— А що ж він робить?
— Убиває.
Тепер і я почав хапати повітря ротом, наче викинута на берег риба.
Махмут умивався з джерела, остуджував руки, довго пив воду з долоні, приходив до тями. І мені, їй-богу, треба було підставити голову під струмінь холодної води, щоб отямитися.
Ось вона, таємниця Авд-аги, що через неї люди мовчать і відмахуються рукою. А я, вражений його благородством і розумінням, декламував йому свій нікчемний вірш про те, що всі люди однакові, всі недосконалі і що нема різниці між ним та іншими.
Чому ж прислужився мій вірш? Тому, щоб якийсь кат заховався за нього. А робить він це заради своєї окривавленої душі, беручи в свідки та захисники пришелепуватого поета Ахмета Шáба!
А може, тут є й дещо інше, може, мій вірш підтверджує його думку, що досконалі люди є тільки в могилі. А доки живуть — вони злочинці.
Ех, вірше мій невдатний!
Сором і каяття не давали мені сердитися на Махмута Неретляка. Він учинив погане діло, бо його примусили, а я — з власної волі.
І ось, зачепившись за коменданта Авд-агу, я почав розмірковувати про те, чого ніхто не домислив до кінця і чого ніхто, як тільки дійде зрілого віку, не викидає з думки: що таке життя? Що воно діється з нами, у що ми встряваємо з власної волі, а в що — поза власною волею, що залежить від нас і які наші можливості. Я не майстер роздумувати, більше люблю саме життя, ніж думати про нього, але скільки я не мізкував, то все виходить, що багато речей робиться незалежно від нас, без нашого наміру. Випадковість визначає мій життєвий шлях і мою долю, і найчастіше я буваю поставлений перед доконаним фактом, мене кидає в якусь одну з можливих колій, в іншу мене турляє ще інша випадковість. Не вірю, що мій шлях, яким я маю пройти, десь визначений наперед, бо не вірю в упорядкованість цього світу. Ми не вирішуємо, а опиняємося серед тих чи інших подій. Нас кинуто навмання у гру, повну незліченних змін, у певну мить, коли нас чекає тільки ця ситуація, єдина, яка може трапитися нам під час перетасовування. Не можеш її ні обійти, ні відсунути. Вона твоя, як вода, у яку впадеш. І або втримаєшся на поверхні, або потонеш.
Я не задоволений такими міркуваннями, але іншої відповіді не знаходжу. Що ж залежить від нас у цій метушні? Щось мусить залежати і від мене.
Коменданта Авд-агу я не шукав і не поривався до нього, я навіть не знав його. І от у якусь мить він натрапив на мене й причепився до мого життя. Я не міг від цього ухилитися, та й ніхто не питав моєї згоди на це. Сталося, як і все інше?
Тільки — як погодитися з такою несправедливістю?
Мені не подобалася колія, в яку я вскочив, і я докладав зусиль, щоб змінити свій життєвий шлях. Щоранку я йшов із дому, сподіваючись, що коли-небудь зірки займуть сприятливе для мене положення і я наткнуся на людину, яка простягне руку мені. Не може бути, щоб доля послала тільки одного коменданта Авд-агу, аби він перестрів мене без будь-якої користі для мене.
Але мої сподівання були марні, бо незрозуміла кара тривала, я й далі був порожнім місцем без голосу й подоби людської. Бачили мене лише ті люди, яким була потрібна допомога, як і мені, якщо не більше. І бачив мене комендант Авд-ага, хоч би я волів для нього бути невидимим і нечутним.
Опівдні, як і кожна робоча людина, я повертався додому й заставав обід, сякий-такий, і дружину, веселу й усміхнену, мовби їй не було чого переживати. Мене, здорового й молодого, утримували хворий Махмут Неретляк і моя вагітна дружина.
Махмут давав уроки грецької мови якимось купцям, які почали торгувати з Салоніками. Я гадаю, що й то була халтура, але людей наука ця задовольняла, і треба було їм, очевидно, мало, бо Махмут не міг їх багато чого навчити. Приносячи нам гроші або харчі, він записував, скільки ми йому винні, щоб не образити нас.
Тияна працювала в домі багатого Мухарем-аги Тасліджака, брата коменданта Авд-аги. (Пізніше я довідався, що їй цю роботу знайшов Авд-ага на прохання мого колишнього роботодавця Мули Ібрагіма. Не знаю, хто тут мене більше здивував). Тияна допомагала дружині Мухарем-аги Рабія-ханумі чепуритися — годинами вбирала її, наряджала, підмальовувала. Пізній вік цього вимагав, а багатство давало змогу. Тияна запевняла мене, що це для неї більше забава, ніж робота, і що вона зовсім не втомлюється. Навіть їй це приємно не стільки заради грошей, скільки заради того, що вона не сидить цілий ранок сама в кімнаті. Та й недалеко: сад Мухарем-аги прилягає до нашого подвір'я, досить пройти через хвіртку.
