— Саме так, — відповів Містер Берстекер багатозначно. — Саме так.
— Тож, познайомте нас.
Коли проста, однак, чудова й відмінно подана вечеря скінчилася, Жан Моньє вже знав у загальних рисах усе про життя Клари Кірбі-Шоу. Вона була дружиною багатого і дуже доброго чоловіка, якого, тим не менш, вона ніколи не кохала. Півроку тому вона покинула його, і втекла у Європу з молодим привабливим, але дуже цинічним письменником, з яким познайомилася в Нью-Йорку. Клара вірила, що цей молодик одружиться з нею, як тільки вона отримає розлучення, та вже по прибутті в Англію жінка зрозуміла, що коханець хоче позбутися її якомога швидше. Вражена до глибини душі його жорстокістю, вона намагалася пояснити йому, на які жертви пішла заради нього та в якому жахливому становищі опинилася. На що письменник лише розсміявся: «Кларо, по правді кажучи, Ви — жінка з іншої епохи! Якби ж я одразу знав про Вашу схильність до вікторінської моралі, то в жодному разі не забирав би Вас у Вашого чоловіка та дітей… Поверніться до них, люба… Ви просто створені, щоб бути матір’ю великої родини».
Тоді вона вирішила попросити свого чоловіка, Нормана Кірбі-Шоу, дозволу повернутися до нього. Клара була переконана, що, якби їй вдалося побути з ним наодинці, то вона б обов’язково переконала його. Однак, під впливом родини та оточення, налаштованого проти Клари, Норман лишився невблаганним. Після багатьох принизливих і марних спроб, одного ранку вона знайшла у поштовій скриньці рекламний проспект готелю «Танатос» і зрозуміла, що це — найшвидший та найлегший спосіб розірвати цей пекучий зашморг.
— А ви не боїтеся смерті? — запитав Жан Моньє.
— Звісно ж, боюся… Але життя я боюся більше…
— Дотепна фраза!
— Зовсім не прагну бути дотепною, — відповіла Клара. — А тепер розкажіть, будь ласка, як Ви тут опинилися…
Вислухавши розповідь Жана Моньє, Клара взялася засипати його докорами.
— Але ж це неймовірно! — вигукнула жінка. — Ще раз, чому?.. Ви хочете померти лише через те, що знизилася вартість Ваших акцій? Але якщо Вам вистачить мужності жити далі, то за рік, два чи три Ви забудете про це або навіть зможете повернути собі втрачене!
— Мої втрати — лише привід. Це не мало б жодного значення, якби я мав сенс жити далі… Але ж я Вам казав, що навіть моя дружина відмовилася від мене… А у Франції у мене близьких родичів нема; не лишилося жодного друга… Щиро кажучи, я колись покинув Батьківщину саме через нещасливе кохання… Заради кого боротися тепер?
— Заради самого себе… Заради тих жінок, які Вас колись покохають, аби не втратити шанс познайомитися з ними… Лише через те, що у скрутну для Вас мить певні жінки повелися негідно, не варто робити висновки про всіх решта…
— Ви справді вірите, що існують жінки… Жінки, яких я зміг би покохати? І які б витримали декілька років життя у злиднях та постійній боротьбі?
— Не сумніваюся, — сказала вона. — Є жінки, які люблять боротьбу, і знаходять у бідності особливий шарм і романтику… Наприклад, я.
— Ви?
— О, я лише хотіла сказати… — вона збентежено замовкла, завагалася на хвильку, а потім продовжила: — Здається, нам час повертатися до вітальні. В їдальні ми лишилися зовсім одні, а метрдотель уже ходить навколо нас у повному відчаї.
— А Ви не думаєте, — запитав він, накидаючи Кларі на плечі палантин із горностаю. — Не думаєте… що цієї ночі?..
— О, ні, — відказала вона. — Ви ж тільки сьогодні прибули…
— А Ви?
