І ось тепер цей юнак, про якого я довго наяву думав і уві сні снив, стояв переді мною з книжкою в руці й уважно дивився на мене.
— Ми ніби знайомі. Ніби десь зустрічалися.
— Я слухав тебе якось у мечеті.
— А раніше?
— Не пригадую.
Я зрікся випадкової зустрічі, боячись можливої небезпеки.
— Складаєш вірші? — запитав він, переводячи мову на інше. — Для кого? І навіщо?
— Собі. Співаю, бо співається.
— Як соловей?
— Хіба треба інакше?
— Але ж ти людина.
Йому я не міг відповісти будь-що, уся його думка була спрямована на бунт, і все мало служити цій меті. Я добре пам'ятаю, що він говорив у мечеті, і про це найрадше повів би з ним розмову. І ще я думав, наскільки звабливіший його запал і краща його хоробрість від усього, що він казав. Я хотів запитати його: невже шлях до свободи лежить через насильство? Невже проти зла треба застосовувати зло? І хто викоренить це друге зло? І як його потім забути?
Але якщо це скажу, він зненавидить мене, поставиться до мене з презирством.
Обмежуся поезією. Але що сказати?
І тут я самотній, і тут я винен, і тут розбиваю щільні ряди, міцні, як мур.
Наближаючись до нього і водночас відмежовуючись, я сказав, що ми зв'язані й придавлені, хоч і не бунтівники. Тільки й того, що думаємо. Але людина відчуває потребу не тільки думати, а й висловлюватися, навіть більшу потребу висловлюватися, ніж думати. Так вона вивільняється від внутрішнього напруження. Слово — це відтік надмірної крові, розвантаження від мук, видимість свободи. Влада повинна заохочувати й підтримувати слово, а не душити, потрібно влаштовувати свята говоріння чи, ще краще, лихослів'я, як спів, як молитву, як очищення. Так роблять деякі племена в Африці, і в цьому вони набагато мудріші від нас, а може, і в багато чому іншому. Слід було б давати нагороди й ордени за лайку. І за поезію, бо це те саме. І треба, щоб якомога більше людей слухало це і брало в цьому участь. Опісля легше було б нести свій неминучий тягар.
— Хіба справді неминучий?
Я хотів розвинути цю кумедну картину, поблазнювати, вигадуючи, що могло б діятися на тому дивному святі лихослів'я, репетування, висміювання під мандоліни й бубни: той ходить, той сидить, той кричить у небо, той гримить об землю, — але Раміз перебив мене, не давши до кінця насолодитися цим гротеском у час, коли я не міг погодитися з ним, але й не дуже дбав про те, що говорю.
— Хіба той тягар справді неминучий?
— Боюся, що так.
— Ні. Люди скинуть насильний тягар, а не будуть себе обманювати, полегшуючи його. Що важчий тягар і що менше є слів для втіхи, то ближчий той день.
— Хто це зробить?
— Народ.
— Народ — це пусте число, розсипана сила. Він не має одної мети, не має нічого спільного, крім безпосередньої вигоди й страху. Ми розділені. Село селу не хоче допомогти в час небезпеки. Кожне сподівається, що вона його промине.
Він заперечливо покрутив головою.
— Народ роздрібнена маса, доки не побачить спільної мети, не побачить користі для себе. Коли усвідомить, коли повірить, то зможе все. Але спочатку треба усунути тих, хто тримає в своїх руках владу.
— Скажімо, таке можна зробити. Але ж хтось повинен очолити народ, звільнити його від страху, виробити в ньому готовність до жертв, щоб повести його до перемоги…
— Хіба це неможливе?
— Можливе, але в такому разі керівники здобули б авторитет, у них з'явилися б заслуги. І що ж тоді? Вони, ці керівники, почали б жити із своїх заслуг, з кожним днем стаючи дедалі сильнішими, і врешті-решт їхній авторитет перетворився б у могутність. Таким чином, замість старої влади ми дістали б нову, можливо, ще гіршу. Це історія влади з давніх-давен. Усе повторюється — від натхненності до насильства, від благородства до тиранії, завжди й нескінченно.
Раміз усміхнувся, як мені здалося, трохи докірливо.
З моїм малодушним пророцтвом він не погодився, він вірить, що народ здатний сам влаштувати своє життя так, як йому найбільше підходить, і зможе розірвати зачароване коло, у якому з героїв постають тирани. Без героїв обійтися не можна, вони — та грудка снігу, що тягне за собою всю лавину. Тільки не треба допустити, щоб вони зганьбили здобуту славу. Старі римляни своїх героїв висилали у віддалені землі і так уберігали їх для безсмертя. Якщо це надто жорстоко, ми своїх героїв могли б відправляти назад на ту роботу, з якої вони прийшли.
