Так ми великодушно віддавали один одному коменданта Авд-агу, коли вже не могли вблагати чортів, щоб вони забрали його з-перед наших очей і з цього мокрого шляху.
— Ходім побачимо, — запропонував Махмут.
Його гнітила невідомість.
Підійшовши до коменданта, ми ввічливо привіталися, сподіваючись, що тим усе й кінчиться.
— Ти куди, Ахмете?
Отже, чекав мене!
— Ти, Махмуте, можеш іти своєю дорогою.
Це був наказ.
Махмут глянув на мене, розгублено всміхнувся, мовби йому було жаль, що залишає мене з Авд-агою, чи приємно, що його не спіткало те щастя, і, поштиво попрощавшись, миршавий, згорблений, мокрий, але, безсумнівно, щасливий, подався вулицею вниз.
— Знайшов місце?
— Ні.
— Ні? А чому?
Я мовчав, роздумуючи про те, як безцеремонно він прогнав Махмута, не соромлячись своєї жорстокості, а може, й не знаючи, що він жорстокий. Свою грубість він не пом'якшив навіть усмішкою, не кажучи вже про слово. Люди й не чекають від нього доброти, не обурюються й не ображаються. Я думаю про Махмутову запобігливу усмішку й догідливе прощання — він злякався й не відчув образи. І я злякався! Я повинен був сказати: «Махмут мій приятель, ми йдемо у справах, чому ви його проганяєте?»
Я того не сказав.
Мій обов'язок був захистити його від приниження. І себе. А я не зробив цього. Проковтнув образу і, можливо, навіть усміхнувся, і тепер це пекло мене, як рана. Я соромився своєї боягузливості і все-таки думав: добре, що нічого не сказав і не розсердив його. Два голоси водночас! Дві людини, зовсім різні, цілком протилежні, жили в мені повним життям: одна раділа, що не накликала на себе небезпеки, а друга була глибоко нещаслива від усвідомлення своєї нікчемності, і обидві однаково щирі, обидві однаково праві. А тільки якусь хвилину тому, у підворітті, я дивувався з роздвоєності Махмута Неретляка. Усі ми однаково дивні й нікчемні.
Комендант не мав ні найменшої підозри про мої муки.
— З чого живеш, якщо не працюєш?
— Дружина працює.
— Це недобре, візьме верх над тобою. Чоловік повинен працювати.
— Не можу знайти роботи.
— Роботи не можеш знайти? Бібліотекарем хочеш? Мехмеда Сеїда звільняють. Він уже нікуди не годиться.
— Не хочу ні в кого забирати хліб.
— Інші заберуть.
— У цьому не буде моєї вини.
— Ну й дурень ти. Але є ще місце. Хочеш бути писарем при судді?
— Це насправді чи жартома?
— Насправді.
— Якщо насправді, отже, від мене щось вимагається?
— Дрібниця.
— Яка саме?
— Той Раміз, студент, меле всячину в мечеті. Сподіваюся, ти не погоджуєшся з ним.
— Якщо він меле всячину, як ви кажете, і якщо та всячина погана, то, звичайно, я не погоджуюся.
— Судді треба, щоб хтось записав, що він говорить.
— І це повинен зробити я?
— Писарів він знає і при них говоритиме інше.
— Та, бачите, голова мені болить, ось уже третій день. У пам'яті нічого не тримається.
— Не треба запам'ятовувати. Запишеш.
— І потім, Джемаль Зафранія трохи сердитий на мене, йому не сподобається, що ви даєте мені таку роботу.
— Джемаль-ефенді й сказав, щоб я запропонував це тобі.
Еге, знайшли дурня! Я й раніше здогадувався про це, а він підтвердив.
— А чому він сам не прийшов, щоб мені це сказати?
— Не знаю.
— Тоді передайте йому, що я не можу.
— Зможеш, якщо тільки захочеш.