Мертвий сніг - Кларк Ховард 2 стр.


Генрі наморщив лоба:

– Гадаєте, зілля просто лишається заховане в літаку, а хто заніс його – виходить, а потім знов сідає й летить до Нью-Йорка?

– Або той, або його спільник.

– Тоді не уявляю собі, що тут може бути замішаний хтось з. екіпажу, – сказав Генрі. – Перед тим як 211-й відправляється до Ла-Гуардія, відбувається повна заміна пілотів та бортпровідників.

– Може статися так, що хтось із членів екіпажу, який летить у Ліму й назад, є «садівником», – заперечив йому Лью. – Хтось, кому платять за те, щоб «посадив» наркотик до літака. Потім справжній контрабандист – «мул» – підбирає його на внутрішньому відрізку рейсу і висаджується разом із ним у Нью-Йорку. – Лью помітив, що обличчя в Генрі набуло незадоволеного виразу. – Я розумію ваші почуття: ви аж ніяк не бажали б підозрювати когось із своїх працівників. Це цілком зрозуміло. Але я сподіваюсь, ви зрозумієте також і мене: я зобов’язаний підозрювати їх – їх усіх.

– Загалом кажучи, – вів далі Марш, – в цьому немає чогось незвичного, коли в повітряній контрабанді беруть участь двоє – один із членів екіпажу та один із наземної команди. Скажімо, бортпровідник передає пакунок з наркотиком комусь із заправників палива. Або штурман працює в парі з харчовиком, що завантажує провізію у літак. У нас навіть був випадок, коли героїн надходив до інспектора Міністерства сільського господарства, який перевіряв багаж пасажирів, шукаючи фруктів та овочів, що їх багато хто прагне провезти з собою. Так от, зілля було заховано всередині дуже вміло виконаного гумового макета невеличкого бразильського кавуна під назвою іка, причому містилось у валізі серед справжніх плодів іка. Той інспектор просто реквізовував увесь вантаж, а згодом, у зручний для себе час, вилучав вміст із фальшивого кавуна. Він займався подібними махінаціями кілька років, аж доки був спійманий.

– Як же його могли спіймати? – спитав Генрі.

Лью всміхнувся:

– Під час чергової перевірки його прибуткового податку Управлінням внутрідержавних доходів виявилось, що він витрачає приблизно втричі більше, ніж заробляє. Тоді вони повідомили Міністерству сільського господарства, а ті – нам: Той хлопець, як і раніше, інспектує фрукти й овочі, тільки тепер він цим займається в центральній кухні в’язниці в Левенуерті. – Лью знизав плечима. – У всякому разі, ви тепер розумієте, що я зобов’язаний підозрювати кожного, чи не так?

– Либонь так, – Генрі вимушено кивнув, по тому з цікавістю підвів голову. – Включаючи також і мене?

– Тільки в тому разі, коли ви маєте що приховувати, – рівним голосом відказав молодий агент.

Наступного дня, у вівторок, Лью допомагав Генрі у проведенні ретельної перевірки Товстого Альберта після його прильоту з Ліми. Посадку він здійснив о 10.50, проте підрулив до пункту виходу пасажирів тільки об 11.06.

– Через величезні розміри йому доводиться надто довго вирулювати, – пояснив Генрі дорогою до Товстого Альберта. – Після того як висадяться пасажири і вивантажать багаж, літак відбуксують на спеціальний бетонований майданчик, щоб інженери мали змогу перевірити його двигуни. Це пов’язано з потужністю двигунів: якщо їх увімкнути на звичайному асфальтовому покритті, то від повітряного струменя асфальт зріжеться, наче шкурка з банана.

Підійшовши до галереї для посадки і виходу пасажирів, Генрі зняв трубку настінного телефонного апарата і натиснув чотири клавіші. Одержавши відклик, сказав, дивлячись на свою планшетку:

– Алло, іміграційна, це Дойл. Два-один-один з Ліми приземлився, на борту 351 особа. – Повісивши трубку, він повернувся до Лью і пояснив: – Це для того, щоб митна служба виставила достатню кількість агентів для перевірки.

Коли велетенський реактивний літак підкотив до галереї й завмер, одразу ж прочинився носовий люк і старший бортпровідник простягнув Генрі планшетку з двома виписками з бортового журналу.

– Одна з них – для служби експлуатації, ось вона, – показав він Лью, коли разом опускалися пандусом до пасажирського виходу. – Бачите, тут сказано, що допоміжний двигун постукує і трохи димів під час зльоту з міжнародного аеропорту Чавес у Лімі. Взагалі лімський аеропорт розташований на висоті всього 32 метри на рівнем моря, тож у двигун, можливо, потрапила зайва волога. Так звичайно й буває з Товстим Альбертом. Однак про всяк випадок цей двигун ретельно перевірять.

– Тепер друга виписка, – вів далі Дойл. – Вона стосується пасажирських приміщень. Ось на що належить звернути увагу моїм командам внутрішнього обслуговування. Крісла 12-В та 31-Е не відкидаються. Чотири столики для підносів погано закріплено. В одному туалеті не діє зливник. На три крісла розлито напої – чохли необхідно замінити. Погано працюють два затискачі для головних телефонів. Перегоріли чотири стельові лампочки. Вийшов з ладу один кондиціонер. І так далі, і таке інше. 747-й – мов новонароджена дитина: вимагає постійної турботи та уваги.

