміхаючись до Хряща, — та вже як раз потрапиш до темнолесникових лабет, вважай, що ти небіжчик.
— Темнолесник? — стрепенувся Живчик. — Про темнолесників я знаю.
— Найстрахітливіше з усіх створінь, — голос Ма-Татум здригнувся і бринів тепер приглушено. — Він бродить у пітьмі. Він скрадається за нами, живолупами, весь час вибираючи собі жертву, і міркує, як її уб’є. А потім кидається на неї.
Живчик нервово пожував кінчик свого шарфа. То був той самий темнолесник, який наганяв страху на лісових тролів — оте чудовисько-звірисько, яке заманювало на певну смерть тролів, що збочили зі стежки. Але то були тільки оповідки, чи не так? Та хай навіть і так, а все одно Живчикові мороз пішов поза шкірою, коли Ма-Татум продовжила розповідь.
— Темнолесник шматує свою жертву доти, доки б’ється її серце, — прошепотіла вона майже нечутно. — Достеменно так! — раптом голосно вигукнула вона і сплеснула в долоні.
Усі — Живчик, Жилявка і Хрящ — аж підскочили.
— Ма-а! — ображено протягла Жилявка.
— А що ж! — відрубала Ма-Татум. — Вам, молодим, усе смішки та пересмішки!
— Я не хотів… — почав був Живчик, та помахом криваво-червоної руки Ма-Татум змусила його замовкнути.
— Ніколи не легковаж Темнолісом, — застерегла вона. — Злегковажиш — не проживеш і п’яти хвилин, — тут вона приступила до хлопця і лагідно стиснула його руку: — А тепер — іди відпочивай.
Живчикові не треба було повторювати двічі. Слідом за Хрящем і Жилявкою він вийшов із хижі й подався з ними через сільський майдан до спільних гамаків. Напнуті трикутником між усохлими деревами, гамаки весь час, поки вони п’ялися вгору, м’яко погойдувалися туди-сюди. Живчик був уже такий розморений, що очі йому мало не злипались на ходу. Слідом за Хрящем він ліз драбиною, приставленою до стовбура одного з дерев.
— Це наш, — сказав Хрящ, коли вони добралися до найвищого гамака. — Отут твоя постіль.
Живчик кивнув головою.
— Дякую, — сказав він. Ковдра, що залишила для нього Ма-Татум, лежала на протилежному кінці. Живчик навкарачки переліз через весь гамак і загорнуся в неї. За мить його вже зморив сон.
Живчика не потривожили ані вранішнє сонце, ані совгання кам’яної плити, яку перетягали по землі, аж поки вогонь опинився просто під гамаками. Нічого він не помітив і тоді, як Хрящ, Жилявка та родина Татумів у повному складі, коли настав час облягатися, залізли у величезний гамак і повмощувалися навкруг нього.
Живчика обійняв червоний сон. Він танцював із червоним людом у величезній червоній залі. Червоні були наїдки, червоні були напої, навіть сонячне світло, що лилося крізь далекі вікна, і те було червоне. То був радісний сон. Теплий сон. Аж поки почулося якесь шепотіння.
— Дуже затишно, дуже зручно, — сичав голосочок. — А все ж це не твоє справжнє місце, га?
Уві сні Живчик озирнувся. Із-за колони скрадаючись виступила висока худа постать у плащі. Щойно вийшовши, вона дряпнула довгим гострим пазуром по червоній корі. Живчик навмання ступив крок уперед. Він не зводив очей із подряпини на дереві: вона кривавилася, наче відкрита рана. Аж ось його вухо знову вловило шепіт.
— Я ще тут, — озвалася постать, — я завжди тут.