– Вам сюди дзвонили, – повідомив Генрі, коли Лью важко опустився на стілець. – Молода дама на ім’я Трайша повідомила, що ваше з нею побачення сьогодні відміняється. Захворіла її мати, і вона змушена поїхати до неї.
– Чудово, – буркнув Лью.
– А ваш бос Лендерс просив зв’язатися з ним якнайшвидше.
Лью подзвонив до Ральфа Лендерса. Генрі чув розмову тільки з одного кінця проводу: «Ні, сер, поки нічого... Розумію, сер, але це надто великий літак...» Потім Лью насупився. «Ще трьох? І ви певні, що є зв’язок?» По тому він іще довго слухав мовчки і зрештою вимовив на закінчення: «Так, сер, я натисну як слід. Ваша правда, сер. До побачення».
Поклавши трубку, Лью позирнув на Генрі:
– Знайшли ще три трупи. Один гендляр і двоє наркоманів. І всі з тими ж симптомами, що і мрець, знайдений нами минулого тижня.
У Генрі брови полізли догори:
– І ви гадаєте, що вони вмерли від такого самого поганого наркотику? Від зілля, яке, гадаєте, надходить з рейсом 211?
– Схоже на те.
Генрі повільно кивнув.
– Цей гендляр... Певно, і він вживав також.
– Так. Більшість торговців нижнього ешелону справді й самі є наркоманами. Вони виконують функції «мулів» або «штовхачів» або ще когось заради того, щоб потурати власним поганим нахилам. Тільки ватажки, котрі керують операціями, та обробники, які розводять і пакують наркотик для вуличного продажу, не віддаються цьому пороку. Отже, цей «мертвий сніг», що надходить тепер на ринок, отруюватиме як самих наркоманів, так і Гендлярів.
– І тепер твій бос жадає, щоб ти працював швидше, га? Що ж, бажаю успіху, мій хлопчику. – Генрі вдягнув піджака й узяв газету. – Неділя й понеділок у нас вихідні. До наступного рейсу у вівторок тобі тут нема чого робити. До зустрічі. – Біля дверей Генрі затримався. – Чи маєш ким замінити Трайшу на сьогоднішнє побачення?
Лью похмуро похитав головою:
– Ні.
– Чи не бажаєш перебути вечір у мене? Я можу запропонувати підсмаженого на рашпері м’яса, холодного пива і які-небудь телевізійні баталії. Може, й слабкий замінник Трайші, але ж...
– Ви це серйозно? – здивовано спитав Лью.
– Цілком.
– Що ж, згода, – мовив Лью, вперше за весь тиждень осміхнувшись.
Невеликий будиночок, в якому мешкав Генрі Дойл, стояв за милю від аеропорту. Коли вони зайшли до вітальні, Лью відзначив, що там усе ще зберігаються риси, явно залишені небіжкою місіс Дойл: мереживні чохли на стільцях і канапі, вазон із штучними квітами, ба навіть свіжий номер журналу «Домоведення».
– Мені не вистачило духу припинити її передплату, – сказав Генрі, побачивши, що Лью звернув увагу на журнал. – Кожен рік я поновлюю її, нібито вона все ще тут і може його читати.
Лью, зворушений цим визнанням, мовчки кивнув. Простуючи слідом за Генрі до кухні, він затримався, аби кинути погляд на одну із стін, де висів облямований рамкою фотопортрет. На ньому зображені були троє: чоловік і жінка років під п’ятдесят і вродлива чорноволоса дівчина років двадцяти. Причому чоловік був мов викапаний Генрі Дойл.
– Це мій брат, який мешкає в Індіані, – пояснив Генрі вже з дверей кухні. – Я їжджу туди щолипня на два тижні у відпустку, пам’ятаєш? А це його дружина й дочка.
– Чарівна дівчина, – сказав Лью, заходячи до кухні. – Чим я можу допомогти?
– Тим, що не перешкоджатимеш мені, – одказав Генрі. – Влітку я майже щовечора піджарюю собі м’ясо. Це, виявляється, ціла наука.
Внутрішній дворик був у Дойла невеличкий і затишний, в ньому якраз вистачало місця для рашпера, чотирьох стільців і складаного столика для підносів. Лью звернув увагу, що шматки м’яса були у Генрі загорнуті в папір з написами «Авіахарчування». Генрі, перехопивши його погляд, осміхнувся.
– Використання службового становища, – спокійно пояснив він. – Хто працює в конторах, приносить додому скріпки та гумки, а я приношу шматки авіаційного м’яса.
– Ще добре, що ви не працюєте в банку, – криво всміхнувшись, сказав Лью.
