А що я міг сказати йому? Вимагати гроші, щоб ще більше втопити людину? Так уже судилося, що гроші тікають від нас, і я великодушно запропонував йому перенести виплату боргу на наступний рік, а то й далі, і зробив це з усмішкою, наче ми ходимо по золоті. Він був мені вдячний за цю безрозсудність, і, що найдивніше, я й сам був задоволений, мовби зробив якусь вигідну справу. Якби я повернув свої гроші, гіркою була б для мене ця перемога і я, безперечно, соромився б її. А те, що ми пошилися в дурні, забудеться. І легко собі пробачимо.
Ні я, ні Тияна не вміємо жити, але це нас анітрохи не турбує.
Тияна ні словом не дорікнула купцеві, ані будь-кому іншому. Навіть не переконувала нас, що передчувала це лихо, як звичайно вона робила. Тільки всміхнулася й весело сказала:
— Гарні ми торговці!
І Махмут повівся зовсім інакше, ніж я чекав. Я думав, він буде заперечувати свою вину, мовляв, він тільки розмірковував уголос, а вирішували ми самі, він ані словом не прохопився, коли ми давали гроші Хус-азі, і це була правда.
Але я помилився, Махмут не виправдовувався. Він прийшов, щоб вислухати заслужені докори, щоправда, наступного дня, коли злість у нас уже минула, і всю вину взяв на себе.
— Якщо думаєте, що я спав, то помиляєтеся, — винувато промовив він. — Я цілу ніч очей не склепив. Так підвів своїх найкращих друзів. Ви втратили останнє, що підтримувало у вас певність. Я й себе обікрав, бо коло тої вашої мізерії я теж почувався впевненіше. Я міг би, звичайно, сказати: хто сподівався такого від Хус-аги? Але я не скажу. Від боснійця можна всього сподіватися. Роками живе як розумна людина, а потім раптом усе зробить, аби довести, що він останній йолоп. Ви цього, можливо, й не знаєте, але мій досвід більший. Я винен. І я відшкодую вам збитки.
— Що ти кажеш, звідки в тебе візьмуться гроші?
— Продам крамницю.
— Залишишся без нічого.
— А хіба я з крамницею народився?
— Але чому ти маєш повертати нам? Ти не винен.
— Винен. Ви в торгівлі не розбираєтеся.
Змагалися, ми так, перевершуючи один одного у великодушності, аж доки Тияна рішуче не перервала нашу безглузду суперечку, сказавши, що все це дурниці і що ми тільки марно гайнуємо час. Але щоб надалі ми не приходили до неї з подібними дитячими вигадками і викинули собі з голови мрії про легкий зиск та багатство, їй цього не треба, вона звикла задовольнятися малим, не потрібне воно й нам, бо ми такі ж вдатні до торгівлі, як вона — ходити по канату.
Так обом нам Тияна добре нам'яла вуха — і Махмутові, вдаривши його по купецькому самолюбству, але водночас і знявши з нього відповідальність, і мені, безневинному, тож я спересердя подумав, що Махмут не мав сумніву саме в такій Тияниній відповіді і тому начебто поривався повернути нам утрачені гроші. Він нічим не ризикував, вдаючи з себе благородного, а було б цікаво, коли б ми погодилися взяти в нього гроші, хоч би жартома. Як би він тоді викручувався, наче хробак, щоб забрати свої слова назад!
Але все закінчилося добре, і всі були задоволені своєю поведінкою. Старий дихавичний пройдисвіт зробив безпомилкову ставку на Тиянину доброту — і виграв. Пішов ніби засмучений, що ми не прийняли його жертви.
А через два дні він почав приставати до мене з новим прожектом.
Тияна понесла замовницям вишиті сорочки, а я пішов до бібліотеки читати вірші Мевлії про Сараєво. Він писав мовби про мене, про теперішніх людей, ніби й не минуло відтоді ціле століття. «Хіба час стоїть на місці? — питав я себе, не знаючи, радіти з цього чи сумувати. — Хіба люди не міняються?»
Запитав я про це і Сеїда Мехмеда в короткий проміжок між двома його мареннями, коли одне кінчається, а друге ще не почалося. Тільки тоді він притомний і тільки тоді не всміхається водночас і сумно, й весело.
— Люди міняються, — сказав він. — Але на гірше.
— Не може бути, — відповів я йому з запалом. — Люди якщо й не кращі, то розумніші. Збагнули, що мусять якось влаштувати свої стосунки, бо інакше увесь світ піде шкереберть.
