Невже чоловік завжди дізнається останній?
Але Авд-ага не встиг поговорити з братом. Може, йому було незручно, а може, було жаль, чи, може, сподівався, що все владнається якось само собою, а може, спізнився на один-однісінький день.
Смішна нерозсудливість його братової перетворилася на цілу купу нещасть, наш убогий двір занімів од страху перед злочином, і ми мовчали в потемнілих кімнатках, дивлячись злякано в чорні вікна й думаючи про неспокійні тіні, що метушилися нашим подвір'ям.
Якось уночі, напередодні п'ятниці (пізніше, розповідаючи про це, ми завжди додавали: було це вночі, напередодні п'ятниці, — може, тому, що ця ніч має бути присвячена молитві й благочестивим роздумам), Рабія-ханума присвятила себе турботі про свого чоловіка.
Вона впустила в будинок свого коханця і його батька Ібрагіма Пакра, провела їх до кімнати, де спокійно спав старий Мухарем-ага; батько й син дружно скололи його ножами, вчинивши йому ласку, щоб він помер уві сні, не прокинувшись ні на змиг ока, не побачивши в останню мить ні їх, ні своєї дружини й не відчувши ні страху, ні суму, ні болю, можливо. Не відомо тільки, чи зробили вони так заради нього, щоб йому було легше, чи заради себе, щоб він не здійняв крику, а це могло б завдати клопоту і їм, і йому, а чи заради жінки, щоб Мухарем-ага не прокляв її в хвилину, коли вже нема прощення. Сорок років жили гарно, то навіщо псувати це насамкінець? Потім його загорнули в рядно, щоб не залишилося слідів крові, а зверху ще й у попону, щоб усе це нагадувало тюк, перекинули через коня і в його маєтку на Гориці труп зіпхнули в криницю. Зробивши все як слід, коня відвели в стайню, а самі пішли додому відпочивати, бо добре-таки натомилися, пораючись коло важкого Мухарем-аги.
Рабія-ханума не лягала спати. А що була вона жінка чиста й охайна, то насамперед прибрала в кімнаті Мухарем-аги, на ліжко поклала свіжі подушки, закривавлені пошивки спалила в печі, сама скупалася, прочитала кілька молитов за душу мертвого чоловіка й сіла коло вікна чекати світанку. Вона мала вразливу душу і не могла заснути. Гадала собі, міркувала, почекає, доки мине місяць, найбільше — два, щоб люди забули Мухарем-агу, а тоді, тоді… хто зна, які приємні мрії плекала та хоробра жінка, що задля своєї любові не пошкодувала навіть чоловікового життя.
Це не моя справа, але мені хотілося б знати, що думала вона, чекаючи, коли мине та знаменна ніч. Чи думала про довгі роки життя з Мухарем-агою, чи викликала в спогадах усі погані випадки, чи ненавиділа його ще раніше, чи каялася, чи боялася, щоб усе це не відкрилося, чи думала, що це її власний чоловік і вона може з ним зробити що їй забажається, чи, може, раділа, що скинула камінь із шиї, що вирвалася з в'язниці, що усунула перешкоду на шляху до нового життя? Чи думала про те нове життя, яке їй обіцяло все, що, здавалося, назавжди минуло. Чари кохання повертали втрачене. І вона мріяла про свого прекрасного коханого, який так любить її, що не побоявся навіть убити людину заради неї. За таку любов і за своє щастя варто все зробити, шепотіла, може, збожеволіла жінка, яка судомно хапалася за всихаюче життя.
Наступного дня служниці, яка приходила ранком і відходила ввечері, бо ханума не могла терпіти, щоб хто-не-будь сторонній спав у її домі, вона сказала, що Мухарем-ага подався в маєток у Безик. Повторила те саме й продавцям, які прийшли по ключі від крамниці, і ще нагадала їм, щоб перед смерком принесли їй увесь виторг, показавши тим ще раз, яка вона рішуча й кмітлива і як турбується про все.
Другого дня один селянин з Гориці, якийсь Мисирлія, шукаючи води, бо всі джерела довкола пересохли, заглянув у криницю Мухарем-аги і, спочатку відчувши, а потім і побачивши труп Мухарем-аги, кинувся щодуху в суд і розповів, як знайшов те, чого не шукав, а краще було б, якби знайшов воду, ніж мертвого Мухарем-агу — і для Мухарем-аги, добрий чоловік був, і для худоби, не знає, що й робити з нею, поздихає зі спраги.
Увесь наш двір не мав сумніву в тому, хто вбив Мухарем-агу, знали і власті. Пакрів і Рабія-хануму заарештували, і вони відразу в усьому зізналися.
Батько й син заявили, що проти Мухарем-аги не мали нічого, але інакше не можна було дістатися до його грошей, що ж до вбивства, то це все одно що на війні: загинеш або залишишся живий, і ото ні вони, ні Мухарем-ага не мали щастя, невдачі переслідують їх, відколи вони повернулися з війни, як ось і тепер.
Рабія-ханума про все розповідала спокійно. Винна доля й любов, сказала вона, дивлячись на молодого Пакра. Може, й справді, як і багато людей, вона не відчувала в собі вини.
Голу, її відшмагали мокрими мотузками і, напівживу, повісили. (Ночами, обливаючись потом, я прокидався зі сну від того, що мені снилося її старече тіло й видублена зів'яла шкіра, вся в кривавих пасмугах).
Батька й сина задушили, і так закінчилася їхня остання атака.
