— Ви це кажете серйозно, месьє Моньє?
— Розумію, — продовжував Жан Моньє, — що можу Вам зараз видаватися непослідовним у своїх рішеннях та нерішучим… Але ж це природно, що, коли обставини змінюються, людські бажання змінюються теж, чи не так? Тиждень тому, коли я отримав Вашого листа, то був у відчаї, всіма покинутий… Не думав, що боротьба має сенс… Але сьогодні все змінилося… І, насправді, я вдячний за це саме Вам, містере Берстекер…
— Завдяки мені, месьє Моньє?
— Так, адже диво здійснила саме та молода жінка, за столик до якої Ви мене посадили на вечерю… Місіс Кірбі-Шоу — неймовірна жінка, містере Берстекер.
— Я і сам казав Вам про це, месьє Моньє.
— Прекрасна і героїчна… Дізнавшись про скрутне становище, в якому я опинився, вона погодилася розділити мої біди зі мною… Це Вас дивує?
— Зовсім ні. Ми тут звикли до таких різких змін. Я радий за Вас, месьє Моньє. Ви молодий, зовсім молодий…
— Тож, якщо Ви не проти, ми з місіс Кірбі-Шоу завтра повернемося в Дімін…
— Тобто місіс Кірбі-Шоу, як і Ви, відмовляється від?..
— Так, звісно… Вона сама повідомить Вам про це з хвилини на хвилину… Лишається владнати одне делікатне питання… Триста доларів, які я сплатив, ставлять весь мій капітал… Скажіть, будь ласка, чи вони остаточно стали власністю готелю, чи я міг би взяти частину з них, аби купити нам квитки?
— Ми чесні люди, месьє Моньє. І ми ніколи не беремо грошей за ті послуги, яких не надали. Завтра зранку ми випишемо Вам рахунок. З Вас буде вирахувано лише двадцять доларів за перебування в готелі та гроші за послуги, а решту Ви зможете забрати назад.
— Ви такі люб’язні та великодушні! О, містере Берстекер, знали б Ви тільки, наскільки я вдячний Вам! Я знайшов своє щастя… Розпочав нове життя…
— Завжди до Ваших послуг, — відповів містер Берстекер.
Він бачив, як Жан Моньє вийшов із кабінету та рушив до свого номера. Потім натиснув на кнопку і промовив:
— Нехай Сарконі зайде до мене.
За декілька хвилин консьєрж зайшов до директора.
— Ви мене викликали, Сеньйоре Директор?
— Так, Сарконі… Сьогодні вночі, близько другої години, пустіть газ у сто тринадцятий номер…
— Сеньйоре Директор, чи потрібно перед Смертельним пускати Снодійний газ?
— Думаю, в цьому нема потреби… Він і так міцно спатиме… Це все на сьогодні, Сарконі. А на завтра, як ми і домовлялись, у Вас двоє дівчаток із сімнадцятого…
Як тільки консьєрж пішов, місіс Кірбі-Шоу з’явилася на порозі директорського кабінету.
— Заходь, — сказав містер Берстекер. — Якраз збирався кликати тебе… Твій клієнт сьогодні повідомив мене про свій від’їзд.
— Здається, я варта похвали… Чисто виконана робота.
— Справді, дуже швидко… Я це врахую.
— Тож, цієї ночі його?..
— Так, цієї ночі.
— Бідолашний юнак! — сказала вона. — Він такий ніжний, романтичний…
— Всі вони романтичні, — відказав містер Берстекер.
— А все ж таки ти жорстокий. Як тільки у них знову прокидається смак до життя, ти їх прибираєш.
— Жорстокий? Навпаки! В цьому ж і полягає гуманність нашого методу… Цього мучили докори сумління… Ось я його і заспокоїв.
Директор зазирнув до свого списку.
— Завтра можеш відпочити… Але післязавтра у мене для тебе новий клієнт… Також банкір, цього разу — швед. І не такий молодий.
— А цей милий француз мені сподобався, — замріяно промовила вона.
— Роботу не обирають, — суворо промовив директор. — Тримай, ось твої десять доларів і ще десять преміальних.
— Дякую, — сказала Клара Кірбі-Шоу.
Вона поклала гроші в сумочку і зітхнула.
Коли вона вийшла, містер Берстекер узяв до рук свій червоний олівець та металеву лінійку, а потім старанно викреслив зі свого списку ще одне прізвище.