Тияна місяців зо два ходила на ту свою дивну роботу, а потім, соромлячись, розповіла мені неймовірну новину: Рабія-ханума почала крутити любов. Дивно й неймовірно не те, що вона крутить любов, а те, що Рабія-ханума забула, коли була молода: вона вже сорок років як одружена з Мухарем-агою. І те, що закохалася в юнака, який зі своїм батьком Ібрагімом Пакром жив у нашому дворі, у кімнаті над стайнею. Молодому Пакрові двадцять п'ять років, Рабія-ханумі під шістдесят. Коханець цілком годився їй в онуки.
Я пожартував: жінку любов підмолоджує.
— Тільки хай бог береже людину, щоб вона не з'їхала з глузду, — каже Тияна гидливо.
— Підмолодили її ти і та любов.
— На обличчя кладе стільки білил та рум'ян, що й шкіри не видно.
— Їй на здоров'я!
— І волосся пофарбувала в чорне.
— Чого тебе це турбує?
— Говорить тільки про нього без ніякого сорому. Наче розум втратила. Та й він, шмаркач, як таке може!
— Застара вона навіть для його батька.
Ніхто не знав, хто ці Пакри і з чого живуть. Щоправда, таке можна було сказати про більшість людей з нашого двору, і про мене теж. Казали, що вони з Белграда і що там учинили якусь темну справу, але це, очевидно, лише здогади, бо вони ні з ким не дружили. Було відомо тільки, що вони повернулися з хотинської битви, воювали там у якійсь частині, з якою я не зустрічався.
Тияна вирішила більше не ходити до Рабія-хануми, не могла дивитися на ту ганьбу і сором, а я відразу ж погодився з її рішенням, по-перше, тому що завжди погоджуюся з її рішеннями, а по-друге, тому що вважаю, що не треба випробовувати диявола й дозволяти, щоб юнак, поставний і вродливий (нараз мені впало в очі, що молодий Пакро дуже гарний!), дивився на молоду й гарну жінку поруч із згорбленою бабусею, справжньою розмальованою руїною. Якщо він сліпий, то міг би прозріти, а якщо пройдисвіт, то міг би забажати собі від одної і другої того, що в них варте уваги.
Мені байдуже, що він накинув оком на ханумині коштовності, все одно вона дасть йому все, чого він забажає, але я йому серце вирвав би за одним одну вію моєї дружини. Та його цікавлять не вії.
Коли я сказав Тияні про це, вона розсердилася на мене, що я такої поганої думки про неї. Як такі дурниці могли прийти мені в голову, і невже я думаю, що варто чоловікові лише кивнути пальцем, як жінка вже й побіжить за ним? Чоловіки дуже багато уявляють про себе, а жінок є більше чесних, ніж нечесних, і так далі, аж доки я не визнав, що вона має рацію, мовчки радіючи, що мені не треба гадати, що може статися, а чого не може. Вірю тобі, як собі, і ще більше, але сиди коло мене, так воно краще! Бо кожен посміявся б і відкинув як безглуздя навіть саму думку про те, що бабуся могла закохатися в юнака, а от закохалася. Чого не робила ніколи, зробила тоді, коли цього найменше можна було чекати.
Між живими людьми все може статися.
Через кілька днів комендант Авд-ага перестрів мене й запитав, чому дружина не приходить до Рабія-хануми. І чи це правда те, що розповідають про молодого Пакра і його братову?
Не годиться говорити того, чого не знаєш, кажу йому. А як я можу знати, як може хто-небудь знати? Настільки це неймовірне, що людина могла б подумати, ніби їй здалося, якби навіть побачила щось таке, чого побачити не можна.
— Багато що здається неймовірним, а все-таки буває.
— Не знаю, справді.
— Боюся, щоб не скоївся злочин. Якби ви сказали, що вони люди небезпечні, мовляв, напали на вас, ображали, погрожували, ми б замкнули їх до в'язниці або вислали з міста.
— Хто має сказати?
— Ти з Махмутом.
— Вони ні разу криво не глянули на мене, ні поганого слова мені не сказали. Як я можу зводити наклеп на невинних людей?
— Щоб запобігти злочинові. А їм все одно де жити.
— А чому ви не скажете братові?
— Скажу.