— Таж такі справи.
— А я? Де я буду сидіти?
Він закліпав дрібними очима, проковтнув слину, обхопив руками вузькі груди, мовби йому щось заболіло.
— Ти? Справді, тобі нема де.
— Як це? Не розумію.
— Та, бачиш, тебе довго не було, і я взяв цих двох. Думав, ти знайшов якусь іншу роботу.
— Яку іншу роботу? Адже знаєш, що я лежав хворий.
— Звідки я мав знати? Не приходиш, нічого не переказуєш, а тут як на те клієнти посунули.
Нарешті мені все стає зрозуміле, я збагнув, що спіткало мене. Як той розумний чоловік, коли з нього стягнули штани, повалили на землю й узяли різки, нарешті здогадався, що його битимуть!
А міг же я додуматися про це й раніше: не провідав мене, не питав про мене, не кликав до себе. Усе вирішено давно, можливо, ще того вечора, як усе сталося. І я кажу без будь-якої потреби:
— Отже, звільняєш мене?
— Не думав я тебе звільняти. Бачиш сам, що так вийшло.
— Вийшло так, як інші хотіли.
— Не приходиш, нічого не переказуєш, клієнти посунули…
— …як на те. Це ти вже казав. Усе мені зрозуміло.
— Дам тобі одну, добре, дві плати, доки щось знайдеш.
— Дякую, милостині не беру.
— Задля дружби.
— Не згадуй дружби!
Він простягнув мені гроші — приготував їх раніше.
— Прошу тебе, візьми. Ти заробив.
Голос у нього тихий, глухуватий, тягучий, зморщене обличчя корчиться від зусилля, щоб зберегти спокій, погляд втрачає впевненість. Тонкі губи відвисли, наче збирається плакати.
Я взяв гроші і можу йти. Але ще стою. Дивлюся на нього й стою. Він боїться мого погляду і мого сердитого слова. А в мене його нема. Я знаю, що він боїться і ще іншого слова, важливішого за моє. І думаю: боже мій, що зараз діється в душі цієї людини, а що діялося досі? Наказано йому, щоб вигнав мене з роботи, і він не посмів не послухати. Інший посмів би, а він — ні. Його страх перед сильнішими, байдуже, чим вони сильніші, майже позбавлений глузду. Як страх перед громом, землетрусом, фатумом, страх, який не можна ні пояснити ні прогнати. Коли до нього дійшло те зловісне слово, чиєсь побажання й наказ, — звичайно, через треті уста, менш важливі, але категоричні, — він одразу, безсумнівно, погодився виконати його, пожертвувавши мною. Грім загримів згори, і не стало відваги, щоб згадати далеке минуле. А потім була ніч і безсоння, сталося це наступного дня чи через два дні, і звідкись з чагарів думки виринув я. Бозна-як, бозна-де. Може, побачив мене тут, у цій тісній конторі, зігнутого над проханнями й скаргами. А може, над струмком, замріяного, натхненного, розбитого на тисячу скалок. Чи на хвилях оскаженілого Дністра, коли я нестямно тяг уламок човна й уламок людини, не думаючи, що й сам виберуся живий.
Я був усякий: легковажний, безрозсудний, насмішливий, неприємний, — але ніколи не був йому ворогом. І ось він, знаючи, що має пустити мене на дно, навіть руку не сміє простягти, щоб якось затримати мене. А він же чинить кривду. Так, нелегко йому. Звичайно, він не плакав через те, але довго перевертався в ліжку, пригнічений марними муками, бо все вже було вирішене, і він не міг нічого змінити, навіть на хвилинку не подумав цього зробити, бодай заради свого сумління. І мене, як на лихо, не міг просто викинути з думок, ані намалювати чорнішими фарбами, ніж я є насправді. Залишилося йому для виправдання й самозаспокоєння лише три підстави: доля, яка сильніша від нас, його своєчасне попередження, аби я остерігався диявола в собі, і надія, що наприкінці я скажу йому якесь грубе слово. Він зберіг би його в серці як амулет, у спогадах як ліки, у сумлінні як виправдання. Коли прийде каяття, бо людина ж не господар своїх почуттів. А може, послужило б воно йому приводом для озлоблення. Дорожче від золота було б йому це грубе слово, ця твердиня, у якій міг би сховатися.
Залишу йому для виправдання долю, хоча та доля має ім'я і прізвище і хоча до неї входить і його боягузтво. Залишу йому для самовтіхи те, що він попереджав мене, аби я остерігався, а я не послухав, тут він справді має рацію. Але не дам йому задоволення, щоб він умив руки моїм грубим словом, цього він не заслужив.
