Найчастіше ми були одні. Інколи заходив хтось із старших учнів медреси або рідкісний любитель книг, і знову все завмирало, і давні рукописи на полицях, як і раніше, мовчали, спокійні, мудрі, молоді вже сотні років.
Тут я тихий, тихіший, ніж звичайно. Я відчуваю не тільки біг часу, а й його присутність. Видимий слід чиєїсь руки, що давно змережала нерівними рядками аркуш паперу, глузує зі смерті, а слова та їхній зміст живуть безперервно, як джерело, яке не висихає, як світло, яке не гасне.
Те, що створила людина, все-таки не вмирає.
До Сеїда Мехмеда я настільки звик, що поруч з ним міг мовчати годинами. Він мовчав і сам, і з іншими. Спочатку для мене було незвично мовчати біля живої людини в порожньому приміщенні бібліотеки, і я намагався завести будь-яку розмову, про будь-що, про всяку всячину, розворушуючи його, промацуючи, що його зачіпає. І я дійшов висновку, що його ніщо не цікавить: ні люди, ні бог, ні життя, ні смерть, але його знання про багато речей були великими.
Іноді він мене аж дивував своїм знанням життя, філософії, літератури або якимось розумним зауваженням, яке я міг почути тільки від нього. Та, на жаль, усе, що він казав, було коротке, мов блискавка мигнула серед довгої ночі. Бо до того і після того Мехмед Сеїд цілком і повністю витав у якомусь своєму далекому світі, який з нашим нічим не був з'єднаний.
Доки я його не знав, то хотів сякими-такими словами розбудити й оживити його. Потім я лишив ці спроби.
Він сидів непорушно, втупившись у стіну, підлогу, сонячний промінь, і, не бачачи нічого, плив тихою течією своїх неусвідомлених марень, з яких моя мова не могла повернути його в реальний світ.
Коли його непритомна, але щаслива усмішка починала згасати, а обличчя твердло й напружувалося, стаючи неспокійним, наче охоплене страхом, він болісно підводився й непевно йшов до сусідньої кімнати. Затримувався там недовго, якраз стільки, скільки йому будо потрібно, щоб задурманити себе опіумом, і незабаром повертався бадьорий, щоб знову поринути в свої видіння.
Так найосвіченіша в місті людина була і найнещаснішою. Величезне багатство лежало в ньому нагромаджене й невикористовуване, і це було гірше, ніж коли б він нічого не знав. А може, він був і найщасливішим, бо йому нічого не треба було, ніщо його не турбувало, і байдуже було йому, знає він щось чи не знає. Хоча мені не ясно, чи картини його марень були б виразніші, якби він менше знав. Чи, може, його знання облагородило ці картини? Запитував я себе про це лише так, без причини й потреби, бо відповідь, якби вона й була, не мала значення. Звичайно, ніхто не здобуває знання заради того, щоб його опіумні видива були багатші.
Усе в ньому таємниця. Він повністю замурований у собі, наче могила. Нічого в ній не бачиш, нічого вона не промовляє.
Одного разу, коли я ще не відкрив для себе його фальшивої нірвани, сталося так, що я прочитав йому один із своїх віршів, чомусь певний, що він зрозуміє його. Я зважився на це якось несподівано, коли він видався мені надзвичайно лагідним і схильним до зближення.
Довірився я йому віршем про душевну розгубленість після війни:
Він уважно вислухав вірш до кінця. У мене було таке враження, ніби він сподівався чогось іншого, навіть було йому ніби аж неприємно, я це витлумачив як незадоволення віршем, і мені самому він видався якимось недолугим. Потім на його блідому висмоктаному обличчі з'явилася усмішка:
— А! Значить, поет! Блудний і зухвалий.
— Чому «блудний і зухвалий»? Хіба ти такої думки про поетів?
— Не я, а коран.
— Не пригадую.
— Нагадаю тобі. Як бог каже про Магомета? «Ми Посланця складати пісень не вчили. Йому віршування не личить». А пригадуєш суру про поетів: «Услід ідуть віршувальники, блудні й зухвалі». «Хіба не бачиш, що віршописці блукають падолами й говорять дурниці». «Їхня мета — насміхатися й розбещувати. Спостигне їх кара, і повергне їх, і знищить». Відколи ти блукаєш падолами й говориш дурниці?
— Відколи з війни повернувся.
— Ах, правда ж, «тінь йде слідом окаянна», тінь війни, розуміється. Так ось, друже, можу тобі сказати, що від того часу ти не брав корану до рук. Бо побачив би, що чиниш гріх.
Я всміхнувся:
— Приймаю той гріх на свою душу. Але коли ти вже осудив мене, то, може, тепер поясниш, чому це гріх? Кому заважає поетове слово?
— Не я тебе осудив. Коран каже: «Обороняючи віру, наступайте лавами! Аллах любить тих, хто бореться, зімкнувши ряди, міцні, як мур». А тебе Аллах не любить, бо ти бредеш сам, порушуєш ряди, підриваєш міцний мур. Ти не тільки не борониш віру, ти йдеш проти неї.
— Ще цього бракувало!
— «Віра — це закон, який упорядковує все життя». Поезія є поза тим законом, вона його не визнає, вимагає свободи слова й думки і заперечує досконалість світу, якому бог дав порядок. Сном жити, у чеканні, в сподіванні означає не погоджуватися з тим, що є. Це бунт.
