Я пішов до пекарні по хліб. Пекарі весело перемовляються, жартують, сміються.
— Бачу радієте. Може, щось гарне чули?
— Ні, через те й радіємо.
— Які новини?
— Усе подорожчало, хіба це новина?
— Ви не спите вночі, а ночами всяке трапляється.
— П'яниці вештаються, злодії нишпорять, сторожі дрімають, коханці криються. У нас нічого не трапляється.
— Хіба нічого не чули?
— Усе, що буває вночі, стає відоме вдень. Будемо все знати.
Не хочу думати про Раміза.
Коли я повернувся, Тияна вже не спала.
— Чого так рано встав?
— Не рано, ледарко. Пекарі вже другий хліб з печі витягли.
— Ти, бува, не хворий?
— Бійся бога, хіба я схожий на хворого? Чи вже мені не можна й встати, коли захочу?
— Ти спав неспокійно, цілу ніч перевертався.
Я сів коло неї на ліжку. Її чорне волосся розсипалось по подушці, очі затяглися вогкістю від сну, губи набубнявіли, як у дитини.
— Яка ти гарна, коли прокидаєшся!
— Тільки тоді, коли прокидаюся? Більше ніколи?
— Більше ніколи. Тільки тоді, коли прокидаєшся. Хочу розсердити тебе, хіба ти не бачиш?
— Не вдасться.
— Тоді на зло скажу правду. Ти завжди гарна, і я завжди це знаю, але не хочу казати. А зараз мушу, бо відчуваю це кожною жилкою.
Не хочу думати про Раміза.
— Що ти ще відчуваєш?
— Хочу тебе нюхати, як квітку. Хочу заповнити очі тобою, щоб нічого більше не бачити.
Не хочу думати про Раміза.
— А тепер скажи мені, що трапилося?
— Хіба я не можу розповідати тобі, як люблю тебе?
— Від чогось боронишся. Думаєш про щось інше.
— Думаю, який я щасливий.
— Чому саме сьогодні вранці?
— Часто про це думаю.
— Щасливий попри все. Попри що?
Завжди вона мене заганяє в глухий кут, нічого від неї не приховаю. Краще було й не пробувати.
Я розповів їй про Раміза, про те, що його, як сказав мені вчора Авд-ага, ув'язнено у фортеці.
— Чого ж ти раніше не сказав мені?
— Щоб не турбувати тебе.
— Я відразу помітила, ти щось приховуєш.
— По чому помітила?
— Коли тобі важко, ти якийсь особливо ніжний. Схожий на дитя, яке хоче щось затаїти.
— І не знаю його добре, а жаль мені його. Ніхто заради нього й пальцем не кивне.
— А що хто може зробити?
— Ніхто нічого не може. А він же, мабуть, там сподівається, що піднімуться люди, вимагатимуть його звільнення.
— Навряд. Він знає, що не піднімуться.