— Коли все, то не страшно. Ось я приніс заяче сало. Прикладемо до руки.
Він подивився на мою руку, оглянув ноги, голову, поперек і став наді мною задоволений.
— Хочеш добре відпочити? І правильно. Заяче сало я заберу назад, тобі воно не потрібне, усе заживає. Кров у тебе здорова.
— Нудить мене, коли пробую підвестися.
— Це тому, що не рухаєшся. І боїшся, що всі будуть озиратися на тебе, коли вийдеш на вулицю. Та смійся, чоловіче. Кожен пильнує свого клопоту. І я так думав колись. Коли ж повернувся до міста, люди сприймали мене, як торішній сніг. Дехто казав: здається, не бачив тебе кілька днів. Дехто й цього не казав. А мене ж цілих десять років не було! Я навіть почувався трохи ображений: невже я наче те щеня, що пробігло вулицею? Але потім засміявся про себе: а хіба ти пам'ятав би про іншого? І навіщо пам'ятати? Краще отак: кожний іде своєю дорогою.
В устах когось іншого це, мабуть, звучало б серйозно і сумно, а в Махмута воно сприймалося як блазнювання. Через його смішні гримаси і через усе те, що я знав про нього. Він усе якось знецінював і запропащав: і своє слово, і своє діло, і себе самого. Я сміявся з того, що він казав, а хто-небудь інший, не такий як Махмут, з його гіркого досвіду здобув би глибоку мудрість.
Коли ж він вийшов, надщербленої чашки на скрині не було.
Тияна сміялася, хоча їй було не до сміху. Вона була розгублена.
— Як тільки почуємо його кашель, замкнемо двері й принишкнемо. Цей хом'як геть усе від нас повиносить, — сказав я весело.
Але ми жодного разу не зробили цього, пускали його до кімнати, якусь дрібницю він узяв, дещо ми сховали — так уже й звикли до тих дивних наших стосунків, сповнених обережності й довір'я, ми не сердилися, що він бере, а він не сердився, що ми ховаємо. Але нас вразило, коли він одного разу подарував Тияні позолочену чашку і майже нові домашні капці.
— Це моя дружина передала тобі, — сказав він просто. — Вона хотіла б тебе побачити.
Більше він не казав мені, щоб я вставав. Він полишав кожному діяти на свій розсуд.
А я часом підводився лише для того, щоб пройтися по кімнаті, і знову лягав. Я справді охляв.
Через десять днів Тияна сказала:
— Може, ти б уже підводився?
Мула Ібрагім так і не провідав нас, очевидно, мав багато роботи. Апельсини ми з'їли, вони вже почали псуватися.
— Я ще хворий, — збунтувався я.
Але вона поставилася до мене несподівано рішуче, на свій жіночий лад — не принижуючи й не потураючи.
— Ти не хворий, тільки замкнувся в своїй озлобленості. Але в цій духоті ти ще й справді розхворієшся. Вийди трохи між люди, походи, порозмовляй.
Я, сердитий, одягнувся й вийшов, ображений, мовби мене, тяжко хворого, зігнали з ліжка. Як вона вміє дозолити! Замкнувся в своїй озлобленості! І, напевне, думає, що боюся вийти на вулицю.
На жаль, вона мала рацію. Через те я й сердився на неї.
Сп'янило мене повітря, весняне, аж густе від соків, голова пішла обертом, наче з похмілля, як тої жахливої ночі. І ноги були якісь важкі, жарко було в зимових черевиках, та й відвик я ходити.
Хворий я, ну й хай, упаду посеред вулиці, занесуть мене додому, покладуть у ліжко, буду лежати з заплющеними очима, блідий, знеможений, без докору, без скарги.
Але я не падаю, ноги ступають дедалі міцніше, дихання стає глибшим. День видався гарний, а я й не знав, що весна вже заволоділа світом. Люди не озираються на мене, не дивуються, не питають.
Чому Тияна раніше не вигнала мене надвір?
Зграя голубів захопила всю вулицю, їм байдуже до людей, вони не бояться, не тікають, я пильную, щоб не наступити на когось з тої пернатої навали.
— Тікайте, ледацюги, — сварю їх без злості. — Чи ви хочете прогнати нас із наших вулиць?
І діти на вулиці. Обступили старого Мехмед-агу Чалука, а він, як завжди, у шубі з рудої лисиці, розкидає дрібні гроші довкола себе, а діти сміються, верещать, штовхаються головами, плечима, мов горобці коло зерен пшениці, і знову липнуть до старого, а він усміхається й сіє білою рукою нічого не варті гроші, перетворюючи їх собі і дітям на радість. Він єдиний господар, який дає, а вони єдині підданці, які беруть. Але він нічого не втрачає через свою марнотратність, а вони нічого не набувають через своє користолюбство. І цей строкатий, пришелепкуватий, легковажний почет щодня собі та іншим дарував дешеву радість, яка стала прикметою міста, його чудовою дитинністю.
Чому я раніше сердився на дітей та старого? Тепер дивлюся на них і всміхаюся.
Перед нашою конторою я зупинився. У вікні — султанів портрет, більший, кращий, у позолоченій рамці, і напис під ним поважніший, виведений урочистим каліграфічним почерком: «Аллахів обранець, наш володар».
Я всміхаюся й кажу йому: «Доброго ранку, володарю. Відтепер будемо зустрічатися щодня».
Він теж усміхається, й мені здається, що він не такий суворий і не смішний, як раніше.
Тільки тепер я збагнув, наскільки дорога мені ця контора і наскільки потрібна. Отака нікудишня, вузька, низька, тісна, убога, але моя. Потягнув я в себе повітря: смердить. Усе таке саме й таким же незмінним залишиться. У ній моя певність.
Мула Ібрагім зустрів мене люб'язно, по-дружньому, хоча був понуро-серйозний, мов на похороні близького родича, який його мало цікавить. Йому приємно, каже, що я одужав і що зайшов до нього, він розпитував про мене, сподівається, що передали мені.
Аякже, спасибі йому. А в тому, що сталося на вечірці в хаджі Духотини, я не винен. Був трохи підпилий, трохи сердитий і ото ляпнув, чого не треба було. Жалкую про це, і незручно мені і перед ним, і перед собою, і перед іншими шановними людьми.
— Що поробиш, буває, — каже скрушно Мула Ібрагім.
А тут якось урочисто, мов на свято. Я пробую жартувати: поважність поволі минула, й залишилася важка тиша після неї.
Він не відгукується на жарт. Дещо, каже, трохи змінили, підправили, добудували. Скільки могли.
Друга половина контори перегороджена дошками. Зазираю: два безвусі молодики вдають, ніби вони зніяковіли й злякалися.
— Мусив узяти, — каже Мула Ібрагім, — Заради роботи.
— Хіба аж так багато роботи?
— Є, богу дякувати.
Я, сміючись, нагадую йому його слова:
— Багато горя, то й заробіток великий.