— Хай мене бог боронить від такого судді, як ти! Що ж тоді не бунт?
— Читання молитов.
— А ти їх читаєш? Ти охоронець віри в ряду, міцному, як мур?
Він усміхнувся сумно чи з лагідною іронією. І не відповів.
Настав час його мовчання, він поринав у свої марення. Його погляд змерх, спрямований кудись усередину, в себе, до чогось важливішого й кращого, ніж туманні вірші та якийсь Ахмет Шáбо.
Глузував, безперечно. Тільки з кого? З мене чи з себе? Чи з усіх? Говорив притомний, але і в своєму штучному сні і поза ним він далеко від цього нашого світу й від людей, і його не турбує, як упорядковуються речі між собою. Він зрікся всього, що не входить у коловорот його примарних видив, яких ніякий людський порядок не може розладнати.
Я дивився на нього розгублено, майже зі страхом, мов на мерця.
Мене все-таки стосується те, що його аж ніяк не стосується.
Тоді я почув, що хтось поворушився за мною.
Я оглянувся: у дверях стояв юнак, я впізнав його по худому обличчю й блискучих очах. Студент Раміз!
Я уникав зустрічі з ним і ось — не уникнув.
Він уже місяць виголошує проповіді в Алі-пашиній мечеті перед бідняками з Чорного Верху, Беркуші, Бєлави, Кошева, каже таке, чого розумна людина ніколи не скаже привселюдно. Одного разу я слухав його (бо чув, як люди пошепки переповідають його слова), ледве знайшов місце коло дверей, а вийшов я ще до того, як він закінчив виступ. Утік, переляканий!
Пам'ятаю, що він говорив тої похмурої ночі в хотинських мочарах, а я повторив його слова в недобрий час на своє нещастя і зрозумів, що він може будь-що сказати, тільки не те і не так!
Я ніколи ні від кого не чув стільки гострих слів, стільки зневаги до людей, що при владі, стільки божевільного вільнодумства, як того вечора, слухаючи палкого аль-азгарського студента, який не знав, що таке страх, або не знав, що таке влада. Він сказав — і зараз добре пам'ятаю свій переляк, — що є три великі гріховні пристрасті: алкоголь, азартні ігри і влада. Від перших двох люди-ще сяк-так можуть вилікуватися, під третьої — ніяк. Влада — це й найважчий порок. Заради неї вбивають, заради неї гинуть, заради неї втрачають людську подобу. Нездоланна вона, як чарівний камінь, бо додає сили. Вона схожа на джина з Аладдінової лампи, що служить кожному дурневі, який тримає його. Роз'єднані, вони ніщо; разом — горе цього світу. Чесної й мудрої влади нема, бо прагнення до могутності не знає меж. Людину при владі під'юджують боягузи, підбадьорюють облесники, підтримують шахраї, і її уявлення про себе завжди краще, ніж є вона насправді. Усіх людей вважає дурними, бо вони приховують перед нею свою справжню думку, а собі привласнює право всезнайства, і люди погоджуються з цим. При владі не буває мудрих людей, бо й мудрі тут скоро втрачають розсудливість, і нема в них терпимості, бо всі вони ненавидять будь-які переміни. Вони відразу створюють вічні закони, вічні засади, вічний порядок і, пов'язуючи владу з богом, множать свою силу. І ніхто б не скидав їх, якби вони не ставали на заваді іншим сильним людям. А скидають їх завжди однаково, пояснюючи це тим, що вони чинили насильство над народом (хоч вони всі насильники) або кували зраду супроти верховного володаря (хоч цього ніхто і в думці не мав). І нікого це не напоумлює, усі стрімголов спішать до влади, як нічні метелики до полум'я свічки. Скільки боснійських намісників кинуто до в'язниці, вислано, убито! І їхні почти разом з ними. Але знову приходять нові, приводять свій почет і повторюють дурниці своїх попередників, бо інакше не можуть. І так безперервно. Без хліба народ може залишитися, без влади — ні. Влада — це болячка на народному тілі, як чиряк. Коли один чиряк згасає, вискакує інший, може, ще дошкульніший. Не можете без нас, кажуть нам ті, що при владі, бо розведуться розбійники, нападе ворог, настане смута в країні. А хто на своїх плечах тримає країну, хто її годує, охороняє? Народ. А вони обкладають нас податками, карають, ув'язнюють, убивають. І ще силують наших синів це робити. Вони без вас не можуть, ви без них можете, їх мало, нас багато. Тільки пальцем ворухнули б усі, скільки нас є, і цієї погані не стало б. І зробимо так, брати мої знедолені, як тільки виростуть люди, які не дозволять, щоб вампіри ссали з них кров.
Тут я вислизнув з мечеті, збентежено наступаючи на ноги витріщених сіром у подертих панчохах, які, затамувавши подих, слухали ті полум'яні слова бунту.
Звідки в нього стільки хоробрості?
Ідучи додому, я гупав ногами по бруку, мов п'яний, не вірячи сам собі. Як він зважився таке казати і як люди посміли слухати його?
Розповів я Тияні, здивований, розгублений.
— Їй-богу, він сміливий, — сказала вона захоплено. Але мені наказала, щоб я більше не ходив його слухати. Мабуть, боялася, щоб мені не остогидло моє мовчання.