— А якби я пішов до Зафранії і попросив його?
— Чому ти? Відразу він запитає: чому саме ти?
— Ми не друзі, а ніби як друзі. Нікого він не має.
— Йому ти не допоможеш, а собі нашкодиш.
Тияна каже це неохоче, бо в ній повстає сумління, але каже, щоб стримати мене. І ще додає:
— Нічого не скажеш, винен він. Виступав проти них.
— Марно, його не випустять.
— Не думай більше про нього.
— Не думаю, бо це нічого не дасть.
Марно, даремно, це нічого не дасть. Залякали нас так, що ми навіть не зважуємося просити милосердя для будь-кого. Ніхто за нього й слова не промовить.
А що я можу?
Ні ім'я, ні посада, ні становище, ні багатство, ні родина — ніщо не стоїть за мною. Яку причину виставлю? Жалість? Кому вона потрібна, моя жалість?
І заради чого? Заради неіснуючого боргу перед сумлінням, заради людини, якій нічим не зобов'язаний, заради провини, якої не прощають.
Не хочу думати про неможливе.
Не хочу думати про Раміза.
Я снідав, але що їв — не знаю. Тияна дивилася на мене як на хворого, за кислою усмішкою приховуючи свою стурбованість.
Я сказав, що вийду в місто — пройдуся трохи.
— Краще б ти вдома посидів.
— Ополудні якісь збори в мечеті. Зафранія мене теж покликав.
— Навіщо тебе?
— Не знаю.
— А заради чого збори?
— Ніби про Раміза будуть говорити.
— Тільки ти не виступай, прошу тебе, не виступай! Обіцяй мені.
— Не буду, що я там казатиму? Якби моя воля, не пішов би.
— Ох, боже, ще цього бракувало! Як тільки скінчиться, негайно повертайся додому. До речі, учора ввечері тебе шукав Осман Вук. Не сказав чого.
Я зовсім забув про нього.
Вологі дахи, вологі паркани, вологі вулиці, прохолодне повітря, голубе небо, ранішнє сонце.
Не знаю як, але я раптом забув усе, ступаю мовби по росі, по свіжій воді, через густолистий ліс, у жилах струмує іскриста кров, мене охоплює тиха безпричинна радість, усе в мені світле і ясне, наче гірський струмок.
Не думатиму про Раміза.
Котра година?
Не думатиму до полудня.
До полудня.
Я хотів вирватися поза можливості, що затисли мене. Чи, може, тіло збунтувалося проти безвиході, яку накинула йому думка? Тіло мудріше від розуму, воно знає все про себе, усе, що йому треба, усе, що йому не треба, навіть те, чого ми не знаємо. Тіло як трава, як сарна. Не знаю — щастя це чи нещастя, що не можна повністю здатися на мудрість тіла?
А ополудні не зможу нічого уникнути. І як тільки я подумав про це, млявість огорнула моє тіло, в думках запанувала плутанина.
І знову я мучуся, не знаходячи виходу.
Мої думки не дуже розумні, і моя мука не дуже важка, але цього досить, щоб ранок утратив для мене свою привабність.
Не хочу думати про Раміза, а думаю. Не можу інакше.
Утік я від нього в блаженну райську порожнечу, але тільки мить я був травою, сарною, здоровим тілом. Не хотів би залишитися ними. Радше буду безрозсудною людиною, яка думає про те, що її не стосується, чого вона не може виправити і що від неї далеко, як небесна зірка.
Нічого не годен зробити, але думаю.
Це все, що я можу. Краятиму свою душу думкою про добру людину, яка чекає в фортеці на смерть. І намагатимуся забути. Як і багато чого іншого. Поволі я роблюся звалищем перетлілих жалощів, співчуттів, сорому, мертвих клятв, потоптаної гордості, і весь цей сморід з часом називатиму досвідом. Я вже відчуваю, як воно тхне, ще відчуваю, бо пізніше я не відчуватиму й цього.
Я пішов з дому, щоб зустрітися з ким-небудь, почути що-небудь, порозмовляти, розпитати. Але ні з ким я не зустрівся, нічого не чув, ні про що не порозмовляв. З ким, що, про віщо? Ніхто не знає, нікого не стосується, ніхто не хоче встрявати в розмову. Або скаже давно мені знайоме: пильнуй свого діла.
В одному дворі гуляли весілля. Ворота відчинені навстіж, на подвір'ї повно молоді, гупає невидимий бубон, кружляє коло, лине сміх, чуються пісні, веселі вигуки.
Ніхто з них не знає про Раміза, ні про збори в мечеті, ні про якесь лихо, так і проживуть життя, не знаючи нічого.