— З богом, Авд-аго.
— Я тебе питав про Раміза. Чому ти не відповідаєш?
— Я вас питаю: чому? Ви мене питаєте: чому? І так питаємо один в одного та дивуємося. З богом, Авд-аго. Хай бог допомагає і мені, і вам.
— Їй-богу, тобі допомога буде більш потрібна, ніж мені, — промовив він задумливо.
Ми промокли до кісток, ведучи цю безглузду розмову.
Я не вмираю за роботою, але як без неї жити?
Мені хотілося знайти службу більше, ніж будь-коли. Тияна вишивала жіночі сорочки, заробляючи тим на прожиття, а мені було соромно, що вона одна дбає про нас обох.
Купці перестали брати уроки в Махмута: очевидно, греки, коли ті в Салоніках гордо заговорили по-грецькому, спантеличено запитували їх, якою це мовою вони розмовляють. Махмут пізніше пояснював тим купцям, що вчив їх іншого, антіохійського діалекту, і так викрутився з халепи, але залишився без заробітку.
Тияна запевняла мене, що робота в неї неважка, що вишивання заспокоює її та й платять за нього добре, і нам не треба турбуватися про завтрашній день. І все було б гаразд, якби я не сидів без діла. А так виходить негарно — сів слабкій жінці на шию, хай вона спокутує мою недоумкуватість.
— Ти не винен, — заспокоювала вона мене. — І я не для чужого труджуся, а для нас із тобою.
Або ганила мене, коли я в розпачі вішав носа:
— Подумаєш, велике горе — жінка годує його! Облиш це, прошу тебе, не будь смішний! Хіба я роблю щось погане?
Тияна не дозволяла мені відносити сорочки замовницям, сердилася, коли я прибирав у кімнатці, стежила, щоб на мені було все чисте, охайне, оберігаючи мою чоловічу гідність і свою гордість купецької дочки, ніби при нашому вбозтві це було найважливіше.
Від сестри вона одержала трохи грошей за свою частку батьківської спадщини, набагато менше, ніж їй належало, але ми вже не чекали нічого, то й тим були задоволені, почуваючи себе, на диво, певніше з тою малою купкою срібла.
Мовби назавжди забезпечили себе від бідності.
Махмут Неретляк одразу нюхом відчув ті гроші і збуджено розказував Тияні про найнеймовірніші способи й шляхи, як подвоїти їх, подесятерити, аж доки в його мріях не виросло ціле багатство. Тияна недовірливо крутила головою, але не заважала йому будувати повітряні замки. Я тільки підсміювався з тої гри, у якій Махмут бозна-вкотре снив свій незнищимий сон, а Тияна слухала його, як дивну казку, впевнена, що не зробить жодного хибного кроку, бо не любила ризикувати.
Махмут знав навіть, у що треба буде вкласти набуті гроші. Купець Шабанович продає будинок: чотири кімнати, передпокій, тераса, виноградник перед будинком, садок, а в садку — троянди цвітуть і б'є джерело, вода в ньому наче сльоза.
— Довго нам чекати доведеться такого будинку, та й не такого, а меншого, — промовила розважно Тияна, а очі в неї так і засяяли мрійливо.
Тим часом нам трапилася нагода, щоправда, не хтозна-як розбагатіти, але бодай подвоїти наші гроші.
Завдяки своїм зв'язкам, як завжди, надзвичайно заплутаним, Махмут довідався від родича свого найближчого сусіда, що молодий купець Хус-ага, брат казаняра Абіда, скоро вирушає до Царгорода по товар, і от виникло запитання: а що, якби дати йому гроші, щоб він і для нас купив якогось товару. Хус-ага — чесний юнак, знаючий, за два роки придбав гарну крамницю й велику повагу серед людей, торік привіз цілий караван товару і вже весь розпродав. Найкраще було б, якби він купив нам дорогої тканини, скільки вдасться, на неї великий попит, і її відразу можна буде продати дрібним крамарям. Коли ми йому оплатимо витрати і дамо щось за труд, наші гроші більше ніж подвояться. Наприкінці Махмут сказав, що Хус-ага погоджується зробити нам таку послугу, це йому не завдасть ні зайвого клопоту, ні збитків.
Так ми довідалися, що він уже говорив з Хус-агою й домовився про все, нас тільки переконував після зробленого. Усе було дивне й надто схоже на Махмута, тож навіть я недовірливо крутив головою, а Тияна прямо відкинула Махмутів план, назвавши його пустою балаканиною, бо ж кому гроші падають отак із неба?
Усе-таки ми погодилися, що зустрінемось із молодим купцем, подякуємо йому за ласку, але скажемо, що гроші, на жаль, розтратили, та й було їх у нас небагато.
Цього ми йому не сказали. Хус-ага розвіяв усі наші сумніви й побоювання. Він був молодий, але настільки поважний, ніби мав за плечима довгі роки життя й досвіду, і скоріше був схожий на мудрого вчителя, ніж на молодого торговця. Радо нам допоможе, сказав він, його послуга дрібна — лише купити й наглянути, коли будуть вантажити товар, зробив би це із звичайної людяності, а тим більше, що має й поважнішу причину: Тиянин батько і його були друзями. Робить це й заради мене, знає, що зі мною сталося і як я безневинно постраждав. Грошей йому не треба, він має досить своїх, а заплатимо, коли привезе товар. Продамо легко, він допоможе нам, бо було б незручно, щоб він і купив його в нас: це суперечить купецькому звичаю і скидалося б на милостиню. А так усе буде як належить.
