Я глянув на них мимохідь, але вони довго не виходили мені з голови. «Щоб вас чорти забрали», — казав я. Щасливі люди.
Чому я не такий, як вони? Чому я не дбаю про себе? Чому мене стосується те, що мене це стосується?
Може, одужаю, може, дозрію. Колись. Не знаю тільки коли.
Не хочу думати про Раміза.
Зараз не думаю про Раміза — думаю про те, що говоритимуть про нього. Скоро полудень.
Я ввійшов до мечеті, не приглядаючись до тих, що були на подвір'ї, і сів недалеко від дверей.
Коли мечеть почала заповнюватися, я міг вільно роззиратися, не привертаючи, на щастя, до себе уваги, бо всі дивилися на тих, що заходили останні: учителів медреси, імамів, проповідників, високих чиновників, головного суддю, якого супроводив Джемаль Зафранія. Джемаль усміхався до всіх, нікого не бачачи, а суддя ступав нахмурений, втупившись у якусь уявну точку перед собою.
Мула Ібрагім зайшов серед останніх і, не розглядаючись, рушив у напрямку до мене, але коли завважив мене, зупинився і став шукати кращого місця, вдаючи, ніби не бачив мене.
Він правий, адже, справді, яке я маю відношення до цього зборища? Люди подумають, що я проник сюди самочинно або що запросили мене помилково.
Ці люди — мозок і сила міста, і якби якимось дивом стеля мечеті обвалилася, місто втратило б розум і вагу. Попри всю жалість, яку я відчував би від цього, я був би щасливий, якби мені вдалося врятуватися, бодай одному-однісінькому, бо було б несправедливо, коли б доля зрівняла мене з такими знатними людьми.
Так я думав не від зловтіхи, а від розгубленості. З самісінького ранку я нічого не їв, шлунок судомило, у животі бурчало, руки пашіли. Якщо я змушений буду бігти надвір, помчу просто по людях до дверей. Думатимуть, що втікаю зі зборів.
У голову мені полізли всілякі дурні думки. Ось Авд-ага встане й розповість, як він просив мене, щоб я посвідчив проти Раміза, а я відмовився. Згадає й вечірку в хаджі Духотини, скаже, що в мене дружина християнка, а якщо переповість те, що йому вона вчора ввечері наговорила, усі обернуться до мене, щоб проштрикнути очима чудовисько на ім'я Ахмет Шáбо.
Знав я, що все це дурниці. Розправитися зі мною Авд-ага міг би й сам, або це зробив би Джемаль Зафранія, чи який-небудь миршавий поліцай, для цього не треба було б турбувати таких знаменитостей. Але збуджений мозок все одно що наляканий звір, якого охопив страх і якому скрізь ввижаються вороги.
Навіщо мене покликали?
Попереду підвівся Джемаль Зафранія й почав говорити. Зажмуривши короткозорі очі (а мені здавалося, що він дивиться тільки на мене), всміхаючись люб'язно й водночас безапеляційно, — люб'язно від свого імені і безапеляційно від імені судді, — він сказав, що за розпорядженням високоповажаного пана судді, чесність і мудрість якого відомі далеко за межами нашого міста (Зафранія вклонився судді, а той слухав його спокійно, анітрохи не бентежачись від таких безсоромних лестощів), за розпорядженням, яке йому робить честь, він попросив найшановніших городян прийти на ці збори, за що він їм від свого імені висловлює глибоку вдячність. Привід, заради якого всі тут зібралися, дріб'язковий і незначний, але сама справа дуже важлива, і він, з дозволу й за розпорядженням високоповажаного пана судді, викладе коротко її суть, щоб мудріші від нього люди могли висловити свою думку з цього приводу. У нашому місті мешкав якийсь дурисвіт Раміз, відомий негідник, який твердить, що він студент Аль-Азгару, що, звичайно, брехня, а якщо й правда, то це ганьба для нього, а не для Аль-Азгару. Ніхто не має нічого проти, щоб він мешкав у місті, наша гостинність і щирість відома кожному. Ніхто не має нічого проти, щоб він виступав з проповідями, ми шануємо свободу слова, але той безбожник і невіглас наважився говорити людям такі жахливі речі, яких чесна людина не посміє повторити. (І тут же він повторив їх, мовби забувши те, що сам сказав, чи не вважаючи себе чесною людиною, що було, звичайно, його помилкою, зробленою в ораторському запалі, а не щирою самооцінкою). Той навіженець нападав на наші закони, віру, державу і навіть на найяснішого султана. Але яке б це не було жахливе й немислиме, заради цього ми не збирали б вас. Ідеться про тяжчу й важливішу річ. Той злочинець цілий місяць з дня в день перед повною мечеттю сіяв зерна отрути. І ніхто, жодна людина за тих тридцять днів не обірвала його, не зупинила цього богохульства, не донесла на нього органам влади. (Ось воно що, властям видали його не ті люди, до яких він промовляв, а інші, їхні!) Постає питання: де справжні віруючі? Де була і що робила влада протягом цього часу? Ми були сліпі й глухі, і це нам треба визнати, ми проспали той час, дозволивши оскаженілому ворогові говорити перед народом, що йому на язик спаде. А влада, яка повинна знати, чим займаються підозрілі люди, навіть пальцем не поворухнула. Доки будемо терпіти, щоб усякий пройдисвіт, коли йому тільки заманеться, обпльовував наші святині? Доки будемо дозволяти, щоб чорні людиноненависники отруювали народ?
