— Та так. Усе й нічого. — І, перехопивши мій цікавий погляд, пояснює: — Чоловік живе не лише мадамами й не лише бабцями, Бояне.
— А чим же?
— Чим? Хіба я знаю…
Він допив каву й глянув на мене:
— Чого смієшся?
— Якщо вже й ти не знаєш…
— Я відчуваю. Хіба цього не досить? А тобі ніколи не здається, що життя тікає?
— Всім здається.
— Отже, я не єдиний. Давно вже хотілося спитати когось, але хіба спитаєш у тих бовдурів, що думають тільки про машини.
Згадавши про машини, він схоплюється.
— Треба йти. Обіцяв Азманові оглянути його «фольксваген». Зроби тому, зроби цьому, а про тебе ніхто й не згадає.
Він підводиться, машинально підсмикує вузькі джинси, добре витерті, як того вимагає мода, але не настільки, щоб світилися коліна.
— То якщо стара карга вріже дуба — сповісти. Я не злопам’ятний. Понесу їй квіточку на могилку.
І, коротко кивнувши на прощання знудьгованій Мері, рушає тротуаром. Як завжди, діяльний і енергійний. «Мадамів» і «бабок» йому навряд чи бракує. Бракує, певно, тільки щастя. Кожен мріє стати щасливим, але без міри. Не знаю, нащо бути щасливішим, ніж треба. Того пам’ятного дня, коли бог роздавав долі, справді панував безлад.
Я поселився внизу, біля вітальні,— в тій самій кімнаті, в якій виріс. Колись вона здавалася мені якщо не розкішною, то принаймні затишною, бо все блищало від чистоти й у кімнаті було людно, особливо ввечері, коли за круглим столом збиралися ми втрьох: мама зі своїм плетивом, а Старий і я — з книжками в руках.
По суті, кімната майже не змінилася, хіба що бракує книжок, які я давно поперевозив до Софії. Але чи тому, що книжки були її найістотнішою ознакою, чи через те, що все інше було дуже мізерне, я лише тепер зрозумів, як бідно ми жили в тій хаті з претензійною подобою буржуазного будинку.
Люба не надто старалася, прибираючи кімнату, — надмірна старанність не належала до її недоліків: терне ганчіркою там-сям, але ж печать занепаду мокрою ганчіркою не зітреш. Основний елемент інтер’єра — широке ліжко з дерев’яними спинками й чотирма латунними кульками на ріжках, та двох кульок бракує віддавна. Особисто я завжди вважав це ліжко громіздким і непотрібним, бо вдень мені заборонялося перекидатися на ньому, а на ніч мене відсилали спати до вітальні; так тривало, доки тітка не видала розпорядження, що вітальня призначена не для спання, після чого мене переселили на широку дерев’яну лаву в кухні.
Додам у дужках, що тітчині вказівки щодо внутрішнього розпорядку були звичайним явищем і не підлягали обговоренню. Мама звикла слухати старшу сестру, а Старий вважав нерозумним сперечатися з тіткою, до якої ніколи не відчував нічого, крім крайньої зневаги. За встановленим тіткою Сією порядком увесь горішній поверх з двома кімнатами й службовими приміщеннями вважався її недоторканним володінням, тоді як вітальнею користувалися всі, насамперед знову ж таки тітка Сія, а ми втрьох тулилися в суміжній кімнатці. Ліжко з дерев’яними спинками й досі стояло в тій кімнатці, так само висів над ліжком давній килим із зеленим замком, синім озером і біло-рожевими горами, які мені особливо подобалися, нагадуючи своїми стіжкуватими формами й ніжними кольорами фруктове морозиво. Мама казала, на килимі зображено Шільйонський замок, а Старий, як колишній політв’язень, знався на цьому краще від неї й твердив, що такі романтичні в’язниці існують тільки на килимах.
Крім ліжка й згадуваного вже круглого столу, перехнябленого від старості, в кімнаті ще стояв буфет, де мама тримала чарки й розетки на варення, яких за моєї пам’яті ніколи не витягали, оскільки гості до нас не приходили. Взагалі найбільше використовувалася нижня частина буфета, заповнена книжками.
В кімнаті не було жодних прикрас, окрім того «Шільйонського замку», та ще фотографії в грубій дерев’яній рамці. На фотографії п’ятеро офіцерів Трудових військ стоять на тлі корпусу якогось ще не добудованого заводу.
Фотограф амбітно намагався вмістити в кадр увесь корпус, через що постаті офіцерів вийшли дуже маленькими, обличчя зовсім невиразними, але я знаю від мами, що другий ліворуч — мій покійний батько.