Здається, я тяжко розчарував його. Я сказав:
— Не вірю, щоб це ти сам таке надумав, Муло Ібрагіме.
Він дивився то на мене, то на перегородку, за якою нашорошилися чужі цікаві вуха, розгублений, по-справжньому нещасний, не наважуючись висловити мені співчуття і набравшись стільки хоробрості, щоб не повчати мене. А докір мені за дурість або порада, щоб я її більше ніколи не повторював, могли принести йому важливе визнання людей, на думку яких він зважає. Я в душі віддав йому належне за цю хоробрість і жертву.
— Дякую тобі за все, — сказав я наприкінці. Це звучало досить єхидно.
Але він сприйняв сказане цілком серйозно, дякуючи богові, що зміг підтримати мене, скільки було в його силах. Потім раптом запнувся, збагнувши, мабуть, наскільки смішне те, що він каже, і прошепотів збентежено:
— Пробач.
Це було його найкраще слово, на яке спромоглася його боягузлива порядність.
Так він щасливо викинув мене із свого сумління й по-дружньому відпровадив у минуле.
А для мене це був перший крок у невідоме майбутнє, над яким я досі не задумувався.
Я уявляв себе в цій похмурій конторі біля громадських убиралень, та ось — мене вигнано з того бідняцького раю, у якому різкий запах убиралень нагадував мені, що ми в центрі міста і що я тут щороку діставатиму своїх двадцять п'ять нещасних грошів. Тепер вони мені видаються золотими.
Треба шукати щось інше, не знаю що, але треба. Світ широкий, можливостей безліч, а в мене вистачить мужності, щоб невдачу не сприйняти надто болісно. Якось проживемо. Та й чому моє майбутнє має обов'язково пов'язуватися з смердючою конторою писаря Мули Ібрагіма? Він би випхнув мене і коли б мені було важче, ніж зараз, то, може, й краще, що ми розійшлися в час, коли я не стою над прірвою.
Щасливо залишайся, добрий чоловіче, — якого страх робить таким непевним другом. Не заздрю твоїм безвусим помічникам, ти будеш нещадний до них: вони ж тебе не рятували з розбуялої річки. А може, ви й добре житимете, ніщо вас не в'яже, одні до одних не маєте ніякого діла, тебе не мучитиме спогад про чужу самопожертву, і ти не потерпатимеш через їхню нерозсудливість. Так, правильно тобі наказали, щоб ти вигнав мене. І ти із спокійним сумлінням будеш мене ганити за все, що б я не зробив, а все буде, звичайно, не так як треба, ти й сам тепер це бачиш, хоча й сподівався, що твої розумні поради відвернуть мене від хибного шляху.
А коли ти будеш у доброму настрої, коли прибутки піднімуться, коли тебе не гнітитиме страх, може, тоді невпевнено шепнеш сам собі, що у всьому винен диявол, війна і моя перервана молодість. І добре, що в цей час не буде мене коло тебе, бо я сказав би тобі що-небудь дуже погане, і це було б для тебе додатковим виправданням за кривду, якої ти мені завдав.
Бачиш, я ще добре думаю про тебе і бажаю тобі, щоб ти іноді прокинувся серед ночі й довго сидів, схрестивши ноги, на ліжку, охоплений каяттям і соромом за те, що ти вчинив зі мною.
Але хай бог тебе простить, не ти вибирав собі свою дрібненьку душу, дали тобі її, не питаючи тебе, бо прийшла твоя черга, коли інших, кращих, уже не було. Бог з тобою, чоловіче, ти належиш до тих, хто чинить зло, не замишляючи його. Від інших же, які замишляють зло і змушують його творити, хай бог боронить і тебе, і мене.
Біля джерела мені забажалося підставити руки під струмінь холодної води. Коло мечеті я відчув заздрість до учнів медреси, які в дерев'яних сандалях ішли на молитовне обмивання, веселі, сповнені різних прагнень, нерозумні, бо не мають досвіду, легковажні від мрій про дивне життя, яке їх нібито чекає. Біля Моричевого заїзду я вийшов з-під затінку мурів та густих дерев і пірнув у сяйво весняного сонця.
Чисте небо, сонце, весна, думка нічим не обтяжена.
Радісна думка осяває серце, без причини радісна, думка ні про що…
Шепочу безглуздий вірш, слухаю воркування горлиці у вітах високої тополі, сповнює мене радістю дитячий сміх, жаль мені пташки, що, налякана, ошаліло шугнула понад дахами. Я частка всього, що бачу, і знаю це, і щасливий від цього, і легко мені, мов я з повітря.