— Ніякі це не вигадки. Незабаром у Вишеграді ярмарок, і там можна було б купити кілька в'юків дитячих сопілок. По парі за штуку. Якщо взяти три тисячі, ну гаразд, дві, то це вже дві тисячі пар чистого прибутку. Хто пожаліє дві пари для своєї дитини?
— Є речі потрібніші, ніж дитячі сопілки.
— На потрібніше грошей не вистачить, а сопілку кожен купить.
Невже він усе своє життя тільки й думатиме про торгівлю, про прибуток, про операції? А таке з сопілками могло тільки йому стрельнути в голову. І розумно й безглуздо, і сумно й весело, — усе якось разом.
— Ну, такого як ти, ніхто не вигадає. Сопілок йому захотілося!
— Не про сопілки йдеться, а про чистий прибуток. Продаси в крамниці, і гроші до кишені.
— А зараз у тебе гроші є?
— Гроші? То ж бо й воно.
Він посмутнів і довго стирав краплі дощу з посинілого носа.
Я сказав, сміючись:
— Точно як у цигана: жаль, нема муки, а якби була олія, млинців напекли б.
— Та не зовсім так. Можна було б знайти і муку, й олію.
— Де?
— У тебе.
— У мене? Віддам тобі все, що маю.
— Якщо віддаєш, тоді нема клопоту. Я їду до Вишеграда по сопілки.
— Нема в мене нічого, чоловіче добрий. Звідки?
— А батькова садиба.
Ось що він має на увазі! Не заспокоїться, доки мене не пустить з торбами по світу. Це в нього ніби хвороба.
Я мовчав, а він мене почав квапити:
— Що скажеш? Все одно з неї ніякої користі нема.
Я не кажу нічого й не думаю нічого. Справді, з неї нема ніякої користі. А ця справа непогано придумана. Безглуздо, але непогано.
— Тобі шкода?
Мені не шкода, анітрохи не шкода. Ніщо мене не в'яже з батьківською хатою, крім неясних спогадів, яких я не намагаюся оживити, давно вже не був на згарищі, не варто повертатися до марних згадок і ятрити душу виглядом пустиря. Треба розірвати непотрібний зв'язок, щоб не допустити можливого болю. Дитинства вже давно нема. Що я бережу в цьому притулкові духів, де навіть не спочивають кістки покійників? І болю не відчуваю, тільки порожнечу. Чом би її не засипати?
— Про що ти думаєш?
— Думаю, що було б, якби й ти пропив гроші, як Хус-ага. Від боснійця можна всього сподіватися.
— Боснієць на старість набирається розуму, коли він йому більше не потрібний. Минулися мої дурощі. Отже, пристаєш? У мене й покупці на садибу є.
— Приховаємо це від Тияни, а то буде сердитися. А якщо гроші пропадуть, знатимемо про це тільки ти і я.
— Не пропадуть.
Він сказав це рішуче, ніби поклявся.
— У тебе в голові одна торгівля. Як ти ще не заклав свого будинку й крамниці?
— Та знаєш, — відповів він засмучено, — це жінчине.
Я всього сподівався від нього: і що збреше, й одурить, і вкраде, я був упевнений, що він лицемірив, пропонуючи відшкодувати нам збитки, але ніколи не повірив би, що може так посміятися з нас.
— Чудово, — скипів я, — отже, ти брехав, що продаси крамницю і повернеш нам гроші. Знав, що ми йолопи й не погодимося на це. Красно дякую тобі, Махмуте, за таку дружбу.
— Та ні, що ти! — замахав він кістлявими руками, мов боронився від удару. — Я правду казав! Я розмовляв з жінкою, і вона погодилася продати крамницю, їй-богу! І продав би, якби Тияна не розсердилася так. Залишилося б і мені дещо, не просив би в тебе на сопілки. Де ж я брехав, чоловіче добрий!
Дідько лисий його розбере, ніколи не вгадаєш, де він бреше, а де правду каже. Усе в ньому так переплутано, заборсано планами, бажаннями, розрахунками, брехнями і ще хтозна-чим, що, напевно, і він сам у собі не може як слід розібратися. Він правдивий і неправдивий, чесний і обманливий, тверезий і безрозсудний, не знає ні в чому ні межі, ні переходу — і тільки так він цілісний. Ах, бог із ним! Не можу вибирати людей, яких бажаю, а в них тільки те, що добре. Мушу приймати чи не приймати людей, яких посилає мені життя, разом з усім, що в них є, — нероздільно. І, можливо, я гірко помилився б, коли б обирав тільки святих, якби такі були, — вони, очевидно, нестерпно нудні.
А коли я побачив, яким сумом затяглися його водянисті старечі очі від страху, що втратить чудову нагоду, про яку, мабуть, стільки мріяв, чи від того, що вірив щиро в свою брехню, я поборов свою дріб'язкову злість і вернув йому його дурну надію. Бери її, нерозсудливий чоловіче! Якщо я нічого з цього не матиму, нічого й не втрачу. А що ти здобудеш і що втратиш — не мені визначати.
Моя згода, яка повернула йому омріяний шанс у повній цілості, миттю воскресила в ньому й упевненість, — і суму та сумнівів як не було. А тільки ж хвилину тому він був прибитий горем. Цей фанатик нерозсудливості ніколи не сумнівався довго в своєму щасті, вірячи, що воно коли-небудь та все-таки прийде, і міг побігти навіть за його тінню, впевнений, що воно чекає його десь у якомусь провулку, на якомусь життєвому повороті.
І я зрозумів, що він не обманює мене. Він іде своїм шляхом, за своїми бажаннями, не оглядаючись на мене.
Вулицею під каштанами проходжувався комендант Авд-ага, мовби не лив дощ і була якнайкраща погода для прогулянки. Він ступав кілька кроків уперед, повертався назад і зупинявся — завжди на тому самому місці, на однаковій відстані від нас і терпляче дивився й чекав.
— Когось чекає, тебе чи мене, — промовив Махмут.
— Напевно, тебе.
— Чого мене?
— А чого мене?