Вечір удався. Філе виявилось першосортне, підсмажив його Генрі над усякі похвали; пиво було німецьке, пляшкове, крижане; а телевізійні сутички – досить захоплюючі і без зайвого кроволиття. І ще у Генрі виявились двоє кошенят, які дозволили Лью – після того як витримав випробний термін – побавитись із собою.
– Яким це робом такий приємний молодик, як ти, встряв у таке брудне ремесло – виловлювання торговців наркотиками? – спитав Генрі після того, як усе було з’їдено і телевізійні баталії також завершились, а вони сиділи за десертом – морозивом з шоколадною стружкою.
Лью Марш насупився:
– Шляхом відбору. В армії я служив у військовій поліції і виявив, що мені до душі боротьба за дотримання законів. Коли відслужив, то скористався пільгами для демобілізованих і закінчив коледж. А потім одночасно подав документи до ФБР, до Розвідувального управління, до поліції, прикордонної служби та Управління по боротьбі з наркотиками. Саме воно раніше за інших відкрило мені вакансію. А чому ти називаєш це брудним ремеслом?
– Я не те мав на увазі, – сказав Генрі. – Звичайно, я усвідомлюю, це важлива робота, яку необхідно виконувати. Але при цьому тобі доводиться близько стикатися із стількома малоприємними особами – усякими там гендлярами, штовханами та «мулами», про яких ти весь час розводишся. Молодик, подібний до тебе, – з приємною зовнішністю, освічений, який приваблює до себе, – міг би вже подолати чимало сходинок нагору майже в будь-якій сфері діяльності, яку обрав би.
– Звичайно, міг би, – визнав Лью без зайвої скромності. – Але що це мені приносило б? Якби працював у галузі електроніки, або куплі-продажу нерухомого майна, або роздрібної торгівлі, – з чим приходив би щовечора додому? З тим, що я брав участь у проектуванні нового комп’ютера, або у придбанні земельної ділянки під новий торговельний центр, або в укладанні угоди між великими універсальними магазинами про розпродаж зимового спортивного одягу? Для мене цього замало, Генрі. – Він нахилився вперед, аби підкреслити важливість наступних слів. – А от коли я знаю, що накрив якогось мерзотника, замішаного в продажу героїну старшокласникам, – тоді це вже щось. І я зможу спокійно спати, Генрі. – Він одкинувся і всміхнувся сором’язливо. – Можеш ти це збагнути? Чи я в твоїх очах – мов Роберт Стек в ролі інспектора із старого серіалу «Недоторкані»?
– Звісно, я можу це збагнути, – запевнив його Генрі. – Просто мені було цікаво, ото й усе.
– Що ж, тепер ти знаєш. Я присвятив себе тому, щоб зробити все можливе, аби покласти край контрабанді наркотиків.
– Так, тепер я знаю, – підтвердив Генрі. – Однак, візьми ще трохи морозива.
У вівторок вони знов зустрілися в аеропорту.
– Сьогодні я попрацюю з харчовою командою, – оголосив Лью.
Генрі кивнув. На вустах у нього з’явилася якась подоба посмішки:
– Диви, щоб я тебе не застукав за поглинанням авіаційного м’яса. Ти ще не дослужився до цього.
Здавалося, що завантаження літака провізією – складна операція, але насправді воно було надто простою справою. У численних відсіках холодильного приміщення, розташованого в підвальній частині будинку аеропорту, зберігались тисячі упакованих харчових продуктів – зовсім як обіди із заморожених напівфабрикатів, що продаються в супермаркетах. Кожен пакет, залежно від його вмісту, було закодовано міжнародними символами, котрі означали: RG – звичайна їжа, KS – кошерна їжа, МО – мусульманська їжа, NS – їжа із зниженим вмістом натрію, VG – вегетаріанська їжа, SPD – спеціальна їжа для діабетиків, SPLC – спеціальна їжа з низьким холестерином, SPLO – спеціальна малокалорійна їжа тощо, аж до таких екзотичних, як їжа безрослинних білків, їжа для пасажирів із зниженим вмістом цукру в крові, їжа для індусів. Всі пакети було розсортовано по секціях (сніданки, ленчі, обіди) і за часом подання (ранок, день, вечір). Далі вони ще поділялися за категоріями: перший клас, другий клас і загальний. Спеціальний комп’ютер у продовольчому відділі зберігав відомості про те, скільки й якої їжі пішло на кожен рейс.
– Героїн, як відомо, можна заморозити, – сказав Лью. – Я подумав ось про що: в Лімі можна подати на борт зайвий пакет, потім хтось з екіпажу відкладає його вбік десь у харчоблоку літака, після чого його вилучають тут разом з використаними підносами.
– Не виключено, – підтвердив Генрі. Для нього не лишилося не поміченим, що Лью був знову на межі. – Що-небудь скоїлося?