— Більше цього не буде! — похмуро кинув суддя, перервавши красиво змережану Зафраніїну промову, яка, очевидно, ще не дійшла до кінця, ще багато кучерявих прикрас і зворотів залишилося в ораторовому горлі, на превеликий жаль — наш і його, але він цю грубу нетактовність судді сприйняв як похвалу, як найкращу кінцівку і крапку до свого виступу. Як підпис судді під усім, що він сказав. Тому й сяяв, наче молода під вінцем.
— Ви скажете, що маєте сказати, але шкідництва такого в моєму окрузі більше не буде і притуплення пильності теж. Сподіваюся, ви скажете, що ви думаєте, незалежно від того, що я думаю. А тепер — говоріть!
Коли суддя так приязно надав слово присутнім, настала коротка запинка — люди, очевидно, переводили дух, але скоро прийшли до тями й поспішили висловитися. Відтягування могло бути розцінене як хитання або навіть незгода, а від цього хай їх бог боронить!
Перший підвівся мій несуджений доброчинець, глухий народний заступник Мула Ісмаїл. Не знаю, як він схопив, що йдеться саме про державного ворога, але цього разу не схибив. Перед нами питання неповаги до влади, сказав він, питання неповаги до закону, питання неповаги до віри. А все це провіщає чуму. І між нами немає згоди, а незгода між мусульманами провіщає чуму. Цілий цей місяць вили собаки, і це теж провіщає чуму.
Його не спинили, ніхто навіть не всміхнувся, доки він просторікував про причини й ознаки наближення чуми, це все-таки якось в'язалося з розмовою про Раміза. Той, хто приносить чуму, без жодного сумніву, небезпечний. Доводити цього, щоправда, не треба, але сказати треба.
Учитель медреси Рахман висвітлив корені й причини виникнення хамзевійського вчення, яке відкидає будь-яку владу і проповідує безпорядок, де кожен дбає сам про себе. Із багатьох фактів, дат, імен, туманних висловів я зробив для себе висновок, — бог святий знає, чи це так, — що це вчення з'явилося, — не знаю коли і де, — як наслідок незадоволення зубожілих селян тяжкими умовами життя. Тепер це вчення безглузде, як і тоді, коли воно виникло, і ще безглуздіше, бо всякому видно, що сучасні селяни живуть добре й поважають султанську владу. Він вважає, що з цими науковими фактами треба ознайомити неуків і заблуканих, хоч їх і дуже мало, щоб вони не потрапили в тенета всіляких негідників.
Учитель медреси Нуман свій виступ побудував на твердженні, що будь-яке вчення, якщо воно не спирається на віру, хибне. Віра непомильна, бо вона закон божий, а відступництво від закону божого — це гріх і богохульство. Він рішуче обстоює свободу думки, без цього нема ні поступу, ні щастя, але свободу в рамках корану, бо думка поза кораном не вільна, а відступницька. Тяжкий гріх чинить і ворог нам той, хто свободою вважає свободу від божих заповідей. Це не свобода, а найгірше рабство. А служіння морокові й сатані — смертельний гріх, якому треба оголосити священну війну.