Мало не забув про вазу. Її двічі скидали — раз я, а вдруге — кіт. Старий обидва рази на догоду мамі склеював черепки, тож ваза й досі була мовби якимось символом нашого помешкання. Вона мала форму яскраво-зеленого чобота. Чому чобота й чому яскраво-зеленого, навряд чи хто міг би пояснити.
Життя в цій похмурій кімнаті відшуміло, і якщо я випадково повернувся сюди, то саме для того, аби ствердити, що воно відшуміло, залишивши по собі старі меблі, злинялий килим і вицвілу фотографію незнайомих і вже, напевно, померлих людей, один із яких либонь був мій батько.
На знак запізнілої й уже непотрібної вдячності стара господиня тепер повністю полишила хату на мене й на мишей, задовольнившись маленькою спальнею та лазенкою нагорі. Тітка проводила дні в летаргії або, якщо почувала себе краще, — за пасьянсом. Відколи я пам’ятаю, вона найбільше любила дві речі: пасьянси й балачки. Для пасьянсу потрібна лише: колода карт, зате для балачки — бодай один слухач. А відомо ж: нелегко знайти людину, ладну, терпляче слухати, нічого не говорячи. Тітка все ж зуміла забезпечити себе двома слухачками — моєю мамою та сусідкою Любою. Мамі випадав найгірший час — переважно по обіді, але вона навряд чи надто страждала від цього, бо була терпляча. Мати, знаходила собі якусь роботу, щоб не марнувати часу, найчастіше церувала й машинально вряди-годи кидала: «так», «маєш рацію», «пам’ятаю, як же». Сусідка заступала на вахту надвечір, коли тітка йшла нагору до своїх покоїв. Подруга дитинства і жертва, ще з тих років, самотня Люба покірно зносила нескінченні монологи, втішаючись що вона бодай комусь потрібна. Але я ніколи не гадав, що після тих двох жертв тітка знайде третю — мене.
На щастя, тітка згадує про мене лише ввечері. Почувши, як Люба спускається рипучими сходами, я розумію, що настала моя черга. Зайшовши до захаращеної меблями кімнати, я відразу дивлюся на ліжко в кутку, щоб зорієнтуватися в ситуації.
Якщо, старенька, спершись на подушки, розкладає пасьянс, то цього вечора вона не збирається помирати. Маніпулюючи картами, людина ще чогось сподівається від життя.
— Сходиться? — питаю.
— Чи сходиться, чи не сходиться — все одно, — зітхає тітка. — Коли не сходиться — серджуся, коли сходиться — не вірю.
Я сідаю на своє звичне місце й беру про всяк випадок посріблену посудинку, що править мені за попільничку.
— Нащо ви все це позбирали сюди? — питаю, аби не мовчати.
— Звеліла Любі попереносити все нагору. Звідки я знаю, чи той красень колись уночі не залізе у вітальню й не обікраде мене.
«То й що, якби обікрав, — сам собі думаю. — Чи ти збираєшся скласти всі свої речі в чорну машину, якою кожен колись рушає в останню путь?»
— Я знаю, що не заберу добра в могилу, але не хочу лишати тому бандитові,— пояснює тітка, ніби прочитавши мої думки. — Все буде тобі.
— Хіба я по це приїхав?
— Я знаю. Ти змалку телепень. Але краще вже телепень, аніж бандит.
Вона мовчить, очевидно, заклопотана якимось вузловим моментом пасьянсу, потім збирає карти блідими старечими пальцями й кладе на столик біля ліжка.
— Якби ти міг покинути ту Софію та якось улаштуватися тут, нам обом було б краще, — зауважує тітка.
— Не журіться за те. Все владнається.
— Ну, все… Все навряд чи владнається, але, може б, хоч отієї смужки не відрізали.
Отже, темою цього вечора буде розширення вулиці нашим коштом, принаймні поки підійдемо до наступної — величі й занепаду Роду. Я запалюю сигарету, готовий слухати й зрідка промовляти оте «ти бач».
Однак бувають вечори, коли тітка лежить, безсило випроставшись, утупивши очі в почорнілу стелю.
— Сьогодні мені гірше ніж учора, — півголосом каже вона, звертаючи до мене страдницький погляд.
— Завтра буде краще, — відповідаю бадьоро. — Не бійтеся, тітко. Житимете стільки, як орли.
— Твої б слова та богові у вуха, — бурмоче тітка Сія.