— Світ все одно піде шкереберть, — байдужим тоном підсумував Сеїд Мехмед.
Хотів я його запитати, чому він такої поганої думки "про людей, що з ним сталося, чим вони йому дозолили, чому він замкнувся в собі, від чого тікає, але ж він нікого не підпускає близько до себе. Каркне, як лиховісний птах, і летить собі геть.
Сеїд Мехмед вийшов до сусідньої кімнати, залишивши мене, похнюпленого, самому дошукуватися відповіді на свої запитання.
Я не можу йому вірити, моє серце відкидає його безнадію, вона ворожа життю, ворожа людям. Усім людям. Якби навіть була одна добра людина, я вірив би в неї більше, ніж в усіх інших. А вона не одна. Добрих людей на світі більше, ніж злих. Набагато більше! Тільки злі гучніші й напористіші. Добрі мовчать.
Хіба не можна все перевернути?
Треба поговорити з Рамізом. Він би неодмінно сказав, що люди стануть кращі, без цієї впевненості все його життя і все, що він робить, утратило б сенс. Хай би його слова звучали й непереконливо, я повірив би йому. І заради нього, і заради себе.
На вулиці мене зустрів Махмут, мокрий як хлющ. Дощ ішов цілий день.
— Що ти тут робиш?
— Нічого, стою. Був у кав’ярні, тіснота, один на одному сидять, і все через дощ.
— Підемо до мене?
— А хіба тут погано?
Ми зайшли у підворіття під стріху, дивилися, як падає дощ, як відбиваються краплини від бруківки. Невдовзі мої ноги були зовсім мокрі. Тепер мені все одно, йти чи залишатися.
Які будуть люди завтра — кращі чи гірші?
— Погана погода, — каже Махмут, утираючись хустиною. — Не люблю дощу, не люблю вітряної погоди, не люблю холоду. Тоді ти якийсь нещасний, кашляєш, болить тобі поперек, болить душа. Але й літньої спеки теж не люблю, вона зовсім розморює. Чи є де-небудь на землі край, щоб там завжди була весна?
— Не знаю, може, й є.
— Я не бачив. А якби знав, подався б туди жити. Бо тут одна біда. Або тебе сонце пряжить, або тобі холод дошкуляє. Погано. Особливо коли парить. Збожеволіти можна. Ось минулої ночі — я ліг, а воно духота, бачу, буде зміна погоди, дихати нема чим, заснути не можу, і на вулицю йти вже пізно. Дружина стогне, сопе, перевертається. «Та заспокойся, — кажу їй, — хай тобі всячина. І так заснути не можна, а тут ще ти не даєш». — «Важко, то й перевертаюся, — каже вона, — бачиш, яка погода, повітря бракує». Що подієш, сну нема, очі як тарілки, мозок вариться, то й дав я думкам волю, все одно вгамувати їх не можу. Ото й думаю: скільки людей у цьому місті зараз, як і я, без сну, луплять очі в темряву, скільки їх спить, скільки, пробач, займаються одним ділом, скільки з душею розлучаються, а скільки народжується. Скільки народжується! І ось спало мені на думку підрахувати, скільки мешканців у нашому місті було минулого року, скільки буде через рік, два. Думки обриваються, плутаються, як нитки на клубку, ніяк не можу ладу їм дати, встав я, засвітив свічку і став підраховувати з олівцем у руці. І ось що вийшло: у нашому місті близько шести тисяч будинків, у будинку в середньому троє дітей. Діти за три роки прибавляють у вазі приблизно три оки кожне. Вісімнадцять тисяч дітей помножити на три оки — це буде п'ятдесят чотири тисячі ок людського м'яса.
Моя здивована думка зупинилася перед тою величезною горою людського м'яса. Я засміявся:
— Бійся бога, дітей лічиш на вагу, ніби це ягнята.
— У тім-то й річ, що це діти, а не ягнята! І вони щороку ростуть, і щороку з'являються нові. Поле може не вродити, а діти родяться. Зараз їх є вісімнадцять тисяч, розумієш?
— Розумію, коли йдеться про дітей, але тебе не розумію.
Він струсив краплі дощу з бороди та з мокрих рукавів і невдоволено похитав головою, що я не розумію його.
— Ось що мені спало на думку: дітей більше, ніж дорослих. А батьки звичайно потурають дітям. Тепер дивися: якби хтось мав гроші і якби купив щось для дітей та це попродав, то гарно заробив би.
— Якби та якби! Кинь ти свої вигадки, прошу тебе!