Іліяз-ефенді сказав, що його охоплює жаль і сором: хіба можна давати свободу тим, хто її не заслуговує? А ми всім нерозумно даємо свободу, собі погибель готуємо. Наш обов'язок — бути пильними, за всім стежити, протистояти гріхові. Він той обов'язок виконує в своїй общині: пильнує, стежить, бореться. Молоді люди пішли кривою дорогою: співають біля мечеті під час молитви, говорять погані слова, зневажають шанованих людей, насміхаються із святинь. Він ганить їх, соромить, пробує навернути на правильну дорогу, але сам небагато що може зробити. Куди ж дивиться начальник поліції, чим зайняті стражники? Мовби це їх не стосується. Він не опустить рук, буде боротися до останнього подиху, але просить суддю допомогти йому, якщо не хочуть цього робити ті, хто зобов'язаний.
Хімзі-ефенді, підсудок, вбачає смисл цих зборів у тому, щоб посилити боротьбу проти ворогів. Якщо інші не виконують своїх обов'язків, то в нього, як у судді, зв'язані руки. Потрібно було дійти аж до такого, як у випадку з Рамізом, щоб ми всі заворушилися. А хіба треба було допускати до цього? Хіба не краще запобігти хворобі, ніж потім її лікувати? Хіба не краще спокійно спати, ніж дивитися, як зло переростає в нещастя? З Рамізом упоратися — це легко, але він не один. Є сотні молодих Рамізів, будьмо відверті, які вставляють нам палиці в колеса і заважають якнайкраще виконувати наше священне завдання — зміцнювати віру й імперію. І це саме тепер, коли вороги стоять біля наших кордонів й уважно стежать за тим, що діється в нас, щоб вибрати слушну годину й напасти на нашу державу. Ці люди — прямі спільники наших ворогів, а спільники наших ворогів — наші вороги, і не треба їх щадити. їх треба безжалісно знищувати, як і тих, хто їх жаліє.
Тоді всі почали один по перед одного якомога гостріше й суворіше нападати на невідомих зловмисників, яких ставало дедалі більше. Ніхто не хотів відстати ані на п'ядь, а не відстати означало бути якомога жорстокішим і невблаганнішим. Стогнали, кричали, репетували, перераховували злочини, вимагали смертної кари й винищення — краще, хай нас буде мало, але добрих, ніж багато, але казна-яких; краще, коли ворог по той бік шанців, ніж коли він у наших рядах.
Усе палало вогнем ненависті.
Раміза було забуто, його давно вже осудили.
І тут підвівся білобородий хафіз Абдулах Делалія, найближчий друг Шех-аги, до якого я завжди відчував пошану за те, що він для всіх мав лагідну усмішку й добре слово.
Невже й він приєднає свій голос до цього знавіснілого виття? Невже не міг помовчати? Боїться, що його звинуватять у вільнодумстві, якщо не скаже нічого? Хіба й мовчання підозріле? Чи, може, словами, які йому байдужі, купує собі спокій? Адже йому нічого іншого не потрібно.
Мене аж занудило.
Спочатку він говорив, як і всі, і всі слухали його, дрімаючи. Але ось він заговорив по-своєму, і сонну ввічливість з них як рукою зняло. А в мене від страху підтялися ноги. Він збожеволів!
— Я проти всього, що обстоює той Раміз, — сказав хафіз Абдулах, — бо ненавиджу безпорядок і насильство. Але в тому, що юнак стільки часу говорив хтозна-що, винні ми всі. Хімзі-ефенді має рацію. Тільки він не каже, у чому ж наша вина. А наша вина в тому, що нам усе байдуже, нас ніщо не стосується, крім нас самих, ми надто багато думаємо про власні вигоди та блага цього світу. Дивуємося, що нам ніхто нічого не сказав, що люди покривали його. А я, бачите, не дивуюся. Чого б вони мали нам казати? Який у нас зв'язок із народом? Ніякого. Між нами й народом проліг кордон, і через цей кордон ми шлемо тільки поліцію. І держави в нас різні — у нас своя, у народу своя. І стосунки між цими державами далеко не дружні. Не народ у цьому винен. Винні ми, наша зарозумілість, себелюбство, безсоромність, тисячі наших дурних звичок, без яких ми не уявляємо свого життя. Тільки собі ми присвоїли право думати, вказувати шлях, яким треба йти, визначати вину й покарання. А в корані сказано: «Усе вирішуйте спільно, у злагоді!» Ми відступилися від корану. Ми не прислухаємося навіть до власного розуму, бо не прагнемо добре виконувати те, що проголосили своїм правом. Погано думаємо, бо замкнулися в