— Ну, дістав? — запитав мене пошепки.
— Ні. Не дав нічого.
— Я так і знав. Їй-богу, знав. Душа в Мули Ібрагіма дрібна. Як просяне зерно.
— Звідки ти знав, що не дасть?
— Я теж уже просив у нього, від твого імені.
— Коли просив, нещасний?
— Ех, коли! Коли треба було.
— І мені не сказав. Він теж.
— Якби дістав, то сказав би. І він не мав чим похвалитися.
— А якщо я тобі скажу, що дав?
— Невже дав?
— Так.
— Я так і знав. Їй-богу знав. Чом би тобі не дав? І ти ж йому прислужився.
— Тепер бачиш, що душа в нього не дрібна.
— Часом дрібна, часом широка. Як у всіх.
Цього разу вона була в нього дуже широка: я налічив п'ятдесят грошів.
Половину відділив Махмутові, він узяв гроші байдужливо, не сказавши, багато це чи мало. Тільки подивився на них, як лежали на долоні.
— Якби цього сміття було бодай трохи більше, можна було б спокійно спати.
— Щодо спання, то без них спокійніше: не боїшся, що тебе обікрадуть.
— Еге, ти правий. Навіть дверей уже не замикаємо. Нема потреби.
Він потрусив грішми в кулаці й поклав їх до кишені.
Я запитав його:
— Ти завжди мав надію, що розбагатієш?
— Кожна людина надіється.
— А тепер?
Він махнув рукою, всміхнувшись загадково, й пішов.
Ось гарна оповідка про чоловіка, який усе своє життя мріяв про багатство, а живе у злиднях, який більше намучився від надії на багатство, ніж від самої бідності. А тепер мусить остаточно зректися своєї мрії. Якщо може зректися. Бо й раніше не було в нього особливих підстав вірити в чудо. А тепер, на старості, ця безглузда думка йому ще навіть потрібніша.
Невдовзі він повернувся, несучи ягнячу печінку, загорнуту в чистий папір.
— Коли прокинеться, засмажиш їй. Раніше не треба, бо затвердне. Зумієш?
— Хіба то велике мистецтво?
— Таж ні.
Першу приготовлену мною печінку я викинув, друга, яку я вже купив, підгоріла, і я сам її з'їв, третю з'їла Тияна, здається мені, більше для того, щоб не завдати мені прикрості, ніж тому, що вона смакувала їй.
Через кілька днів Тияна підвелася й поволі почала сама поратися вдома.
Так залишився тільки смішний спогад про мою невправність, і не тільки ту одну, і Тияна від душі сміялася, що я такий недотепа.
— Хіба ти хотіла б, щоб твій чоловік знався на жіночих справах?
— Ні, боже борони.
— То чого смієшся?
І я прикусив язика, подумавши, що вона могла б запитати мене: а на чому ти знаєшся? З вдячністю я сприйняв її великодушність, що їй не спало на думку це запитання, хоч воно само собою напрошувалося. Заболіло б мені, якби вона сказала правду.
А справді, на чому я знаюся? Очевидно, ні на чому. Настільки я невправний, що навіть підхожої роботи не можу собі знайти. Мовби я нічого не вмію. Але це не моя вина, чорт забирай, і було б несправедливо тим докоряти мені.
Ось навіть такі дрібниці могли мене вивести з рівноваги.
За докір я образився б, але був незадоволений і з того, що мене ні в чому ніхто не звинувачує, бо якби я міг доводити свою невинність, мені було б легше. А так усе в мені відлунює: і можливий закид, і уявна оборона — наче камінний обвал у печері. У суперечці якось би виправдався, самого ж мене гнітили важкі сумніви. Щось не гаразд зі мною чи зі світом, а може, і зі мною, і зі світом усе гаразд, тільки ми не можемо встановити зв'язку між собою, ніякого. Чи хтось відновлює той зв'язок, чи люди лише вдають, що нема розриву, чи їм все одно, а тільки видимість підтримують? Чи можливий якийсь інший зв'язок між людиною й світом, крім повинності? З того, що маю, я не вибирав, по суті, нічого: ні народження, ні родичів, ні імені, ні міста, ні країни, ні народу, — усе мені накинуте. Ще дивніше, що ту повинність перетворюю на любов. Адже щось повинно бути моїм у цьому чужому світі, і я привласнюю собі вулицю, місто, країну, небо, яке бачу над собою з дитинства. Із страху перед порожнечею, перед світом без мене. Я його забираю собі, я йому нав'язуюся, а моїй вулиці байдуже, і небу наді мною байдуже, а я не хочу знати про ту байдужість, наділяю їх своїми відчуттями, вдихаю в них свою любов, щоб вони мені її повернули.
У людей не можу вдихнути свою любов, і вони не можуть мені її повернути. Дивляться на мене холодно, підозріло зважують небезпеку, яка їм загрожує від мене, і замкнуті й без того в собі, замикаються ще більше — на перше неждане слово, на перший незвичний порух — або негайно нападають, захищаючись, бо воліють убити, аніж потерпати. Люди насправді бояться, тому вони й жорстокі. Напад — це оборона, яку визначає обережність, і через те нема порятунку од жорстокості, бо нема порятунку од непевності.
Але що зі мною? Я не можу нападати, не можу навіть захищатися. Я бубон, у який б'ють, але якийсь глухий бубон, який і сам не відлунює, і не скликає нікого.
Коли мене втомлювало марне чекання, що якимось чудом стіни довкола мене впадуть, коли мені обридало безцільне ходіння по місту, коли мені розмови з людьми ставали нецікавими, бо я не розуміюся на справах, або нестерпними, бо мене поймав страх, що й сам стану руїною, як і більшість тих, з ким зустрічався, — тоді я йшов у стару бібліотеку, що пахла папером, порохом і чорнилом, і годинами залишався з книгами та бібліотекарем Сеїдом Мехмедом.