– За уїкенд виявлено ще п’ять трупів. Чотири наркомани, один торговець. І до того ж, троє інших наркоманів – друзі загиблого – схопили штовхана, котрий продав «мертвий сніг» їхньому приятелю, і побили його до смерті. їх заарештовано по обвинуваченню в умисному вбивстві.
Генрі присвиснув.
– І всі ті, хто досі загинув, – додав Лью, – потерпіли від того першого брикету, який надійшов на ринок. Якщо відтоді ми проґавили ще один і, тим більше, якщо повз нас проскочить ще і ще, доки нам не пощастить перекрити канал, тоді... – він знизав плечима; пояснювати, до яких наслідків це призведе, не було потреби.
У вівторок Лью весь день перебув з харчовиками – від вивантаження решток їжі після прильоту з Ліми (ці рештки одразу було подано тут-таки в аеропорту в утробу велетенської машини для пресування відходів) до завантаження літакового харчоблоку для польоту в Ла-Гуардія. Ніхто і ніщо, проте, не привернуло при цьому його увагу.
– Прокляття! – вилаявся він, після того як Товстий Альберт вирушив до Нью-Йорка. – Воно ж десь тут на борту! Я це знаю!
– Може, знайдеш у четвер, – мовив Генрі. – Послухай-но, випий трохи кави...
– Що мені ще лишилося? – спитав Лью.
– Ну, треба помізкувати. Є ще асенізаційна команда, яка здійснює прочистку всіх тринадцяти туалетів і поповнення запасів туалетних засобів, та ще інженери, які перевіряють роботу двигунів після кожного приземлення. Це все.
Задзвонив телефон, Генрі зняв трубку.
– Це тебе, – сказав він.
Лью похмуро слухав, що йому говорили з того кінця проводу. Коли поклав трубку, обличчя його було мертовно-бліде.
– Знайдені мертвими ще тринадцятеро наркоманів, – промовив він тихо, мало не пошепки. – «Мертвий сніг» розповсюджується, як вірус.
У четвер Лью наглядав за асенізаційною командою, а коли вони закінчили роботу, піднявся до кабіни, де двоє інженерів випробовували чотири турбогвинтових двигуни, провадячи відповідні вимірювання. Нічого підозрілого він не побачив ані там, ані тут. Єдиною несподіванкою було те, що, поки він перебував у кабіні, небо над аеропортом зловісно потемнішало і за лічені хвилини по аеродрому вже хлюпотіла тропічна злива. На той час, коли інженери скінчили свою роботу і 747-й було відбуксирувано назад до пасажирської галереї, всі злітно-посадочні смуги вже перетворились на стрімкі потоки води, а видимість, навіть при повній потужності всіх аеродромних прожекторів, не перевищувала кількох метрів.
Коли Лью повернувся до кабіни Генрі, той був на зв’язку з диспетчерською вишкою і якраз допитувався:
– Звідки взялася ця чортівня, трясця її матері?
– Прийшла з боку Мексиканської затоки під прикриттям двадцятимильної смуги шарувато-купчастої хмарності, – відповіла вишка монотонним голосом. – Навіть радар нічого не відзначив, доки вона дійшла до материка і гепнула по Галвестону.
– Коли проясниться, за прогнозом?
– За відомостями берегової охорони, за нею йде штормовий вітер, а далі формується ураган – приблизно на 84 градусах довготи і 18 градусах широти, дещо на північ від островів Суон. На найближчі чотири години, а то й на шість – нічого втішного.
– Дякую, вишко, – промовив Генрі і відключив зв’язок.
– Сьогодні двісті одинадцятий нікуди не полетить, – повідомив він Лью. – Втім, і інші теж. Як успіхи?
– Пшик.
– Я ось що подумав: може, ви взялися не за той рейс?
Лью енергійно замахав головою:
– Контрабанда надходить двісті одинадцятим. Я це відчуваю!
– Що ж далі, в такому разі?
– В суботу почну все знову.
– Мої хлопці можуть запідозрити щось недобре, – попередив Генрі.
– Нічого не вдієш, – одрубав Лью. – Іншого виходу я не маю.
– Що ж, тобі видніше, – Генрі знизав плечима. По тому взяв піджак і газету. – Не забудь вимкнути світло, коли йтимеш, добре? Закладаюся, друже, на шляхах сьогодні увечері коїтиметься казна-що.
Опівночі Лью Марш сидів у кріслі 4-В в салоні першого класу «Боїнга747». Порожній літак все ще стояв у галереї і все ще був неспроможний піднятися в повітря через невщухаючу бурю за бортом. Вітер, що хльостав по льотному полю, мав ураганну силу, з поривами до ста кілометрів на годину. 747-й раз у раз трусило, і крізь ілюмінатор Лью бачив, як танцювали в тумані червоні вогники на його крилі з боку аеропорту, коли літак, стримуваний підкладками під шасі, все ж похитувався врізнобіч на кілька сантиметрів.
Він сидів там уже чотири години, і на сусідньому кріслі лежав надпотужний ліхтар, а на колінах – пістолет у кобурі; це були чотири години чекання, чотири години сумнівів і роздумів, чотири години цілковитої темряви під невщухаюче хльостання зливи... І от, нарешті, він відчув, що вже не один. Ні, він не чув, щоб хтось зайшов на борт, та й не міг чути: оглядовий люк літака було відчинено, а проходи між рядами крісел устелено килимовими доріжками.
Перше, що він справді почув, було слабке металічне клацання: хтось прочиняв якісь дверцята попереду салону. Відтак почувся шелест одягу, легкий стукіт черевика по підлокітнику крісла, притишене сопіння.
Коли у Лью вже не лишалось сумнівів щодо того, де стоїть той, другий, він витягнув пістолет і ввімкнув потужний ліхтар.
Людиною в промені світла виявився Генрі Дойл.
Генрі стояв поряд з відкритою шафкою, де містився кінопроектор салону першого класу. В руці він тримав загорнутий у прозору плівку пакет, який формою нагадував цеглину; таких пакетів Лью надивився донесхочу, відтоді як став агентом Управління по боротьбі з наркотиками.
Не випускаючи Генрі з променя світла, Лью вийшов у службовий відсік і ввімкнув горішнє освітлення. Двоє чоловіків пильно дивилися один на одного, не випускаючи й пари з вуст.
– Я знав, що це мусиш бути ти, – мовив нарешті Лью спокійно, без злості. – Ти один у мене зостався. Я тільки сподівався, що помиляюсь.
Генрі тихо крякнув.
– А ти справді-таки помиляєшся. Я ніякий не контрабандист наркотиків. Це зілля приносить на борт у Лімі одна стюардеса, її звуть Труді Річардс. Заносить вона його в своїй сумочці. Під час кіносеансу, коли світло вимкнуто, вона ховає його під проектор. Тут вона сходить, а наркотик летить далі, до Ла-Гуардія. Хтось дістає його потім – не знаю хто. Ба навіть не відаю, як давно це все відбувається. Я встановив це три тижні тому зовсім випадково – коли один із шурупів, яким проектор закріплюється до підставки, послабшав і мені довелося його закручувати.
У Лью звузились очі:
– Ти намагаєшся переконати мене, що сам ти не «мул»? І не переховуєш наркотики, щоб його не знайшли?
Генрі похитав головою.
– Я кладу його точнісінько туди, звідки взяв, буцімто й не доторкався до нього, – тихо вимовив він. А трохи помовчавши, додав: – І тримаю його у себе рівно стільки, щоб устигнути отруїти.
Очі в Лью Марша розширилися, губи недовірливо скривилися: