Пан Бурган тримав фіранку, а я дивився разом з ним на пейзаж, який був напрочуд сірим, наче стадо старих слонів. Тільки-но щось поворухнеться — відразу здіймає хмару цементового пилу. Я дивився на сіре поле люцерни: трактор тяг косарку, за нею слалися сірі шлейфи. Сіра курява тяглася за бричкою на шляху. За шляхом стояв довгий віз, на який чолов'яга накладав снопи жита; щоразу, беручи сніп, він неначе підпалював його, бо з того снопа зроджувалося повісмо куряви, схожої на дим.
— Бачите ці барви? — трусив пан Бурган серпом.
На галявину вийшов ще один солдат, зірвав чеку й пошпурив гранату.
Бронзове ліжко знову від'їхало.
Пані Бурганова вперше змовчала.
— Негідники, — сказав я.
Вона поклала свою руку на мою, одна повіка в неї обвисла, наче оладок, і жінка по-материнському почала мене наставляти:
— Вам не можна, пане, вам — ніяк не можна. Лаяти можемо тільки ми… тут. Але ми не лаємо, тільки відводимо душу. Це така гра. Адже це наші солдати. Це те саме, пане, наче вони в нас удома. В сім'ї також можна дещо собі дозволити. Тільки члени сім'ї, тільки між собою. Більше ніхто. З нашого тата можемо кепкувати лише Їрка та я, більше ніхто… Ну, то як ви вважаєте? Може наш син їхати до Праги? Чи зробить він там щось для чеського малярства?
Пані Бурганова подивилася на мене допитливими очима, що були здатні побачити в глибинах моєї душі навіть крихітку сумніву.
— Прага — це акушерські ножиці, — сказав я й опустив очі долу, — оці картини — це не ескізи, а справжнє мистецтво. Думаю, Їрці варто вирушити за славою…
— Побачимо, — сказала пані Бурганова.
Пан Бурган відчинив двері до кімнати.
— Наш син ще й скульптор, бачите? — запросив він мене туди й серпом постукав по гіпсовій скульптурі з могутніми м'язами.
— Це «Бівой без кабана», — сказав він.
— Колосально! Оце біцепси! — вигукнув я. — Їрко, друже, хто тобі правив за натурщика? Якийсь штангіст чи боксер важкої категорії?
Їрка дивився в підлогу й палав.
— Ні штангіст, ані боксер важкої категорії, — сказав пан Бурган, — а я! — І він кивнув на себе серпом.
— Ви?
— Я! — радів дрібнотілий господар. — Наш син усе домислює. Наш син, побачивши, як капає вода з крана, бере олівець і малює Ніагару. Коли вколить пальця, уже йде питати, скільки коштує похорон за найвищим розрядом. Мінімальні враження — максимальні наслідки, — додав пан Бурган і закліпав оченятами.
— Пане Бурган, ви щаслива людина, — сказав я.
— Так я ж із Вршовиць! — вигукнув він і почухав серпом потилицю. — Ви ніколи не бачили «Троїла і Кресіду» Шекспіра? Чверть століття тому я працював статистом у театрі на Виноградах — і саме в цій виставі. У п'ятій дії режисерові знадобилися на сцені дві гарні оголені скульптури. Одну зображував я, покритий бронзою, а другу — одна дівчина. Отож ми на кожній виставі нерухомо вилежували під прожекторами цілу дію, згори на нас дивилася гальорка, головним чином на дівчину… А потім, коли «Троїл і Кресіда» перестала йти, я попросив руки в тієї голої, покритої бронзою дівчини, вона згодилась… і ми вже чверть століття разом.
— Оце та покрита бронзою скульптура? — спитав я, глянувши на господиню.
Пан Бурган посміхнувся й кивнув.
— Упустимо трошки чистого повітря? — озвалась пані Бурганова.
Цементовий пил почав осідати на килим.
— Якщо вирішите заспокоїти розхитані нерви, — сказала пані Бурганова, — то приїздіть до нас хоч на цілий тиждень.
— А гранати завжди кидають? — поцікавився я.
— Ні, — сказала пані й дістала з шафи пилосос, — тільки з понеділка по суботу й тільки з десятої до третьої. А в неділю дуже сумно. Тоді в нас тут така тиша, хоч криком кричи. Ось така тиша. Ми вмикаємо радіо, а Їрка з ранку грає на трубі. І ми тішимося, що ще однісіньку ніч переспимо — й знову прийдуть наші солдатики…
— Ви справді обоє лежали на сцені голі? — спитав я.
— Атож, — сказала пані Бурганова.
Важко перевалюючись, вона підійшла до чоловіка й дала йому змотаний шнур з вилкою.