Не прийняв він і моєї думки про те, що слово повинно бути розрадою й відпочинком, бо це врешті-решт означає капітуляцію. Слово має бути бунтом і закликом до боротьби, доки зло панує в світі. В іншому разі воно обман, опіум, і люди будуть снити рожеві сни, як нещасний Сеїд Мехмед, і їм буде байдуже, що поза ними — хоч потоп.
Звідки в нього ця тверда віра, якої не визнає жодна ймовірність? Стільки людей плекало надію, так і не дочекавшись добра. А нові, які приходять, вірять знову. Людська надія сильніша за досвід, її не в змозі схитнути чужа невдача.
А може, він згоден на все, що б не спіткало його, навіть на смерть? Не знаю, як це — погодитися на смерть, хіба що в своєму запалі він сприймає її як частину власної діяльності? Чи, може, й не думає про неї? І на це він здатний, бо він здатний на все.
Чи думає він про що-небудь інше? Чи має родину, за якою іноді тужить, чи має друга, з яким говорить про звичайні речі, дівчину, якій шепоче про любов? Чи він — постійно палаючий вогонь, який горить і згоряє, забуваючи про інше, ближче тепло?
Запитав я його про це, щоб перервати розмову про речі, які поважаю, але яких не розумію.
Раміз узяв мене під руку й повів до іншої, порожньої кімнати. Він, який не боявся в мечеті привселюдно виголошувати те, чого інші не наважуються навіть думати, про себе говорить пошепки, уникаючи вух можливого третього, якщо сонний Сеїд Мехмед випадково прокинеться.
Має друзів, сказав він тихо, і не одного, приємно йому, коли знаходить їх, жаль, коли розстається з ними, і не забуває жодного, бо з друзями певніше. І ми двоє могли б подружити, але для цього мені потрібно змінитися, стати людиною, якою я, власне, є, тільки не маю хоробрості це виявити. Він міг би полюбити мене і такого, доброго та безпорадного, але не зміг би поважати. А це лише півдружби.
Є в нього й дівчина, яку він дуже любить, і шкода йому, що мусить надовго розлучатися з нею і що їхня любов — це постійне чекання. Але якби було інакше, він не був би тим, ким є. А коли б він кинув усе й повернувся додому, щоб там учителювати й вирощувати в саду троянди чи садити картоплю, тоді не був би здатний на справжню любов і, можливо, звинуватив би її в тому, що зрікся своєї мрії. Він сказав їй це, хай вона сама вибирає. І вона вибрала чекання. Важко, але все-таки чудово.
Увечері, повернувшись з мечеті, він заплющує очі й, уявляючи її в своїй убогій кімнаті, розповідає їй, що він говорив людям і як вони жадібно слухали його. (Хоча мене й зворушила ця юнацька невинність, у голову мені мимоволі закралася гидка думка, що та далека дівчина, втомлена довгим чеканням, могла вночі шепотіти якомусь ближчому й звичайнішому хлопцеві про ближчі й звичайніші речі, ніж боротьба за бідняцьке щастя).
Має й родину: матір-удову, заміжню сестру і брата-коваля, який живе з матір'ю. Батько загинув на війні, а він в Аль-Азгарі утримував себе тим, що давав уроки тупим багацьким синкам. Зазнав тоді досить лиха, натерпівся принижень, надивився на багацьку сваволю й бідняцькі муки і зрозумів, наскільки погано влаштований світ.
Звичайно, він і раніше це бачив, бо для цього не треба великого розуму, але своє покликання усвідомив якось раптово, в одну мить, ніби в спалахові блискавки. А розкрив йому очі один дервіш Хамзевійського ордену. Управителі не потрібні, ні володар, ні держава — усе це насильство. Досить, щоб звичайні люди, які роблять своє діло і які не бажають панувати над іншими та іншим не дають панувати над собою, домовилися про все та щоб милість божа їм допомогла. Дервіша вбили, але його слова глибоко запали в Рамізову душу. Усі, крім божої милості: люди й самі владнають свої стосунки.
На важку долю він не скаржиться, бо інакшого життя й не уявляє собі. Справді, йому не завжди легко, але він уже звик до труднощів, погрози його не лякають, в'язниці він не боїться, неприємно тільки, що битимуть, але він молодий — витримає. Важче буває, коли думає про матір, брата, дівчину, про домашній затишок і тепло звичайної розмови, якої давно вже не чув. Але такі думки він проганяє від себе, щоб не розслаблювали його.
Він хотів би тут знайти собі друга. Не прихильника, не послідовника, їх він має, а справжнього друга, з яким і розмовляєш інакше, і мовчиш інакше, ніж з іншими людьми, які б милі вони тобі не були. Дружбу не створиш, вона приходить сама, як і любов. Він був би радий, якби ми стали друзями.