Ми, звичайно, дали Хус-азі гроші, а він написав розписку й завірив її своєю печаткою. Ми побажали йому щасливої дороги й розсталися, як добрі родичі.
— Жаль, що в нас не було більше грошей, — зітхнув Махмут. — Міг би й ти поїхати до Царгорода.
Тияна притьмом обірвала цю розмову.
— До Царгорода? На два місяці? А що я буду робити ці два місяці?
— Інші жінки залишаються ж самі, — сказав я, боронячи своє право на нездійсненну подорож до Царгорода.
— Інші залишаються, а я не змогла б.
— Не треба, жіночко, так; може, й він ще колись поїде. Уяви: Царгород, крамниці, каравани, великі заїжджі двори, повно всякого люду! Не треба так, це гріх.
— А хіба не гріх залишати мене саму?
Не помічаючи збудження, з яким Махмут уявляв собі це недосяжне щастя, Тияна кидала на мене люті погляди, ніби я збирався зараз-таки вирушати до Царгорода.
Я теж наїжачився, наче й справді вона не дозволяла мені податися в дорогу, егоїстично обмежуючи мою свободу. Чому я не можу поїхати, як інші люди?
Махмут пішов, навіть не звернувши уваги на блискавки, які раз по раз проскакували між нами. Він, безперечно, нап'ється десь, розмріявшись про дорогу до розкішного Царгорода.
А наша сварка відразу вщухла, стала смішною, як і сам привід до неї.
Бунти тривали коротко, настільки коротко, що їх не варто було й починати. Тим більше, що я, хоч який був сердитий, знав: ніщо не замінить мені її, таку, яка вона є,— непоступливу в любові, нетерпиму до всього, що могло взяти бодай часточку мене, її нероздільної власності. І я від кволого бунту й позірного прагнення свободи швидко повертався назад у непорушну фортецю її любові, як покірний утікач, який навіть не відходив далеко від брами.
Життя не пестить нас, і ми самі творимо свою громадку, свій космос, у якому доповнюємо одне одному все, чого нам бракує.
Коли мені загрожувала небезпека, я думав тільки про неї, підбадьорюючи себе думкою про її присутність. Коли мені було важко, я повторював її ім'я, як у молитві, знаходячи в ньому полегкість. Коли я радію, то поспішаю до неї поділитися своєю радістю, вдячний їй, ніби це вона подарувала цю радість.
Добра вона людина й гарна жінка, але те, чим вона стала тільки для мене, створив я сам. Навіть якби вона мала якісь великі вади, я не помітив би їх. Мені потрібна вона досконала, і я не можу допустити, щоб вона була не такою.
Я наділив її всім, чого не знайшов у житті і без чого не можу існувати. Навіть себе применшую перед нею, щоб підняти її, а з її допомогою й себе. Я щедро обдаровую її, щоб міг потім брати. Я обділений, вона усім наділена, і так я покриваю свої прогалини. Вона доповнює в мені втрачене, і я дістаю більше, ніж бажав мати. Мої бажання були невиразні й розпорошені, тепер вони зібрані в одному імені, в одному образі, справжнішому й кращому від будь-якої мрії. Їй я приписую все, чого бракує мені, і, зрікаючись себе, все одно не втрачаю нічого. Безсилий перед людьми і слабкий перед світом, я маю вагу перед своїм творінням, вартнішим від них. Стривожений непевністю всього, я впевнений тільки в любові, яка виростає сама із себе, бо вона — потреба, перетворена у відчуття. Любов — це самопожертва й насильство, вона дає й вимагає, просить і сварить. Ця жінка — увесь мій світ — потрібна мені, щоб я нею захоплювався і відчував над нею свою могутність. Я створив її, як дикун створює собі ідола, щоб він стояв у печері біля вогню й захищав од грози, ворогів, звірів, людей, неба, самотності, щоб просити в нього речі звичайні і вимагати речі неможливі, захоплюватися й сумувати, дякувати й лаяти, завжди усвідомлюючи, що без нього страх був би надто жахливий, надія не мала б коренів, радість швидко минала б.
Тільки завдяки їй і люди мені стали ближчі.
Хус-ага повернувся з Царгорода скоріше, ніж ми сподівалися. Покликав мене у свою порожню крамницю і, сумний, перемінений, змарнілий, якийсь прибитий, повідомив скрушно, що в нього в Царгороді пропали всі гроші — і його, і чужі. Ще й заборгував. Не проторгувався, ніхто його не пограбував і не обікрав — він пропив усе. Ніколи цього не робив, тепер зробив.
Не знає, що з ним сталося, найшло це на нього одного вечора, якось само по собі, зненацька, наче хвороба ніби якесь божевілля, — він пив, замовляв пісні, розкидався грішми, хотів битися з товаришами, коли вони стримували його, щоб не занапащав себе, і за кілька днів і ночей залишився зовсім без грошей, довелося позичати, щоб повернутися додому. Завинив він перед нами і перед братом — Абідом, але, хоч повісься, нічого не вдіє. Якщо хочемо, він позичить і поверне нам гроші. Якщо ж у нас не зовсім сутужно, то віддасть через рік з процентами.
Поки що не бідуємо, сказав я, почекаємо. Таке з кожним може трапитися, не будемо ще й ми підкопуватися під нього, і без нас він має досить клопоту. ГІоверне, коли зможе.