Вони підійшли до хвоста літака, проминувши його черево, звідки шестеро вантажників уже витягали контейнери з вантажем. До хвостових дверцят підкотився і був закріплений трап. Туди ж під’їхали автофургони з двадцятьма двома прибиральниками та їхнім інвентарем. Генрі глянув на годинник.

– Як звикле, – мовив він, – на вихід пасажирів іде 12 хвилин. Вони от-от повинні вже усі вийти. Ходімо.

Лью пішов слідом за ним трапом і далі – до хвостового відсіку довгого пасажирського салону. Далеко попереду вони побачили, як кілька останніх пасажирів наближаються до виходу.

– Тільки-но останній з них вийде, мої команди внутрішнього обслуговування зайдуть і почнуть усе впорядковувати, – сказав Генрі. – Можете мені не повірити, але після кожного рейсу 747-го ми вивантажуємо, в середньому, дві тонни сміття. Опріч того, кожний столик для підносів має бути ретельно протерто, кожний чохол підголовника замінено, на кожну подушку натягнуто чисті наволочки, кожний плед складено і перестелено, кожну кишеню за бильцями сидінь спорожнено, кожну попільничку очищено, а весь літак вичищено паровими пилососами.

– Нічого собі робота, – промовив Лью, на якого це явно справило враження.

– Доводиться її виконувати, – сказав Дойл. – Так що саме ви маєте намір робити?

– Дозвольте-но мені взяти одну з ваших планшеток, і я просто постежу, – відказав Лью.

Генрі відірвав верхній аркушик від однієї з планшеток і вручив її агентові. Відтак просунув голову крізь хвостові дверцята назовні, де на нього чекали прибиральники, щоб зайти.

– О’кей, командо, на штурм!

Команда поспішила на борт й узялася за систематичну працю. Все робилося швидко й ефективно, без єдиного зайвого жесту і з такою зіграною хореографією рухів, що жоден із робітників ніколи не опинявся на шляху іншого. Поки вони працювали, Лью Марш повільно і намагаючись нікому не ставати на перешкоді ходив узад-уперед двома довгими проходами між рядами крісел, удаючи, що придивляється і час од часу щось записує, а насправді прагнучи своїм натренованим оком не пропустити жодної підозрілої дії.

Як це не було смішно, першу підозрілу дію вчинив сам Генрі Дойл. Краєм ока Лью помітив, як його «наставник» підійшов до передньої стінки салону, став на сидіння і відкрив якусь шафку майже над головою. Лью похмуро спостерігав, як той засунув руку всередину і нібито намагався щось вийняти.

Лью підійшов до нього:

– Містере Дойл, що це ви робите?

Генрі позирнув на нього згори вниз.

– Та от шукаю мій пакет з героїном, – промовив він, удаючи цнотливість, після чого Лью почув клацання якогось затвора, а далі м’яке дзижчання. – Перемотую плівку кінофільму, – сказав Генрі, криво всміхаючись.

– Так, так звичайно.

Дещо зніяковівши, Лью поновив ходіння поміж рядами крісел.

Не виявивши нічого підозрілого в роботі внутрішньої команди, Лью перейшов до інших служб. У четвер він зосередив увагу на вантажниках: був поруч них, починаючи з того моменту, коли контейнери з багажем опускалися з черева літака прямо на ешелон плоскодонних візків, схожий на гусеницю, який перевозив їх асфальтом безпосередньо у багажне відділення аеропорту. Воно містилося внизу транспортерної стрічки, якою багаж переїжджав угору, до залу видачі, де пасажири вихоплювали свої валізи з каруселі, що робила оберт за обертом.

У багажному відділенні Лью з планшеткою в руках спостерігав, роблячи нотатки, як шестеро вантажників з команди Дойла відкривають кожен контейнер і швидкими, вивіреними рухами ставлять валізи на транспортерну стрічку, що вже рухалась. Він уважно стежив, чи не відкладуть якусь валізку або сумку вбік, обминаючи стрічку. Раз у раз його увагу привертала валіза, яка надійшла з розкритим замком, або чохол з одягом, який мав розстебнутий замок-блискавку, і він помічав, як той або інший вантажник стягував ремінцем таку валізку чи тасмою такий чохол, перш ніж відправити їх нагору. Люди працювали спритно, і за лічені хвилини всі контейнери було спорожнено і поставлено у проміжний відсік, звідки вони надійдуть під завантаження, щоб полетіти до Ла-Гуардія.

Коли вантажники пішли, Лью упевнився, що кожен контейнер справді порожній. По тому обшукав усе приміщення на той випадок, коли якомусь спритнику потай від нього пощастило приховати кілограмовий пакет. Але нічого не виявив. Він стояв посеред багажного відділення з розчарованим виглядом, коли зайшов Генрі Дойл.

– Є що-небудь? – запитав Генрі.

– Нічого, – відказав Лью, хитаючи головою.

– Не можу сказати, що я жалкую, – мовив до нього Генрі. – У мене тут немає жодного вантажника, котрий працював би зі мною менше десяти років. Це гарні хлопці – всі вони.

Лью тихо зітхнув.

– На суботньому рейсі я попильную заправщиків, – сказав він.

У суботу він стежив не тільки за операцією по заправці літака пальним, але також за операціями по заправці мастилом, по наладці кондиціонерів, по миттю ілюмінаторів – добре, що з міркувань безпеки кожна з цих операцій виконувалась у різний час. Ці спостереження нічого йому не дали, і він повернувся до кабінету Дойла розчарований та роздратований.

Назад Дальше