— Як їхалося?
Я хотів сказати; «На одній нозі». Однак, подумавши, що її навряд чи саме це цікавить, запитую:
— Що з вами?
— Ой, чого тільки зі мною нема. Але найгірше — серце.
Мені завжди здавалося, що в тітки досить міцне серце, однак, виходить, і міцні серця зношуються. Я думав, тітка почне докладно пояснювати симптоми своєї хвороби, але вона змовкає, наче прислухаючись до того, що відбувається у неї в грудях. Потім, згадавши про мене, дивиться в мій куток і покірливо каже:
— Можеш курити, якщо хочеш. Тільки відчини вікно.
Ця незвичайна Для неї здогадливість викликана тим, що я почав підсвідомо мацати кишені. Я відчиняю вікно й набираю повні груди холодного вогкого повітря, яке так несхоже на застояний дух кімнати, ліків і хвороби. Потім сідаю на місце й закурюю, шукаючи очима чогось такого, що могло б правити за попільничку.
— Кінчається наш рід, Бояне. Все занепадає. І хата, бач, на що стала схожа.
Тітка трагічним рухом вказує на потріскану, потемнілу від часу стіну, а я, скориставшись паузою, беру собі за попільничку посріблену посудинку, підтримувану латунною скульптуркою амура.
— Ще все налагодиться, — кажу бадьоро. — Найперше треба відремонтувати паркан.
— А нащо б я його ремонтувала? Хіба ти не знаєш? — запитує тітка з ледве стримуваним обуренням. — У нас відрізають цілу смугу понад вулицею. Півтора метра завширшки, уяви собі!
— А нащо?
— Хочуть розширити вулицю. Наче тут трамвай ходитиме. І наче треба врізати саме з нашого, а не з того боку…
Вона почала розповідати цю історію від самого початку. За планом, розширювати вулицю треба було з того боку, але по той бік стоїть будинок Ілієва, а Ілієв, така персона, вчасно десь там натиснув, тож план змінили, навіть саме розширення збільшили: спочатку мало бути метр, а тепер стало півтора метра…
Отже, темою цього вечора буде розширення вулиці, а не хвороба. Тітка віддавна має кілька улюблених тем, і якщо вже за якусь ухопиться, то твою участь у розмові буде зведено до «ти бач» та співчутливого цокання язиком, що я й роблю.
Тема приреченої смужки, всупереч хворобі, виявилася живлющою для тітки. Тітка навіть підвелася на подушці і досить енергійно махала руками — вона завжди мала схильність до артистичних жестів, — а я курив і машинально думав про те, що при такому слабкому освітленні й безперервному вимахуванні руками навряд чи міг би сфотографувати її без спалаху.
Вона й раніше нагадувала мішок з кістками, однак з роками мішок наполовину всохся і жінка перетворилась на свою зменшену копію. Шкіра обличчя, вкрита темно-рудими плямами, вже майже не приховує форми черепа. Однак запалі очі, оточені важкими фіолетовими тінями, ще горять, а тонкі сухі губи то розтуляються, то знову вперто стуляються, наче для того, щоб не дати нижній щелепі безсило повиснути й відкрити великі жовтаві зуби, — єдине, чого не зачепив час.
— Зачини, а то стало. холодно, — нагадала тітка.
Потім знову повернулася до обраної теми.
Її гострий світлий профіль чітко вимальовувався на тлі затемненої стіни. В цій жінці завжди жило щось різке, якась непримиренність до всього, що загрожувало порушити її затишок, спонтанна захисна реакція, спазм, схожий на той, яким, кажуть, мідія перетворює піщинку на перлину. Тітка ціле життя корчилася в безперервному спазмі, але на перли так і не спромоглась.
— А Дечо не навідується? — запитав я через якийсь час, щоб перевести її увагу на інше.
— Ти знаєш, яке його навідування? Вештається, доки не поцупить чогось. То я вже його й не пускаю.
— І хто ж біля вас ходить?
— Люба, ота, що ти бачив. Була ще квартирантка. Допомагала трохи, але зробить своє — та й піде. А нема щоб посидіти та поговорити чи почитати.
— Може, не любила читати?
— Де ж пак! Читала до пізньої ночі і палила електрику, але там, унизу. Зачиниться в кімнаті, та й байдуже, що нагорі лежить хвора людина.
— А чого пішла від вас?
— Я сама вигнала. Побачила, що біля неї впадає той красунчик Дечо, — відразу вигнала. Бракувало тільки, щоб хата нашого діда Минка стала вертепом. Добрий кінець роду.
