І я сказав, щиро співчуваючи йому:
— Жаль мені, Авд-аго. Справді жаль.
Авд-ага, не промовивши й слова, рушив за стражниками, які відводили Пакрів.
І тут до мене підійшов занепокоєний Махмут Неретляк.
— Ти що, не чув, як я гукав тебе?
— Що сталося?
— Тепер усе добре. У Тияни викидень.
— То де ж це добре, нещасний Махмуте!
— Звичайно, не добре, але могло бути гірше.
— Що з Тияною?
— Жінки коло неї.
Я поспішив додому; коли я звернув на подвір'я, то ніс у руці квітку, щоб порадувати Тияну, тепер не знаю, де вона, давно загубив її, дивлячись на чужу біду і не знаючи про свою.
Махмут плутано пояснював, як він прийшов до мене і побачив, що в Тияни почалися перейми, тож побіг по сусідських жінок, а коли його прогнали з кімнати, він побачив на подвір'ї мене, гукав, але я витріщився на те, що мене не стосується, й не чув його, а може, це не має значення, бо жінки все рівно прогнали б мене, як і його.
— Чого ж ти не підійшов до мене?
— Боявся стрілянини.
Коли я постукав, сусідка відхилила двері й гримнула на мене:
— Почекай!
Ми чекали, я — дивлячись на двері, за якими мучилася Тияна, Махмут — на подвір'я, на яке не зважувався вийти через стрілянину.
Зараз він був збуджений, із запізненням, від усього, що сталося, й говорив безладно, ледве пов'язуючи думки, чи, може, мені тільки так здавалося, бо й мої теж не трималися купи.
— Ось так воно, мій Ахмете. Хтось посіє кукіль, і вродить йому пшениця, а хтось укине в землю чисте зерно, й нічого не вродить… тих двох потягли, як баранів, чому вони не втікали, боже мій… але ти не сумуй, ви ще молоді, чи завжди буде хліб, того не знаю, а діти будуть… та й, повір мені, і той хліб це ще не все, ось Мухарем-ага Тасліджак мав його й занадто, і хліба й до хліба, але жінка не дала йому доїсти свою скибку, а ми, дай боже, свою доїмо, хоч вона й тонка… ех, боже, допоможи і голодним, і ситим… а Авд-агу нараз спіткало нещастя і щастя, брата втратив, зате здобув таку спадщину, не знаю тільки, буде йому легше чи важче, що не поговорив із братом, але братове майно зменшить його жалобу, яка вже вона не є…
Нарешті всемогутні жінки пустили нас до кімнати.
Тияна лежала на чистій перестеленій постелі, волосся в неї було мокре від води і поту, очі позападали, сама була бліда, скулена, змучена, ніби після важкої хвороби.
І підлога помита, невже на ній була її кров?
Ви ще молоді, потішав мене Махмут, будуть у вас діти. Ні, дітей не буде! Вона для мене дорожча від тих невідомих небезпечних істот.
Пальцями я гладив її прозору руку, не наважуючись поцілувати. Вона спробувала всміхнутися, заради мене, й одразу склепила сині повіки, мовби заморилася навіть від тої слабкої усмішки.
Вона для мене все, що я маю, і я хотів би їй це сказати, але боюся, щоб не потривожити її, вона втратила багато крові, і сон для неї потрібніший, ніж моя дурна мова, якою не можу висловити того, що відчуваю. Я забув війну, кривду, приниження, став нездатний ненавидіти — і це зробила любов до неї. Усе в мене забрали (говорив я пристрасно сам про себе), а ти мені все повернула. Якби я не знайшов тебе, я проклинав би життя, не маючи нічого, як і зараз, але й не знав би, що таке щастя. Завдяки тобі я не почуваюся переможеним і не думаю про помсту. Думаю тільки про тебе, бажаю лише, щоб на твої бліді губи повернулася усмішка і здоровий рум'янець на твої лиця. Чого я шукав у місті, чому я заворожено витріщався на тих божевільних, які були зайняті ловами, коли ти корчилася в муках? Звичайно, тобі не стало б від того легше, але мені було б важче, і це справедливо. Ніколи більше не залишу тебе саму, усе будемо переживати разом.
Вона цього не чула. Я шепотів її ім'я, промовляв усілякі безглузді слова: спи, кохана, бажаючи, щоб сон якомога швидше повернув їй силу, але тільки заважав цьому, будячи її з непевного забуття.
Доки я так стояв на колінах, зігнутий над нею, жаліючи, що не можу взяти на себе бодай частину її болю, до кімнати зайшов Махмут з чашкою лимонаду в тремтячій руці. Хто зна, де він це дістав, але я мусив визнати, що його розумна турбота корисніша від моєї марної розніженості.
— Дай їй пити, — шепнув він, простягуючи мені чашку.
Таким чином я зміг виявити свою уважність — за його рахунок.
Я підніс їй голову, ніжно приставив чашку до її губ.
Вона випила малими ковтками, жадібно, мовби гасила вогонь десь у собі, і вдячно всміхнулася до мене.
На Махмута навіть не глянула.
І знов заплющила очі.
— Тепер їй треба краще їсти, — нагадав мені Махмут, коли ми вийшли на веранду.
Я кивнув головою: так, їй буде потрібна ситна їжа, хоча не знаю, як я зможу роздобути її.
— І дитину треба поховати.
У закривавленому рушнику в кутку веранди лежало те, що мало бути дитиною.
Ту грудку м'яса, того колишнього третього з нашої сім’ї, який не хотів народитися, ми поховали на Аліфаковці. У траурній процесії ішло нас двоє: Махмут і я, дитину я ніс під пахвою на дошці, прикривши її шматком рядна, і закопав у чужу вічну домівку поруч з чиїмись старими кістками.
— Померло, ще навіть не народившись, — сказав Махмут, і це була вся надгробна промова над тою малою безіменною істотою, за якою я вже й не жалів. Вона була радістю для моїх думок, доки я чекав її, а тепер — ніщо.
Пригадав я двох синів перукаря Саліха звідси, з Аліфаковця, і подумав, що краще отак не діждатися сина, ніж втратити його в якихось хотинських болотах, коли виросте. Бо тоді вже знаєш, який він, полюбиш його — і тим більший твій біль.
— Точно, — підтвердив Махмут. — Тільки Саліх і досі чекає своїх синів.
— Хіба він ще вірить, що вони живі?
— Людина може повірити в що завгодно. Ти був у нього? Тобі треба обов’язково провідати його.