— Говорив п'яний, а надумав тверезий. Під чаркою тільки відкрився.
— Слова — повітря, що вони можуть кому пошкодити?
— Слова отрута, з них починається всяке зло.
— У такому разі, треба мовчати?
— Навіщо мовчати? Є про що говорити й без нападок. Допомагати треба, а не заважати. Держава, дорогий, це тисячі турбот і клопотів, тут у своєму домі не можеш навести належного порядку, а це стільки світу. І ось починає якийсь коверзувати: і це не так, і те не так, ото диво! Авжеж, не так. Було б справді диво, якби всі були задоволені: адже стільки людей, і кожне тягне у свій бік. Гадаєш, легко тим, хто править державою?
— Хіба не легко?
— Ні. А ти — на них! Бо це, бачиш, легко. А якщо б, скажімо, хтось прийшов до тебе додому й почав тобі казати, що в тебе все погано. Що б ти йому зробив? Розсердився б і викинув геть. І мав би право.
— Це інша річ. Моє нікого не стосується.
— Отож, інша річ, бо твоє. Ти кажеш: твоє нікого не стосується. Стосується. У цьому ти помиляєшся. З людьми живеш, не треба їм іти наперекір.
— А чим я йду наперекір?
— Ось нападаєш. Через що? Кожен подумає: бо одружився з православною.
— Хіба це гріх, бога ради!
— Її батько був проти держави.
— Якщо був проти держави, то заплатив за це головою. Але я його навіть ніколи не бачив. З дружиною про нього ані словом не перемовився.
— Якщо не обманюєш, тоді твоя дружина криється перед тобою. Бо батька так легко не забувають.
— Ех, їй-богу, якби я вчора помер, то й не знав би своєї вини.
— Не був би ти винний, якби не ображав людей. Кожен мусить пошукати частку вини й у себе.
— У такому разі, я буду винний до кінця своїх днів. Того покійника я ж не можу прибрати, мовби його й не було. Чи, може, мені розлучитися з дружиною, яку я люблю?
— Ніхто від тебе не вимагає цього. Але людина із щербинкою повинна стежити за тим, що вона робить. Тим більше, коли не сама. Чому інші повинні страждати через твою дурість?
— Ви мене заради цього й кликали?
— Ні. Кликав тебе заради вірша. А це вже принагідно, до слова пришилося, і воно не завадить ні мені, ні тобі. Людина здається іншою, доки її не бачиш і не порозмовляєш з нею сам на сам, без свідків. Я думав, що ти небезпечніший.
«І я те саме про вас», — мало не сказав я, настільки голос у нього був тихий і м'який.
Що ж у цьому чоловікові може бути таке небезпечне?
На вулиці мене зустрів Махмут Неретляк, ніби випадково нагодився. Та я знаю, що він чекав. Дивився на мене спідлоба, вивчаючи мій настрій і вираз обличчя, намагаючись угадати, що було в коменданта Авд-аги. Я мовчав, ніби чимось занепокоєний.
— Чого тебе кликав? — запитав він мене мовби між іншим, вдаючи, ніби питає для годиться.
Я зупинився й похмуро глянув на нього.
— Кликав мене через тебе. Питав, про що ти розмовляв з тим розбійником.
— З яким розбійником?
— Тепер уже ніби й не знаєш. А з тим, за якого будемо відповідати і ти, і я. З Бечиром Тоскою. А мені ще й казав, щоб нікому нічого не розповідати. Тепер звинуватять нас, що ми шпигуни Бечира Тоски.
Я хотів заплатити йому його ж монетою і вділити краплю того страху, який я відчув перед дверима Авд-аги.
Але я відразу й розкаявся в своєму грубому жарті.
Махмут дивився на мене ошелешено, мов задихався.
— Я розповів йому те, що було, — сказав він злякано.
— А навіщо було розповідати?
— Гм, адже Авд-ага мене й послав у село, щоб я вивідав що-небудь про Бечира Тоску. Тож який я шпигун Тоски, Ахмете-брате!
От тобі й на! Я правлю жарти, аж тут гидка правда на світ божий вилазить. Оце тобі ліси горять, оце тобі ходімо селянам молитви переписувати!
— Так ти в дурні мене пошив, Махмуте? А я, мов той йолоп, плетуся за ним, за товариша йому в його брудній справі!
— Я хотів тобі сказати, але що розкрию рота, так і проковтну — незручно було. А йти мусив, він не питає, чи хочу, тільки: йди! Погодься, каже, тебе ніхто не запідозрить у цьому ділі.
— Він мав рацію, навіть я не запідозрив.
— То як він тепер може звинувачувати мене, що я шпигун Бечира Тоски?
— Боїшся коменданта Авд-аги?
— Спробуй не боятися.
— Він бив тебе раніше?
— Авд-ага нікого не б'є.