«Ось і друга тема», — подумав я. І не помилився. Може, навіть навпаки: це не друга тема, а перша. Рід з великим «Р» — це віддавна її улюблений сюжет.
Історія Роду, на моє й ваше щастя, для неї обмежується п’ятьма поколіннями, перші два з яких десь у тумані, а останнє — я та Дечо — це скоріше свідчення остаточного занепаду. Інакше кажучи, Рід, на думку тітки, складається насамперед з неї самої та її батьків, яких доля ощасливила такою дочкою.
«Твій дід Минко не мав дипломів, але був мудріший від будь-кого з вищою освітою. Почав з бакалійної крамнички (бакалія його батька, твого прадіда Петра, була отут, через дві вулички) й за якихось десять років став Найбільшим оптовиком у столиці». — Таким вступом стара завжди починала історію, яку можна назвати «Дід Минко». Бо перекази про Рід поділено на історії, кожна з яких неминуче, а часом і тріумфально, підводить до основної історії: «Тітка Сія».
І той згадуваний Минко нажив чимале багатство імпортом колоніальних товарів — кави, какао, чаю, різних приправ і ще бозна-чого, — а в політичному відношенні сформувався як затятий англофіл, відомо-бо, що свідомість визначається буттям, до того ж лавровий лист і кава не ростуть в околицях Дюссельдорфа.
Розпочата Гітлером війна завдала тяжкого удару бізнесові оптовика, але виявилася безсилою похитнути його політичні переконання. Дід Минко лишився вірний англо-американцям і був твердо переконаний, що його вірність буде неодмінно винагороджено. Деякі сумніви в цьому плані могли б виникнути під час перших американських бомбардувань, коли над столицею загинув його син — мій дядько Наско, який був льотчиком-винищувачем. Ще більші сумніви могли б виникнути під час наступного бомбардування, але невідомо, наскільки дід Минко встиг їх усвідомити. Бо його три дочки побігли в сховище, тимчасом як дід Минко з бабою Радкою героїчно сидів у квартирі на третьому поверсі, очевидно, все ще переконаний, що особисто йому нічого боятися авіації своїх політичних друзів.
Однак цього разу приятелі замість приправ приставили йому півтонну бомбу, яка рознесла ту частину будинку, де були дід Минко і баба Радка.
Дочки були змушені виїхати до рідного міста, в стару рідну хату, де й пройшла в основних рисах наступна частина історії Роду. Ця частина зводиться переважно до трьох шлюбів цих трьох сестер. Перший був шлюбом з розрахунку: тітка Вера, Дечова мати, вискочила за тутешнього багатія. Другий шлюб був ніяким: батько мій швидко помер. Третій просто трагічним: тітчин чоловік, так само, як і дядько Наско, загинув на війні.
Фактом є те, як розповідала мама, що тітці перед самим визволенням пощастило обкрутити офіцера, однак він помстився їй, загинувши на війні й залишивши молоду дружину вдовою. Чи то щоб залишитися до кінця вірною небіжчикові (як вона сама казала), чи просто не трапилось ще одного дурня, але тітка вдруге не вийшла заміж.
Все це я чув і раніше, одначе як стороння особа — тоді я був замалим, щоб бути співрозмовником. Тепер мене нарешті вшановано й надано повну волю цмокати язиком, кивати й навіть промовляти «ти бач».
Минула одинадцята, коли тітка раптом згадала:
— Але ж ти не вечеряв!
Тон досить виразно підказував, що й не вечерятиму.
Чи люди, які перебувають біля неї, мають що їсти, чи нудьгують, чи смертельно хочуть спати — таке тітку ніколи не цікавило. Вона завжди була певна, що інші повинні дбати про неї, а не навпаки. Цікаво, чого сподівається стара від мене в цих сонних буднях, які — коли взагалі течуть — течуть собі без моєї допомоги.
Домашні клопоти, що зводилися до провітрювання кімнати й перестилання ліжка, покладено на Любу. Постачання — також. Тітка здавна харчується переважно молоком та вимоченою бринзою.
— Тобі щось купити? — запитує Люба, збираючись на базар.
Якщо сказати «так», то треба, природно, дати й гроші, а потім можна і далі лежати собі з книжкою в руці біля відчиненого вікна, слухаючи шарудіння вітерцю в молодому листі шовковиці. Коли від такої тривалої діяльності починає боліти спина, встаю, голюся й виходжу подивитись, як розвиваються події в місті.