— Є розумні люди.
— Є, авжеж. А знаєш, я боявся, що ти почнеш виступати.
— Чого б я мав виступати?
— Звичайно, тобі шкода Раміза. Ти ж такий жалісливий.
— Шкода мені кожної людини. Хоч я й не згодний з Рамізом.
— Приємно мені це чути.
— Що буде з ним?
— За те, що він робив, належить смертна кара.
— А не можна просити помилування? Адже йому лише двадцять чотири роки.
— Ніхто йому вже не допоможе — ні начальник поліції, ні суддя, ні сам візир. Могла б його врятувати тільки одним одна людина.
— Хто?
— Ти.
— Я? Що це ти кажеш!
— Для цього я й покликав тебе.
Я подумав, що він насміхається з мене й Раміза.
Мабуть, він зрозумів це з мого застиглого обличчя й здивованих очей, бо поспішив пояснити. Ми друзі, я і цей студент. Гаразд, не друзі, але він нікому так не звірявся, як мені. Не треба лякатися, він знає, що ми розмовляли про звичайнісінькі життєві справи, і він саме це мав на увазі, коли згадав мене. (Усе йому розповів комендант Авд-ага — і це не дивно, дивно інше: що він мені повірив). Раміз іншим викладав свої погляди, мені ж розкривав свою душу. Тож я йому ближчий, ніж інші, і міг би йому сказати, чого інші не можуть. Він знає й те, що я не поділяю Рамізових поглядів. Власне кажучи, я й не маю ніяких поглядів, тільки сумую з того, що люди не ангели і на землі не може запанувати рай. І це добре, що ми не однодумці, бо Раміз із однодумцем був би суворий і неподатливий. Чи я помітив, що легше знаходять спільну мову люди, які думають по-різному, звичайно, якщо вони не вороги? Хіба ми двоє — він, Джемаль, і я — не доказ цього? Ось що треба зробити, якщо я бажаю врятувати Раміза. Раміз залишив глибокий слід у місті, язик у нього, видно, добре підвішений, наобіцяв багато, все одно йому нічого виконувати не треба, говорив переконливо, бо не дбав про обережність, і люди слухали його як посланця божого, часто запрошували виступати в різних місцях. І це не дивно, легше розбудити в людях зло і ненависть, ніж добро і любов. Зло привабливе, воно ближче людській природі. До добра й любові треба дорости; щоб дійти до них, треба докласти зусиль. А зло ми носимо в собі, як одвічну пристрасть, і воно може стати згубним, коли його виставити як єдине добро. Люди запам'ятали його слова і тепер переповідатимуть їх, повторюючи, як молитву, протиставляючи будь-яким труднощам і нещастям. Його слава зросте, бо в очах народу він жертва, а не злочинець. А треба, щоб він не був мучеником, щоб не залишилися зерна його слів, хоча, звичайно, час протверезить більшість обдурених. Ми повинні зірвати з нього ореол мученика, знищити посіяні ним зерна, щоб з них не виросла жодна бур'янина. Як? Дуже просто. Потрібно, щоб він сам зрікся того, що говорив. І я маю намовити його на це. Нікому іншому це не під силу.
Зафранія нахилився до мене так близько, що майже торкався мене губами, наче шепотів мені в ніс, дихаючи на мене кислуватим і по-східному різким запахом. У голові паморочилося, думки плуталися, я ледве втримував їх, щоб не розлетілися, мов наполохані горобці.
Що сказати йому? Як виплутатися з цієї халепи? Він завжди вимагає негайної відповіді, не даючи часу, щоб отямитися. Я знаю, що маю сказати, але як це зробити, щоб не нашкодити собі?
Мов набираючись духу, я сказав, щоб відтягти відповідь:
— Не вірю, що він погодиться.
Зафранія — не я, у нього на все є готова відповідь:
— Страх перед смертю, мій Ахмете, сильніший над усе. Нехай Раміз піде в мечеть і скаже людям, що помилявся, коли їм так говорив, що був ображений і мстив таким чином, а тепер обдумав усе і, як чесна людина, мусить визнати, що штовхав їх на неправильний шлях. Якщо він скаже щось подібне, то відпустимо його. Тільки тут не залишиться, відправимо його з міста.
— У вигнання?
— Живим.
— А якщо не погодиться?
— Залишиться тут. Мертвий.
— Уб'ють?
— Гріх важкий. Чи думаєш інакше?
— Важкий.
— Отже, згоден?
— Можу я трохи подумати?
— Навіщо? Не робиш нічого поганого. Рятуєш його від смерті.
— Справа не погана, але незвична.
— І для нього так краще. Я не люблю жорстокості. Справді! Це печерний спосіб розв'язання суперечок між людьми. Не люблю вбивств. І ти не любиш. Та й він, мабуть.
— Не знаю, важко мені вирішити.
— Людяність твоя, видно, тільки на словах. Правду кажучи, і тобі я хотів допомогти.
— Мені допомогти?
— Ти сам кажеш, що ви були дуже близькі. Хто ж повірить тобі, що ви розмовляли з ним лише про домівку й дівчину?
— І ти не віриш?
— Вірю, доки мені вигідно.
— Завтра скажу тобі.
— Сподіваюся, будеш розсудливий.
Ох, боже неправедний, що ти ще звалиш на мою голову! Вона ж не наймудріша і не найдурніша. Стільки людей винних і невинних усе життя, буває, проживуть, позіхаючи з нудьги. Чому ж ти вибрав тільки мене і не даєш мені спокою? Я завжди повинен розв'язувати нерозв'язні завдання, як той третій, наймолодший брат у казках. А я хотів би, щоб мені було і трохи нудно, і легко, й гарно і щоб прокидався я без думки та муки і не думав зі страхом про завтрашній день.
Я захищався перед комендантом Авд-агою, розповідаючи йому зворушливу історію про Рамізову домівку та дівчину, а відкрив якраз те, що їм треба.