Навряд чи можна говорити про якісь особливі події, і все ж це не сонна нерухомість старого дому.
Центр міста своєрідно оновлений: багато будинків розвалили, щоб розширити тротуари, вистелені, як належить, бетоновими плитами. Великі каштани вирубано, можливо, для того, щоб перехожі не зачіпались об них. Так утворилось просторе й досить пустельне місце, оскільки перехожі рухаються переважно попід вітринами нових крамниць. Крім крамниць, тут є ще кілька інших закладів, зокрема дві кав’ярні, перед якими в декоративних кущах розставлено столики. Саме біля однієї з них мене надибав Дечо.
— Дивлюся здалеку й думаю: ти чи не ти? — гомонів він, підтягаючи ногою стілець і вмощуючись.
— Чого думати, я, хто ж іще, — відказую, підносячи чашку, однак Дечо забрав її у мене з руки.
— Мері,- гукнув він до знудьгованої офіціантки, — принеси дві подвійні для своїх.
Потім знову звернувся до мене:
— Як там стара? Збирається вмирати?
— Мабуть… Оце мене викликала.
— Щасливчик. Усе відписала тобі.
— Ти звідки знаєш?
— Знаю. В мене тут інформатори.
Він сумно зітхнув і пробурмотів:
— Я їй стільки допомагав, а вона… Що зробиш, такі вже: люди. Ну, дарма, радий за тебе.
Під «допомогою» він, очевидно, розумів свою звичку нишпорити по закутках у хаті, підбираючи все, що можна непомітно винести під полою. Дечо завжди, йдучи до тітки, вдягав старий, але широкий плащ.
Подвійна кава, яку принесла Мері, справді була приготована, як для своїх.
— Мила дівчинка, — похвалив Дечо, поплескуючи офіціантку по певному місці.
— Забери руки, люди дивляться, — дорікнула вона йому для годиться й байдуже відійшла в холодок.
Я пропоную Дечо сигарету, але він не палить «БТ» — дістає свої «Уїнстон». Закуривши й сьорбнувши кави, він повертається до розмови:
— Зненавиділа мене стара, та й годі.
— Певно, ти досить її поскубав, що зненавиділа.
— Дрібниці. Ти ж знаєш, я завжди такий був. Не можу пройти повз шафу, не зазирнувши досередини.
— Зазирнеш і йдеш собі далі.
— Ну, коли бачиш, що якась річ валяється без пуття, то як не взяти. А надто срібло. Срібло потребує догляду, Бояне. Англійці повигадували спеціальні пасти, щоб його чистити. Бо воно ж темніє на повітрі.
Я не заперечував.
— А до того ще взяла собі в голову, ніби я влаштовую у неї в хаті любовні побачення. Перетворив, каже, дім на вертеп.
— Квартирантка?..
— О, ти вже знаєш.
— Секс-бомба?
— Дурниці. Якби мені потрібна була секс-бомба, чи я б її шукав у тітки? Наче не маю своєї квартири, щоб іти до тих запліснявілих кімнат.
«Якщо тобі потрібна секс-бомба, то он вона», — сам собі думаю. На тротуарі з’являється молодиця в ніжно-рожевій попліновій блузці, що виразно окреслює бюст. Показний бюст, одначе, в цілковитій гармонії з ніжками та всією поставою. Рубенсова Венера? Ні, нічого спільного з огрядними молодицями цього генія. Цілком пропорційна й без відворотних надмірностей.
Жінка йде неквапом, мовби хоче сказати, що не вийшла тинятись, але й не заперечує, щоб нею досхочу намилувались. Темна вузька спідниця й світлі туфлі на високих підборах додають їй стрункості, а плавке погойдування бюста й стегон надають композиції принадної життєвості. А втім, вона погойдує своїми атрибутами досить невимушено, ніби підкреслюючи, що все це природне, а зовсім не навмисне.
Жінка проходить мимо, кинувши на нас короткий недбалий погляд, і йде далі, даючи змогу оцінити її і ззаду.
— Що це за тигриця? — питаю я.
— Тигриця? — дивується Дечо. — Як на мене, то швидше — породиста кобила. А що, в Софії такі в моді?
— Не знаю, які там у моді. Світ широкий, люди різні.
— Оця Мері набагато вишуканіша, — запевняє двоюрідний брат, кивнувши на офіціантку. — Як прибереться, то й не скажеш.
— Напевно. А ото хто була?
— Теж офіціантка. Не думай, ніби щось більше. Здається, тепер улаштувалася у «Синьому вирі».
Такий розкішний цикламен — у «Синьому вирі». Добре, що світ широкий, люди різні.
А то б до «Синього виру» черга стояла.
— Закладаюся, що твоя жінка низька й кістлява, — кидає брат.
— Я неодружений. А ти?
— Потрапив був раз в аварію, але вже оклигав.
— Отже, все гаразд?