— Тату, — сказала вона, — йди, пропилосось рядок айстр під стіною, а я потім наріжу там для пана гарний букет! Негідники… — додала вона ніжно й виглянула з вікна на галявину, де виросла ще одна біла хмара, наче кущ квітучого глоду.
Перекладено за виданням: Bohumil Hrabal, Pábitelé. Povidky. Mladá fronta, Praha, 1964.
© Bohumil Hrabal, 1964.
Богуміл Грабал (нар. 1914 р.) — видатний чеський письменник, який, розвиваючи оповідну манеру Я. Гашека, широко використовує в своїх творах елементи фантастики, сюрреалізму. Переважна більшість оповідань, повістей, романів Б. Грабала перекладені у Франції, Італії, ФРН, США та багатьох інших країнах світу. Автор книжок «Перлина на дні» (1963), «Штукарі», «Уроки танцю для літніх людей» (1964), «Поїзди особливого призначення» (1965), «Світлий смуток» (1979), «Арлекінові мільйони», «Клуби поезії» (1981), «Як я обслуговував англійського короля» (1988) та ін. Оповідання «Штукарі», взяте з однойменної збірки, — це перше представлення Б. Грабала українському читачеві.
Зарицький Олексій Миколайович (нар. 1959 р.) — літературознавець, перекладач, кандидат філологічних наук, автор статей з питань зарубіжної літератури.
У серпні минулого року український перекладач і літературознавець Олексій Зарицький побував у Празі, де взяв інтерв'ю у всесвітньовідомого чеського прозаїка Богуміла Грабала, яке й пропонуємо вашій увазі.
— Пане Грабал, ви, певно, знаєте, що в період застою ваші книжки в Радянському Союзі не перекладалися і більшість ваших творів нашому читачеві практично не відома. Був час, проте, коли ваші твори не доходили й до чеського читача, коли ви свідомо писали, як то кажуть, «до шухляди». З чим це пов'язано?
— Спочатку я писав тільки для себе і своїх друзів. Мені здавалося, що я не досяг високого професійного рівня, аби публікувати свої твори. Писати я почав ще у тридцятих-сорокових роках, і тільки 1962 року завдяки зусиллям друзів і видавців побачила світ перша збірка моїх оповідань. Я пишу передусім для себе, для власної втіхи, і тому мої твори дуже суб'єктивні. В основі моєї творчості лежать дві речі: оповіді простих людей, з якими я постійно спілкуюся, і суб'єктивне, філософсько-естетичне осмислення, оформлення того, що я бачу, про що мені розповідають.
— Які враження найдужче запам'яталися вам з часу входження у літературу?
— До тридцяти п'яти років я був дуже ніжним, боязким, м'яким молодим чоловіком. Майже таким, як головний герой мого твору «Поїзди особливого призначення». До речі, мало хто знає, що в юності я писав ліричні вірші. Приїхавши до Праги, я мусив мужніти, робитись духовно міцнішим, навіть суворішим. Я вчився протистояти різним життєвим знегодам, а не пасувати перед ними. Найулюбленішим моїм поетом і досі залишається Єсенін; його ліричні, м'які, сповнені ніжності поезії, наче теплою хвилею, огортають мене. Можливо, саме від ліризму, від внутрішньої медитації я й перейшов згодом до глибокого психологічного аналізу. Мої улюблені письменники — Джойс, Камю, Достоєвський, Селін, Чехов. Мене завжди цікавило внутрішнє протиріччя між ніжним, тонким світом героя і суворою дійсністю, цікавило, як людина пізнає світ, долає бар'єри, а коли це виявляється понад її сили, вона може навіть піти з життя. Найбільшим моїм бажанням у той період, коли я вступив у літературу, було не зламатися, подолати бар'єр між своїм лагідним внутрішнім світом і дійсністю, знайти компроміс і при цьому постаратися залишитись самим собою.
— Як виникають сюжети ваших творів? Чи правда, що більшість із них побудована на історіях, які ви почули в затишних празьких «господах»?
— Це справді так. Чого я хотів би, так це продовжити гашеківську традицію в нашій літературі. Ярослав Гашек писав свої твори, сидячи в празьких шинках і міг наступного дня вставити у сюжет історію, почуту вчора за кухлем пива. Я переконаний, що треба бути якомога ближче до звичайних людей. Прості люди — це невичерпне джерело мудрості, гумору. Достатньо тільки вміти слухати їх, а потім додати щось, скажімо, фантастичне, гротескне, що підсилило б ефект від тієї чи тієї історії, щоб вона піднялася над життям, повернулася до людей уже в іншому, не прямолінійному, а узагальненому, філософсько-психологічному вигляді, щоб зачепила потаємні куточки розуму, психіки, навіть підсвідомості.
— Що ви вважаєте найістотнішим для сучасної літератури? На які проблеми вона має реагувати передусім?