Легковажно, але хитро моє серце боронилося від болю.
Усміхаючись, я зайшов до крамниці, марнотратний, як молодий багач, і попросив, щоб мені показали хустку.
Для якої жінки, молодої чи старої? — питають мене.
— Для молодої і гарної, найкращої жінки в місті.
Чи я залицяюся до неї?
Так, залицяюся, хоч вона одружена зі мною.
Продавець, чоловік середніх років, подивився на мене співчутливо й каже:
— Прийдеш через рік-два, тоді запитаю тебе про залицяння.
— Прийду, — кажу я і сміюся весело.
І він сміється хтозна-чому: з моєї наївності чи з власного досвіду.
Хустку я заніс Тияні, щоб потішитися її радістю.
— Хіба ти не на роботі? Чому так скоро повернувся?
— Спочатку роздивися подарунок, а потім поговоримо й про це.
Мені завжди жаль, що я не можу щодня купувати їй подарунки, всілякі, заради її очей, осяяних захватом, як у дитини.
Спочатку не було в неї слів, потім їх стало забагато, вона сказала, що я чудовий, сказала, що я божевільний, а може, тому й чудовий, що божевільний, звідки в нас такі гроші на такі дорогі подарунки, безперечно, це їй дуже до лиця, вона не сміла навіть сказати мені, що хотіла саме таку хустку, звідки я так вгадав її бажання, але я справді-таки нерозумний, треба було купити собі сандалети, без них мені не обійтися, а без хустки обійтися можна, хоч вона повинна признатися, що я зробив їй велику приємність.
І так вона безперервно вертілася по колу — від радості, до розважності й назад.
Я сміявся.
— А тепер я скажу тобі, чому так скоро повернувся додому. Бо скучив за тобою, бо зовсім не скоро, бо неважливо, що скоро, а якщо тобі скоро і якщо тобі важливо, що скоро, то ти не рада, що я прийшов.
Сміялася й вона.
— Гаразд, я знаю, що тобі бракує одної клепки, а тепер розказуй, що там було.
Я сказав, що сьогодні не було нічого, усе відбулося раніше, тільки ми нічого не знали, і навіщо тепер маємо сумувати, якщо це сталося вже давно.
Наслідуючи Мулу Ібрагіма, копіюючи його витягнену шию і вузькі плечі, те, як він кліпає своїми дрібними очима й полохливо висуває з довгих рукавів миршаві руки, мовби це дві ласиці визирають на світ, сторожко принюхуючись, і швидко зникають при перших ознаках небезпеки, я промовляв тихим голосом Мули Ібрагіма:
— Тебе не було стільки часу, то я подумав, що ти відкрив крамницю або знайшов собі краще місце.
А я йому відповідаю, що ще не вирішив, пропонують мені кілька місць, але ніде так не тхне, як у нього, а я настільки звик до цього смороду, що буду щодня приходити сюди, щоб добряче його нанюхатися.
— Та гаразд, отже… — каже вона, сміючись не дуже весело.
— Не гаразд, але отже, — сміюся і я.
Вона виходить з гри, непевно дивиться на мене й каже серйозно:
— А з чого будемо жити?
— Якщо цього, що я знаю, замало, то носитиму воду в Єврейському кварталі! Як бачиш, нема чого лякатися.
На жаль, її силувана усмішка, за якою вона приховує свій страх, показує, що її анітрохи не обманула моя бадьорість. А я не зречуся її, тої своєї бадьорості: проживемо! Хіба й тут потрібне якесь особливе вміння?
І я підняв її, як малу дитину, обережно обгорнувши двома руками, теплу й тугу. Доторкаюся підборіддям і щоками: молода. Нюхаю, наче квітку: запах чистий, ніжний. Найкраща жінка в місті, сказав я. Справді, і не тільки в цьому місті. І я знаю, що можу все в житті, бо хіба з нею тяжко жити? І шепчу їй безладні слова кохання.
А вона притулилася до мене, як сполохане цуценя до материних цицьок, і ховає обличчя від життя, від страху, маленька, наче лялька, нечутна, як сон.
Думає про вбитого батька?
Тримаю її на руках, її й те третє, що наливається її кров'ю, як малий упир, і колихаю поволі, поволі, щоб відірвати її від світу, від страху, від поганих спогадів, щоб залишився тільки я — скрізь навколо неї в нескінченній, як небо, як море, далині, щоб її затопила моя ніжність, яка б'є в мені джерелом.
Не бійся, кажу.
Люблю тебе, кажу я.
Хто нам що зробить, кажу я.
І почуваю себе паном над панами, доки отак тримаю на руках вагітну дружину в задушливій кімнаті над пекарнею.
Цей запал залишився в мене і в наступні дні, щоправда, не в такій мірі, як того дня, коли я сміявся зі свого нещастя, бо не знав, що маю робити, але все-таки достатньо, щоб хоробро шукати якогось рішення, якогось виходу з-поміж стількох можливостей, які існують у світі. А що існують, доказом цього є люди, які живуть. Якось живуть. І мені більшого й не треба.
Я знав:
«Життя як стерниста нива: не пройдеш, ноги не вколовши».
«Не журись, а за діло берись».
«Сміється той, хто сміється останній».
«Перемелеться лихо — добро буде».