собі; спрямовуємо людей у непрохідні хащі, замість того щоб виводити їх на широкий простір; несправедливо визначаємо покарання і ще несправедливіше вину. Ось чому якийсь бунтівник міг так довго баламутити людей, а ми нічого про це не знали. Народ оберігав його, невже вам це не ясно? А ми доправляємося ще більшої суворості, вимагаємо крутих заходів, хочемо за допомогою страху навести порядок. Хіба кому-небудь це вдалося? Чи ви думали коли-небудь, чим запам'ятаємося народові? Страхом, який сіємо? Жорстокістю, з якою боронимо свої інтереси? Тяжким життям, до якого нам байдуже? Пустопорожніми словами, які щедро розсипаємо? Ви змагалися тут, хто вигадає страшнішу погрозу, хто придумає жорстокіше насилля, хто запропонує суворіші закони. Але ніхто не подумав про наші гріхи, ніхто не згадав про причини наших нещасть, нікого не здивувало, що такого раніше не було? Чому? Не вірю, що всі ви думаєте так, як говорите, це було б жахливо. Не припускаю, що ви робите це з користолюбства, це було б не гідне звань, які носите. Отже, боїтеся сказати правду комусь, хто стоїть вище? Якщо це так, мені дуже шкода вас. Але, прошу вас іменем бога, не поширюйте свого страху за межі цього кола, не мстіть за своє приниження! Покарайте злочинця по справедливості й закону — і найсуворіше, якщо треба, але не вигадуйте злочинців там, де їх нема. Тим ви штовхнете їх на шлях злочину. І не вживайте гучних слів та не виставляйте високих доказів, коли зводите свої дрібні порахунки. На нас лежить набагато більша відповідальність перед народом і перед історією, ніж ми гадаємо. Прошу суддю і всіх вас не мати на мене зла за мою відвертість. Я дуже поважаю і вас, і себе, щоб мовчати, думаючи інакше, або говорити не те, що думаю.
Коли він сів, запала тиша.
«О чесний безумцю!» — подумав я схвильовано, не наважуючись подивитися довкола себе.
Коли він говорив, дехто розлючено схоплювався, гнівно заперечував йому, але суддя таких стримував рішучим порухом руки й спокійно дослухав хафіза Абдулаха до кінця. Звичайно, це не означало, що він погоджувався з ним, проте на його похмурому обличчі нічого не можна було прочитати.
Чому дозволив йому говорити? Невже він і справді такий поблажливий? Чи хотів показати, ніби кожному вільно говорити, що він думає? Чи, може, йому треба було, щоб нещасний чоловік повністю розкрив свою душу?
Може, й мене покликали з тою думкою, що я зопалу скажу щось таке, чого не слід говорити?
Я згадав вечірку в хаджі Духотини. Хіба хафіз Абдулах казав не те саме, що й я? Навіть дошкульніше. Страх проймав мене, доки я слухав його серед цього потривоженого, ображеного натовпу. Якби не суддя, хафізу Абдулахові довелося б ще гірше, ніж мені, — на шматки б його розірвали.
Не підводячись, суддя закінчив розмову, сказавши, що, незважаючи на окремі хибні думки, збори показали високу свідомість і виправдали його сподівання. Розбіжностей у поглядах не було, і ця згуртованість сприятиме нашим зусиллям, спрямованим на збереження й зміцнення всього, що священне для нас. Якщо цього не роблять ті, хто зобов'язаний це робити, то за справу візьмуться люди, які загальне добро ставлять вище від власного і які готові боронити істину від будь-яких ворожих посягань. Сказавши, що про цю розмову він доповість намісникові та іншому начальству, суддя подякував нам і відпустив усіх додому.
Виходячи, Мула Ібрагім непомітно кивнув мені головою, кліпнувши очима, й одразу відвернувся. Хіба після всіх отих погроз не стало ще небезпечніше признаватися до мене? Чи він гадає, що в цю хвилину мені особливо потрібна підтримка?
Я вагався, чи піти мені за ним, щоб розпитати, що він думає про ці збори, чи дати йому спокій, адже все одно він не посміє сказати того, що думає, а може, від страху й зовсім нічого не думає. Але, на диво, те, що він признався до мене, мене підбадьорило.
Щоб не штовхатися у вузьких дверях з великими людьми, я вирішив перечекати, доки всі вийдуть.
Перед мечеттю Джемаль Зафранія попрощався з суддею, низько вклонившись йому. Зустрів мене широкою усмішкою. Звичайно, він був задоволений зборами, хоча я не вірю, що він міг чекати чогось іншого.
— Що скажеш про цю розмову?