Дивно, що вбивці й не намагалися втекти, хоча й могли під час метушні, яка настала, коли комендант Авд-ага і його два помічники зовсім випадково і зовсім несподівано натрапили в їхній кімнаті на невідомого озброєного чоловіка. Під час сум'яття й біганини, коли той чоловік метнувся сходами вниз, вони обидва спокійно чекали, доки все це скінчиться і їх відведуть до фортеці. Про невідомого вони заявили, що знають його з Белграда і що він прийшов до них минулої ночі, мав намір якийсь час у них перебути, але про те, що вчинили, вони йому нічого не казали, бо не хотіли віддаватися в його руки.
Сталося це ополудні.
Був полудень.
Як завжди, я повертався додому на незароблений обід, втомлений марною настирливістю, з якою шукав виходу з-поміж невидимих мурів. Я звик шукати і не знаходити, перше залежало від мене, друге — не знаю від кого, і не мав чого закинути собі й не міг сердитися, що мене не беруть. Колись я, в гніві, погрожував ненавистю, але не відчував її. Не відчуваю її й тепер. І слава богу.
Якби я був інакший, якби життя для мене було тягарем, якби я озлобився, то опустився б, почав би пити, ненавидіти, став би тим невдоволеним, який ощиряється проти всього світу.
Але я не можу так. Наперекір усьому, живу, як і решта людей, що не мають мого тавра, — веселий і сумний задля звичайних речей; веселий, бо є добрі люди, які часом бувають і погані, сумний через поганих людей, які рідко бувають добрими, щасливий, бо маю дружину, яка полегшує мені життя, і буду мати дитину, яку вона носить. Щоправда, з дитиною нам буде важче, але якось проживемо.
Це одна з найбільших таємниць нашого світу: стільки людей живе важко — хтозна-як і хтозна з чого, але ніхто не вмирає з голоду. Знаю, не добре, що я, чекаючи цю малу людину, мушу втішати себе: мовляв, не помре вона з голоду, але, з другого боку, знаю й інше: не можна думати тільки про невдачі, завжди є надія на краще.
Зі своєї муки я не спромігся викресати ні великого болю, ні глибокої думки. Народжений я, очевидно, для малих справ, як і більшість людей, і від того не переживаю.
Чесний я наскільки можу, нікому не бажаю ніякого зла, хотів би любити людей більше, ніж їх жаліти, прошу свою долю, аби обминуло мене те, що мене не стосується.
Але не впросив.
Того дня я повертався до єдиного місця на світі, яке є моїм, тримаючи в руці гвоздику, що її знайшов на дорозі, затоптану в пил, обмив її під водою з джерела й дбайливо розправив пелюстки, щоб порадувати Тияну дешевою увагою.
Коли я звернув з залитої сонцем вулиці в тінисте підворіття нашого подвір'я, я раптом помітив, що якийсь невідомий чоловік шугнув зі сходів будинку, у якому жили Пакри, й прожогом кинувся до стайні. Вивів коня й на ходу вихопився на нього. Один стражник хотів був заступити йому дорогу, але вчасно відсахнувся убік, бо кінь розтоптав би його.
Кінь мчав до підворіття, а вершник, припавши йому до гриви, вихопив з-за пояса пістолет.
Я притисся до стіни, дякуючи богові за те, що я такий худий та щуплий, то, може, уникну лиха. Та відразу я забув і тупіт кінських копит, і пістолет у руці вершника, бо з подвір'я загриміли постріли вслід утікачеві, а мене охопив жах, що в цьому зведенні рахунків, які мене не стосуються, доведеться якраз мені заплатити головою. Але кулі просвистіли коло мого носа, як розсерджені невидимі джмелі, не влучивши ні мене, ні вершника. Я ніколи досі не радів ні з чийого промаху, а тоді зрадів — не за вершника, звичайно, а за себе.
Стражники помчали вслід за вершником, щоб виправити свою похибку, але комендант Авд-ага гукнув їх, і вони повернулися. Заради Пакрів, щоб і ті не втекли.
Я бачив, як невідомий вершник віддалявся, бачив, як стражники поверталися за вбивцями, і знав, що все вже скінчилося, а все ще стояв, приліплений, наче латка, до нерівної стіни.
Була навіть ганебною та нерухомість і розгубленість, той страх, що скував моє серце, але про це я подумав пізніше, тоді не думав. Гай, гай! А хто хоче загинути?
Відірвавшись од стіни, яка захищала мене звідти, звідки ніщо мені не загрожувало, я пішов на подвір'я.
Пакри ще стояли на сходах, а стражники підіймалися, щоб звести їх, мовби вони самі не вміли ходити.
Чому вони не втекли?
Невідомий утік. Доля не була прихильна до нього, чужі події обплутали його, те, що його не стосувалося, впало йому на голову (у чомусь він, безперечно, був винний), але він плюнув на долю, розірвав ланцюг випадковостей, який стиснув його.
Подумаю над цим, коли матиму більше часу.
Авд-ага стояв серед подвір'я задуманий.
— Ти не хотів сказати неправду, — промовив він, коли я підійшов ближче. — А скільки лиха міг відвернути!
Невже всю вину звалює на мене?
Голос його був хрипкий, у ньому вчувалося більше туги, ніж докору.
Ніби він правий! А я ніколи й не гадав, що брехня може відвернути зло.
Але якби не сталося злочину? Залишився б сором за брехню і каяття за кривду, завдану людям, які не вчинили ніякого зла.
Комендант Авд-ага завжди підозріває злочин і часто має рацію. Я не підозріваю ніколи — і теж маю рацію. А того, що стається, відвернути не можна. Якби всіх людей запроторити до в'язниці, не було б злочинів. Проте не було б і життя. Я ненавиджу злочин, але більше люблю життя навіть із злочином, ніж суцільне кладовище.
Але як це сказати йому, коли й мені воно не зовсім ясне. Та й він, вражений братовою смертю, яка криваво підтвердила його похмуру думку про людей, не зможе сприйняти ніякого іншого доказу, крім доказу ненависті.