— Я тут уже два дні.
Прощаючись, вони домовилися зранку здійснити прогулянку в гори.
Ранкове сонце огорнуло ґанок тендітною ковдрою, зітканою із сонячних промінчиків. Прийнявши крижаний душ, Жан Моньє піймав себе на несподіваній думці: «Як добре жити!» Але одразу ж пригадав, що в нього лишилося лише декілька доларів та декілька днів життя. Він зітхнув.
«Уже десята! Клара, мабуть, вже чекає на мене».
Швиденько вбравшись у білий льняний костюм, він відчув неймовірну легкість. Клару він знайшов біля тенісного корту. Вона також була вбрана у біле і прогулювалася в компанії юних австрійок, які, побачивши Жана, швиденько зникли.
— Я налякав їх?
— Ні, Ви їх збентежили… Вони розповідали мені свою історію.
— Цікаво?.. Ви ж мені розкажете?.. Як Вам спалося сьогодні?
— Просто чудово! Підозрюю, що цей Бестекер додає снодійне у наші напої.
— Не думаю, — відказав Жан. — Я спав, як убитий, та прокинувся під ранок з ясною головою.
А потім за мить додав:
— І абсолютно щасливим.
Вона дивилася на нього, посміхалася і мовчала.
— Ходімо цією стежкою, — мовив він. — І Ви розкажете мені історію юних австрійок… Станете моєю Шахерезадою…
— От тільки в нас не буде тисячі і однієї ночі…
— На жаль!.. У нас?..
Вона перервала його:
— Ці дівчатка — близнючки. Спочатку вони мешкали у Відні, потім — у Будапешті, і не було в них інших близьких подруг. Коли їм виповнилося вісімнадцять, вони познайомилися з одним угорцем, який походив зі старовинної та благородної родини… Він був прекрасним, наче бог, артистичним, немов циганський музика… Того ж дня обидві сестри шалено закохалися в нього. Декілька місяців потому, він освідчився одній із дівчат. Інша, у відчаї, марно намагалася втопитися. Тоді обраниця графа Нікі вирішила відмовитися від свого щастя. Дівчата надумали померти разом. Саме тоді вони, як Ви і я, отримали листа від готелю «Танатос».
— Яке божевілля! — вигукнув Жан Моньє. — Вони ж молоді та вродливі… Чому б їм не переїхати до Америки, де б вони зустріли інших, закоханих у них чоловіків?.. Лише трішки терпіння…
— Сюди завжди потрапляють ті, кому бракує терпіння, — меланхолійно відзначила Клара. — Однак, кожен з нас стає надзвичайно мудрим, коли справа стосується інших… Хто це сказав: «Кожному досить мужності, аби витерпіти горе іншого»?
Мешканці «Танатоса» цілий день могли бачити, як пара, вбрана у біле, прогулювалася алеями парку, гірськими схилами та вздовж розщелини. Чоловік та жінка щось пристрасно обговорювали… Коли смеркало, вони повернулися до готелю. І садівник-мексиканець делікатно відвернув очі, коли їхні руки сплелися в обіймах.
Після вечері Жан Моньє відвів Клару в маленьку вітальню, де весь вечір нашіптував щось їй на вушко. Здавалося, його слова тішили молоду жінку. Перед тим, як піднятися до себе, Жан зайшов до містера Берстекера. Той сидів у кабінеті і гортав якусь чорну книгу. Містер Берстекер перевіряв рахунки. Час від часу він брав до рук червоного олівця і викреслював якісь рядки.
— Доброго вечора, месьє Моньє! Чи можу я Вам допомогти?
— Так, містере Берстекер… Принаймні, я на це сподіваюся… Те, що я скажу, здивує Вас… Така раптова зміна… Але життя таке несподіване… Коротше, я прийшов сказати, що передумав… Я не хочу помирати.
Містер Берстекер звів на нього здивований погляд.